Голос "пізнього Івана"?
"Пізнім Іваном" в Україні називають людей, що хронічно спізнюються зі своїми цінними пропозиціями. Щоправда, є ще також брутальний вислів: "свинячий голос", певною мірою синонім "пізнього Івана".
Всі ці стилістичні студії спровоковані заявами лідера всеукраїнського об'єднання "Свобода" Олега Тягнибока та керівника кримської структури цієї організації Едуарда Леонова про всеукраїнський референдум про скасування автономного статусу Криму і перетворення його на Кримську область, як це й було до 1991 року.
Змушений звернути увагу на той факт, що вищезгадані достойники повторюють фатальну помилку багатьох вітчизняних політиків, що полягає в тому, що люди не вміють відрізняти бажане від дійсного, мрії від реальності, їм чомусь здається, що варто щось проголосити і проголошене само по собі втілиться в життя.
Ну а про те, щоб прорахувати наслідки – зовсім не ідеться… Єдина користь від пропозиції Тягнибока-Леонова – це привернення уваги до справжніх проблем адміністративно-територіального устрою України та статусу автономії в Криму.
І тут треба зробити невеличкий історичний екскурс у минуле. На початку 20-тих років ХХ століття так звана Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка виникла, точніше була створена у складі РРФСР у зв'язку з тим, що Крим був етнічною територією кримських татар.
Хоча ніде в офіційних документах того часу цей факт не є юридично оформленим, але автономія була відгуком на реальне становище. Невипадково, в 1944 році, після злочинної депортації кримськотатарського народу, автономію в Криму було скасовано через відсутність етнічних підстав для неї.
Колишня КАРСР перетворилася на Кримську область, спочатку Російської Федерації, а після 1954 року – УРСР.
Отже, єдиним чинником, що робить автономію в Криму природною і логічною – це кримськотатарський чинник. Будь-яка інша автономія в Криму є штучною і провокаційною. Автор просто і цілком поширює ці визначення на нинішню Автономну Республіку Крим.
Адже постає питання: який цілісний корінний народ півострова самовизначився в сучасній АРК у складі України? До речі, нещодавно в інтерв'ю російській газеті "Независимое военное обозрение" відомий діяч молодіжного проросійського руху Криму Олексій Добичин визнав кримських татар корінним народом в АРК.
Це справжня сенсація! Крига скресла!
Адже альфою і омегою всієї проросійської пропаганди в Криму було абсолютне заперечення корінного статусу кримськотатарського народу. Поки що важко сказати, що може стояти за такими справді тектонічними зрушеннями у свідомості, у стратегії і тактиці місцевих (і не лише місцевих) російських діячів.
Відновлення кримської автономії в 1991 році диктувалося двома чинниками: планами верхівки ЦК КПРС у період "параду суверенітетів" протиставити союзним республікам їхні автономії (недаремно ж Горбачов і Ко наполягали на тому, щоби новий союзний договір підписали на рівних підставах не лише союзні, але й автономні республіки), а також масовим повернення на історичну Батьківщину кримських татар.
По-перше, Кримська автономна республіка була покликана стати стримуючим фактором для України, засобом тиску на неї з метою недопущення її виходу зі складу СРСР.
По-друге, поставити кримських татар перед фактом, що автономія в Криму вже є, але їм вона не належить.
Внаслідок активних зусиль Кримського обкому КПУ /КПРС, ЦК КПРС, не без співучасті ЦК КПУ така етнічно не визначена, територіальна автономія постала. Тодішній офіційний Київ поводився демонстративно пасивно, абсолютно не перешкоджаючи автономізації півострова.
Нині Леонід Кравчук намагається довести, що якби він тоді, в 1991 році, не погодився б на автономізацію Кримської області, то Україна взагалі втратила б Крим.
З такими аргументами важко погодитися. Здається, що тоді Кравчук ще думав і діяв як "вірний солдат партії", а точніше її московського центру. Адже, якби на початку 1991 року київське керівництво рішуче зажадало би припинення московських заходів у Криму, погрожуючи виходом УРСР зі складу Радянського Союзу, то на тому б усі кримські проекти закінчилися, бо в Москві добре розуміли вагу України і вагу Криму з його етнічними проблемами.
Однак, висловлюючись у стилі Кравчука, "сталося те, що сталося". Автономна Республіка Крим стала постійним джерелом сепаратизму, міжетнічної напруженості та зовнішнього втручання у справи України.
Кульмінацією сепаратистської вакханалії стало так зване президентство Юрія Мєшкова. Проте воно закінчилося цілковитим крахом, чварами Мєшкова з найближчими соратниками і масовим розчаруванням кримчан.
