І один в полі (не) воїн?

"Коли ж діждемось Вашингтона
з новим та праведним законом..."
Тарас Шевченко

Чого варта людина перед обличчям Вічності. Над цим питанням так чи інакше замислюється кожен, з’ясовуючи для себе зміст свого існування. Однак відповідь на подібні запитання знаходиться за межами доступного буденній людині знання і є радше предметом специфічного відчуття, однак, найчастіше віри.

Людина варта того, в що вона по-справжньому вірить.

А от над проблемою вартості індивідуального життя в лоні роду людського, народу, а чи етносу не тільки замислюються, але й намагаються встановити, якщо й не істину, то хоча б певні закономірності впродовж всього часу, скільки пам’ятає себе людство.

Предметом гарячих суперечок філософів і не лише їх було, є і, очевидно, буде питання первинності чи то індивідуальності, стосовно роду людського, чи то навпаки, роду стосовно особистості.

Для більш широкого загалу ця проблема набрала форми, в межах якої постійно робляться спроби відповісти на каверзне і почасти підступне питання: чи впливає особистість на перебіг історії, визначаючи її особливості, як зрештою і обличчя спільноти або й цивілізації? Чи будь-яка особистість є лише одним посеред решти таких же "мурах" роду людського, що реалізують відведену їм спільнотою, історією, а чи долею функцію?

В контексті постановки таким чином питання про місце і роль особистості в історії легко вийти на патове протиставлення долі (необхідності) та свободи, принаймні, свободи вибору.

Якщо особистість здатна визначати хід історії – вона сама визначає особливості свого існування і, відповідно, цілком самостійно несе за те відповідальність. Але ще б пак. Навряд чи знайдеться хоча б одна людина при добрій пам’яті та в здоровому глузді, яка погодиться з тим, що вона народилася і живе заради того, аби страждати, завдавати болю іншим або бути об’єктом насилля інших, вбивати чи чинити інші негідні справи.

Однак насилля і страждання супроводжують людство скільки воно себе пам’ятає.

Якщо ж особистість виявляється заручником обставин і діє лише так, як того вимагає чи то до того спонукає ситуація та становище, то втрачається всяка людяність – людина перетворюється нехай навіть на унікальний біоробот з колосальною операційною системою, однак позбавлений всякої перспективи життя після життя.

Тобто, навіть тут, на грішній чи святій Землі, людина-біоробот позбавлена можливості і здатності (тим більше покликання) реалізувати власні проекти: проект самої себе, спільного світу або й навколишнього світу, не говорячи вже про Всесвіт.

Звичайно, при цьому людина-біоробот аж ніяк не позбавляється права і спроможності проектувати свої проекти і оперувати ними на рівні думок, припущень, гадок та переживань.

До речі, навіть на сучасному рівні розвитку науки і техніки, вже існують роботи, здатні створювати нехай поки що примітивні, але власні оригінальні проекти. Наприклад, писати музику, вірші, розробляти дизайнерські рішення.

Але попри все це, вони позбавлені можливості надавати останньому зміст. Найпростіше – розрізняти добре і погане, красиве і потворне. А отже й позбавлені свободи вибору, не говорячи вже про свободу, бо призначення їхнього існування чітко окреслено їх "проектантами".

Виходить, що з огляду на невизначеність ситуації, в якій опинилася людина щодо своєї зумовленості/суверенності, вона є унікальною істотою, що за своєю природою поєднує неспростовні на рівні раціонального мислення протиріччя.

Тож для неспокушеного в тонкощах буття індивіда цілком прийнятною є ідея про те, що кожна людина знаходиться десь поміж тотальною зумовленістю (від біологічної до соціальної) та абсолютною свободою, що водночас набирає характеристик спонтанності та пізнаної необхідності.

Якщо ж дивитися з позицій спільного (колективного) існування, то співвідношення зумовленості/суверенності кожного індивіда визначається через рівень його "зануреності" в суспільство – від тотального, коли людина перетворюється на соціальний гвинтик, до номінального, коли індивід живе в суспільстві, але перебуває поза ним.

Очевидно, шлях від соціального гвинтика до внутрішньої свободи, проявленій в цілковитій автономії від суспільства, є шляхом еволюції людини – не лише духовного її зростання, а й трансформації.

В житті духовна еволюція виглядає як процес поступового лавиноподібного заміщення загальноприйнятих реакцій, моделей поведінки та стереотипів сприйняття себе, інших і світу – спонтанними реакціями на подразники будь-якої природи.

