Як уникнути тих самих помилок?

Вівторок, 21 жовтня 2008, 19:22
 

 

 

… Мій життєвий шлях був підпорядкований ідеї незалежності, аби Україна стала демократичною, українською державою. І таке випало щастя – з Божою допомогою – брати участь у відтворенні, оновленні української держави, втілювати мрію в життя.

Вважаю, поталанило, бо не всім, хто боровся за незалежну Україну, вдалося дожити, дійти і її піднімати.

На жаль, подальші події поки що не привели до реалізації нашої ідеї в повному обсязі, як ми про це мріяли. Більше того, сьогодні, як ніколи, відчуваються загрози незалежності – як внутрішні, так і зовнішні – зокрема, що зможуть нас збити з шляху, яким повинна розвиватися українська держава як потужна, одна з найсильніших і найбагатших в Європі, яка мала б стати важливим суб'єктом світової політики.

Які причини того, що ми опинилися зараз у такому становищі, врешті, чому не справилися наші надії? Я назву лише кілька, на мій погляд, основних.

По-перше, з проголошенням незалежності не відбулося кардинальної зміни влади в Україні. Влада старої, партійно-радянської номенклатури не тільки збереглася і вижила, пристосувалася до новітніх умови, а й згодом почала диктувати свою волю.

Трагедія полягала у тому, що вона об'єктивно була не готовою взяти на себе велику місію будівництва нової незалежної держави. Над колишньою номенклатурою тяжів комплекс меншовартості, і значною мірою був притаманний дефіцит українського патріотизму, ще за совєтських часів вона була достатньо заражена вірусом корупції.

По-друге, багато в чому і з вини демократичного табору, починаючи з 1990 – 1991 років, політичні процеси пішли, на жаль, не в тій послідовності, яка була б оптимальною й найбільш ефективною на той час.

Спочатку потрібно було оновити представницькі органи влади як на місцях, так і Верховну Раду. І щоб скрізь і всюди утвердилися демократичні сили, на той час існували всі передумови, народ прагнув до цього безперечно. Це був історичний виклик часу, його відчувало і сприймало суспільство.

Говорячи про послідовність, маю на увазі передчасне запровадження президентської гілки влади. Звичайно, вона потрібна була, але трошки пізніше. Діяти мали поступово: спочатку створити нову Верховну Раду, позбавлену компартійної номенклатури, яка б сформувала відповідну виконавчу гілку - уряд.

І ми б у такий спосіб уже 1991 року мали б не номенклатурний уряд з великим комплексом меншовартості, залежності від метрополії, які вироблялися століттями, а перший український Уряд народної довіри, котрого не маємо й досі.

Досвідчені компартійні кадри блискуче скористалися з прорахунку демократичних сил, обравши президентом свого ставленика – бувшого комуніста-ідеолога ЦК компартії.

Цьому не змогла протистояти Верховна Рада, бо робилося все в обхід неї. Справедливості ради слід відмітити, що депутати першого скликання тоді демонстрували високі демократичні, патріотичні й моральні стандарти – набагато вищі, ніж їхні наступники.

Отримавши свого президента, номенклатура ожила. Сам Кравчук, добираючи представників президента на місцях, зупинявся на найзатятіших номенклатурниках. Ще напередодні президентських виборів наша невелика група однодумців зробила заяву, щоб перенести вибори президента хоча б на рік!

Навіщо гратися, коли вибори президента – для нас програшний варіант? Тому я, наприклад, рішуче відмовився брати участь у президентських виборах, хоч пропонувалася і моя кандидатура. Академікові Юхновському тоді сказав: "Не треба цього робити, хіба ж не бачите, що все відомо наперед, хто буде президентом? Навіщо ж ці ігрища за чужими правилами?".

По-третє, не була вчасно проведена люстрація, або ж очищення від тих, хто відверто шкодив незалежній державі, не сприймав її в принципі. Однак до цієї делікатної справи слід підходити дуже виважено. Коли сьогодні лунають закиди, що вчасно не була проведена люстрація, очищення кадрів, вони справедливі тільки в якійсь частині.

Подивіться: в країнах Східної Європи, де така люстрація була проведена, вона не вирішила всіх питань, і їм доводилося повертатися, проводити її вдруге, втретє… Не можна у такому важливому питанні, як долі людей, допускатися формалізму. Люстрацію потрібно було робити, але при цьому чітко дотримуватися індивідуального підходу до кожної людини, працівника.

Адже те, що ми сьогодні називаємо номенклатурою, - це живі люди, різні долі. І деякі компартійні працівники, наприклад, які потрапили на свої пости з виробництва, за моральними і фаховими якостями принесли б немало користі у справі розбудови держави.

А були, звичайно, такі, як Леонід Кравчук – підступні, лукаві, хитрі, що одразу мімікрували, пристосувалися. Тобто, не можна було стригти всіх на один копил, розглядати конкретно кожного, аналізувати ділові й морально-етичні якості перед тим, як виносити якийсь вердикт.

Скажу більше: якщо вже проводити люстрацію, то починати треба було з демократичного табору. Народний Рух за перебудову був настільки інфільтрований агентурою КДБ, яка нанесла стільки шкоди, що й досі дається взнаки. По крихтах треба було збирати цю інформацію про засланих козачків, таємних співробітників, виявляти їх, але цього не було зроблено.

ДОБРОВІЛЬНА ВІДМОВА ВІД ЯДЕРНОГО СТАТУСУ – ЗЛОЧИН СТАРОЇ ВЛАДИ

По-четверте, величезною помилкою стала відмова від ядерного статусу держави. По суті, це – політичний злочин старої влади. І зараз дехто з бувших керівників намагається заплутати суспільство, просто нахабно бреше, в надії виправдати її.