Це було використано тодішнім прем'єром України Марчуком для скасування інституту кримського президентства. Все відбулося спокійно, безболісно, надзвичайно ефективно і дуже ефектно.
Кінець Мєшкова нагадував оперету: покинутий усіма, крім купки істеричних бабусь, пан "президент" виглядав із вікна кримської Верховної Ради, махав прапором автономії і кричав чомусь іспанською: "VIVА REPUBLICA!"
Деякі оглядачі кажуть, що саме в той момент і треба було скасувати автономну республіку в Криму. Але забувають, що такі активні дії може собі дозволити тільки дуже сильна, рішуча, монолітна і абсолютно авторитетна в суспільстві влада.
Такої влади Україна не мала всі 17 років незалежності.
Тим більше сьогодні, коли між її гілками палає громадянська війна, поки що, дякувати Богу, без пострілів. Як пани Тягнибок і Леонов збираються скасувати автономію Криму, якщо більшість кримчан проголосує проти цього?
Тут не допоможуть голоси інших регіонів, а юридичний казус (всі регіони проголосували "за", хоча й це вельми гіпотетично, а сам об’єкт референдуму "проти"?) стане приводом для зовнішнього втручання та інтернаціоналізації конфліктної ситуації.
Сьогодні більшість етнічних росіян сприймають автономію Криму як своєрідний страховий поліс, що має захистити їх від "підступів" українських націоналістів.
Це абсолютно вигадані загрози, але чимало кримчан у це вірять, бо не Україна формує настрої людей на півострові, давно втративши там свою інформаційну присутність.
Але найголовніше те, що й кримські татари в більшості є супротивниками скасування АРК, незважаючи на те, що від цієї автономії вони часто потерпають, стаючи жертвами дискримінації і несправедливості.
І тут немає парадоксу. Кримські сепаратисти, створюючи автономію, намагалися максимально зашкодити Україні і кримським татарам, але не помітили, що в дечому суттєво допомогли кримськотатарському національному рухові.
Якби на момент повернення депортованих до Криму він мав би статус області, то кримським татарам довелося би витратити 40-50 років на перетворення області на автономію (не обов'язково татарську, а будь-яку).
Нині ж важлива для татар адміністративна форма, державна оболонка вже є, і завдання полягає лише в тому, щоби наповнити її кримськотатарським національним змістом.
Коли російські комуністи створювали радянські республіки і понад те фіксували у всіх радянських конституціях право республік на вільний вихід зі складу СРСР, вони були переконані, що цим правом ніхто ніколи не скористається.
Вони забули (бо погано вчили діалектику!), що форма змістовна, а зміст формалізується. Ще за комуністичних часів один дотепний західний політолог сказав, що радянські республіки мають всі атрибути незалежних держав, що втратили свою незалежність.
Але атрибути, як форма, потребували змісту. І зрештою набули його. Отже, кримські сепаратисти зекономили кримськотатарському національному рухові щонайменше 40-50 років історичного часу.
Але як збирається реалізувати свою пропозицію пан Олег Тягнибок, коли дві етнічні громади півострова з трьох проти неї (при тому, що з інших питань позиції кримських татар і росіян різко розбіжні)?
Та й дуже сумнівно, що її підтримають маргіналізовані, через байдужість офіційного Києва, ( і цілковиту відсутність підтримки з його боку) кримські українці…
Сьогодні безглуздо обговорювати питання: бути чи не бути кримській автономії, вона вже є і це факт. Є сенс обговорювати питання: якою має бути ця автономія.
На даний момент ідеться про де-факто російську національно-територіальну республіку, що не враховує інтереси українців і кримських татар.
Кілька років тому у колах кримськотатарської інтелігенції побутувала ідея про двопалатну Верховну Раду АРК, де до нижньої палати обирали би так само, як і тепер (і це, як і тепер, гарантувало би місцевим росіянам більшість).
А до верхньої обирали би за етнічними куріями, що сприяло би сформуванню трьох фракцій найбільших етнічних громад Криму: росіян, українців і кримських татар.
Причому, кожна фракція кримського сенату мала би право вето на ті рішення нижньої палати, що зачіпають її інтереси (себто інтереси відповідного етносу).
Це справді оздоровило би міжетнічні відносини в Криму.
Але чомусь останнім часом цю ідею згадують дедалі менше… Така двопалатна система унеможливлює етнічну монополію на півострові. А пропаганда абстрактно правильної і колись вчасної пропозиції Олега Тягнибока, за нинішніх реальних обставин в Україні і АРК, може лише завдати державі величезної і непоправної шкоди.
 |
Ігор Лосєв, доцент НаУКМА, для УП