Інакше кажучи, на шляху розвитку індивід поступово перетворюється на самодостатню істоту, яка може не лише започатковувати певні дії, але й передбачати їх наслідки, перебираючи відповідальність за них на себе. Винагородою за непосильний для буденної людини тягар відповідальності є відчуття внутрішнього спокою та гармонії в поєднанні з впевненістю та могутністю.

Щоправда, будучи потенційно вільним, будь-який індивід має право вибору або духовно еволюціонувати, або деградувати. В даному випадку, дійсно, третього не дано. До того, як показує сьогоденне життя, котитися під гору, тобто деградувати, позбуваючись решток самодостатності, значно простіше, а головне – модно, аніж докладати зусиль заради духовного зростання.

Чим більш деградоване начало в людині, тим більше вона тяжіє до колективних форм існування аж до розчинення в масі. В енергетичному плані всяка людська маса продукує і підтримує існування дечого, що прийнято ідентифікувати як егрегор – енергетичну субстанцію, наділену певним рівнем самоусвідомлення, яка постійно підживлюється за рахунок своїх "господарів".

Егрегори, як і люди, різняться поміж собою і потенціалом, і рівнем духовного розвитку. Якщо ангажовані егрегором індивіди сповідують суто вітальні (тобто ті, що забезпечують фізіологічну життєдіяльність) інтереси, такий егрегор є досить агресивним, але надто духовно обмеженим. Коли "господарі" егрегору переймаються культурною спадщиною, родовою духовною самоідентифікацією, такий егрегор є досить розвинутий духовно.

До того ж людина, як правило, не помічаючи того, відразу належить до декількох егрегорів, один з яких на певному життєвому етапі індивіда домінує.

На теренах України нині поширена значна кількість егрегорів. Серед найпотужніших і водночас найагресивніших, умовно, можна виокремити, по-перше, споживницько-демократичний. Гаслом споживачів-демократів є широко поширений вислів, щоб у мене все було і мені за це нічого не було.

Практично цей егрегор об’єднує індивідів, які тяжіють до непомірного накопичення, уникаючи при цьому відповідальності. Це егрегор яскраво вираженого інфантилізму. І його повноважним представником є Ющенко.

Коли він ішов до влади, значна частина виборців, не усвідомлюючи того, сподівалася, що з його приходом, вони відразу отримають "манну небесну", не докладаючи жодних зусиль, ані до розвитку держави і економіки, ані тим паче задля власного духовного росту.

Інакше кажучи, в 2004 році більшість українців тією чи іншою мірою увірувала, що з приходом Ющенка до влади, станеться диво. В один чудовий момент всі бандити опиняться в тюрмах. Всі знедолені і нещасні стануть заможними і щасливими. А Україна – квітучою і багатою країною, з якою рахуватиметься весь світ.

От тільки навряд чи хоч хто-небудь з учасників Майдану, навіть, тих, хто був там дійсно за покликом душі, виходив в своїх настроях з того, що зміни потрібно починати з себе. Починати з питання, що ти можеш зробити для України, а не вона для тебе.

Коли ж з неминучістю прийшов час розчарування, частина "любителів" Ющенка вдалася до всіх тяжких обвинувачень влади у власних та суспільних негараздах. Вони перестали плекати егрегор демократизму зі споживницьким обличчям та переключилися на інші егрегори. Як наслідок, популярність Ющенка різко впала.

Наразі потуги в Україні набирає націонал-патерналістський егрегор. Яскравим його представником і натхненником є Тимошенко. Під знамена цього егрегору тяжіють всі, хто відчуває потребу в жорсткій руці, яка б навела лад в "їхньому домі", вказала б кожному його місце та призначення і водночас оберігала його спокій та статок.

Інакше, кажучи до націонал-патерналістського егрегору тяжіють ті, хто усвідомлюють необхідність в розбудові своєї "оселі", однак неодмінно потребують керманича.

Протистоїть двом згаданим, зрештою як і решті егрегорів, егрегор московського шовінізму, точніше його модифікації на теренах України – "меншого брата". Сюди тяжіють всі ті, хто впевнений, що немає пророка на своїй землі, але він є в Москві.

Це люди, які панічно бояться невідомого майбутнього та прагнуть до замкненого соціального простору. Яскравих репрезентантів цього егрегору відразу є декілька. Це і комуністи, і прогресивні соціалісти, і більш радикально налаштовані проросійські сили.

Янукович представляє ще один егрегор – "малороса" – емоційно-енергетичне об’єднання людей, що тяжіють до специфічного общинного життя в умовах ринкових відносин, коли індивідуалізм в межах общини дивним чином трансформується в колективізм поза її межами.

Інакше кажучи, в межах общини індивіди постійно ведуть поміж собою боротьбу за виживання, однак тут же об’єднуються, якщо їхня община піддається будь-якому тиску ззовні, чи то інформаційному, чи економічному.

Ось чому, до речі, будь-які звинувачення Януковича в бандитизмі, судимостях, малограмотності тощо не лише не мали негативних для нього наслідків впродовж вже ось майже чотирьох років (починаючи з вересня 2004 року), але й нарощували його рейтинг на сході України.

Окрім решти інших егрегорів слід також виділити протоукраїнський. Той, який відповідає менталітету суто українця і дозволяє людині як найліпше пристосуватися до геоенергетичних особливостей української землі.

Наразі цей егрегор, який ще до часу перебуває в стані анабіозу, має відродитися, аби Україна знову розквітнула, а українці відчули себе господарями на своїй землі.

А оскільки цей давній егрегор є досить духовно розвинутим і відповідає найкращим зразкам української культури, то об’єднати українців під його началом мають високо духовні особистості, а не політики, принаймні сучасні.

Поки що ж має сплинути деякий час, відведений для боротьби і остаточного знесилення домінантних егрегорів, яку ми ідентифікуємо як політична криза та протистояння між політиками.

І нові дочасні парламентські вибори, як і, швидше за все, дочасні президентські ще не покладуть край політичній війні, або війні домінантних егрегорів в Україні. Але це необхідна боротьба, аби в її горнилі з попелу розбрату відродилися духовно потужні лідери, які покладуть початок справжньому відродженню і українців, і України.

Ця "війна" егрегорів також дає надію на те, що виникнуть сприятливі умови для внутрішнього росту і розвитку більшості українців. Адже втомившись від зовнішньої анархії та безладу, значна частина прийде до висновку, що стабільність необхідно відтворювати в самому собі. І в своєму існуванні варто покладатися перш за все на самого себе.

А одного разу, ставши на шлях внутрішнього росту та вивільнення від стереотипів, страхів, очікувань і решти обмежуючих начал, людина створить підґрунтя і для прояву зовнішньої свободи. Для формування дійсно людяної спільноти, яка б поважала людську унікальність та неповторність, а не матеріальні статки та соціальні статуси. Спільноту високодуховних індивідуальностей.

До речі, різниця між високо і низько духовними індивідуальностями проявляється як в ступені їх свободи, так і в рівневі енергетичного потенціалу. В даному випадку, міра свободи прямо пропорційна мірі енергії. Чим духовно розвиненіша людина, тим потужніший в неї потенціал, тим більший в неї ресурс впливати на перебіг подій та визначати обличчя історії.

Тож цілком очевидним стає той факт, що нинішні українські політики з їх рівнем духовності навряд чи здатні з власної волі визначати специфіку перебігу подій в державі та суспільстві. Насправді вони є такими ж заручниками світових тенденцій, як і весь український загал.

Виходить, що доля України як, в принципі, і кожного з нас, вирішується радше "на небесах", аніж власноруч, хоча в те й важко повірити, а тим більше визнати, особливо політикам. Особливо тим, що "підсаджені" на ідею месіанства не гірше, аніж на наркотики. Бо сама ідея обраності та вседозволеності, які найчастіше ідентифікують як відчуття влади і є наркотиком.

Проте водночас наша доля і доля нашої спільноти в наших руках. Але вони визначаються не нашим безпосереднім розрахунком, бажаннями, чи прагненнями і намірами, а нашим ставленням до самих себе та іншим. Чим поважнішим і людянішим таке ставлення буде, тим на кращу долю ми заслуговуємо.

Тож поклавши край взаємним підозрам, ненависті, розбрату і іншим негативним речам, ми створюємо основу для щасливої долі, як своєї власної, так і спільної – української.

Покликанням же справжніх лідерів національного масштабу є створення ідеалу для наслідування мільйонами інших, формування центру інтеграції і об’єднання, витворення образу затишної для українців спільноти.

І є сподівання, що настав час, коли на українській землі з’явиться свій "Вашингтон" про якого з пророчими словами говорив наш геній Шевченко.

 

Володимир Калуга, для УП