Переконаний, вся новітня історія України пішла б зовсім по іншому шляху, її авторитет і імунітет захисту були б незрівнянні з тим, що маємо зараз.

Кажуть: ми не могли таку зброю зберігати, але це ж – очевидна брехня. Був шалений тиск на Україну – і зовні, і внутрішній – на ту частину українських політиків, які прийшли до влади, з боку старої компартійної номенклатури.

Для колишніх діячів національні інтереси нічого не означали, тому вони поспішно капітулювали перед Москвою. Активно в цьому плані діяли агентури спецслужб інших держав.

Демократичний табір, на жаль, виявився не на висоті, коли ВР приймала рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь, усього десять народних депутатів проголосували проти. Серед них – і мій голос. Але що ми вдесятьох могли тоді зробити? Хоча всі в залі добре знали: на той час в Україні існували всі можливості збереження ядерної зброї.

Після проголошення незалежності багато фахівців, які працювали в ядерних центрах СРСР виявляли бажання повернутися в Україну, хотіли служити тут, приносити користь.

Але Леонід Кравчук та його оточення робили все, щоб вони не повернулися. Усе це невипадково. Наприклад, той же Кравчук недавно заявляв: ядерна зброя не була українською, мовляв, ми мусили її віддати. Відверта брехня! Він же прекрасно знає, що Росія нам компенсувала частину вартості ядерних боєголовок. Незначну, звичайно, але усе-таки.

Здивувала й обурила стаття пана Горбуліна, який договорився до того, що в нас не було об'єктів для зберігання ядерних боєголовок. Кожен фахівець знає, що було чотири таких об'єкти "С", для зберігання ядерних боєголовок.

І це говорить не дилетант, а людина, що розуміється, тривалий час працював в оборонному відділі ЦК компартії. Така його позиція дає мені підстави зробити висновок: як тоді, так і зараз Горбулін працює проти інтересів України.

Леонід Кучма добре розумів цю проблему. Пригадую, на закритому засіданні Верховної Ради навесні 1993 року він заявив: як людина, як інженер, я – за те, щоб Україна зберегла ядерний статус. Але як прем'єр, цього робити не можу!

Мене така позиція шокувала: яку ми номенклатуру допустили до влади! Він прекрасно розумів, що це потрібно Україні, але свідомо робив на шкоду. Вчинив так, як вимагали від нього – і Москва, і Вашінгтон.

Так поступово, щабель за щаблем, демократичні сили втрачали позиції. Чому? До влади прибивалися за прямого сприяння тодішнього керівництва держави не тільки спритні ділки, а й мутні постаті, без якого б то не було ідейного стрижня, національно несвідомі, манкурти, а також відверті пройдисвіти і авантюристи різних мастей.

Поступово, але впевнено на передній план вийшли матеріальні здобутки і особиста користь – як основні ознаки престижності і якості життя. У цьому ж контексті слід розглядати здійснення злочинної приватизації, яка привела до знедолення мільйонів людей, масового безробіття, руйнування промислового комплексу.

Водночас - до стрімкого збагачення невеликої купки людей, окремих сімей, які безкарно ховали мільярдні прибутки в офшорних зонах, не сплачуючи ні копійки податків в Україні. На цьому тлі стрімкими темпами поширювалися корупція, хабарництво, великого розмаху набувають шахрайство, злочинність.

Як результат, в Україні створюється компартійно-бандитська олігархія, мафіозні клани. Саме цими ознаки характеризується в новітній історії України режим Леоніда Кучми.

На жаль, не відбулося суттєвих змін після помаранчової революції. Не було втілено (хоча б частково) гасло: "Бандитам – тюрми!".

Непослідовність, нерішучість нової влади, яка після перемоги не змогла утвердитися, незважаючи на майже абсолютний показник довіри, призвели, по суті, до стагнації влади і втрати довіру до неї з боку національно-демократичних верств населення.

Очищення, якщо воно й відбулося, то не завдяки зусиллям влади, а явочним порядком по всій Україні, чому немає аналогів у світовій історії. Тепер, як і впродовж сотень років своєї історії, народ, всупереч політичній еліті, залишається лідером суспільних перетворень. У цьому – слабкість держави й її інститутів, але в цьому - поки що нерозкрита сила справжньої громадської активності.

На жаль, сьогодні існує реальна загроза, що Україна може перетворитися (якщо вже не перетворилася) в такий собі полігон для антиукраїнських експериментів та експлуатації її народу, природних багатств.

Цьому активно сприяють великі угрупування мафіозного характеру, що гуртуються навколо кримінального штибу олігархів.

Ці групи, що функціонують за правилами типових мафіозних структур, називають себе партіями.

Але до справжніх політичних організацій вони мають дуже опосередковане відношення. Такими є Партія Регіонів, НПУ Литвина, СДПУ (о), КПУ (завжди стояла на антиукраїнських позиціях), і, звичайно, БЮТ.

16 березня 2005 року я публічно оголосив, що покидаю парламентську фракцію БЮТ. За час свого перебування там побачив, як у фракцію повним ходом рекрутували колишніх кучмістів, представників олігархічно-кримінальних кланів, причетних до розграбування національних багатств України, депутатів, які на президентських виборах 2004 року активно підтримували Януковича.

Майже всі вони – люто ненавидять Україну й українців, зневажливо ставляться до нашої культури, історії, сьогодення. В самій партії насаджується авторитарно-тоталітарна атмосфера, диктатура однієї особи, партія повністю комерціалізована. То хіба ж вона може називатися партією?

Це, скоріше, холдинг мафіозного типу, де панує воля однієї людини, будь-які форми дискусії , ініціативність нещадно й жорстоко переслідуються.

Чи міг я перебувати в такій організації, де все підпорядковано жадобі багатства і влади будь-якими засобами, а патріотична риторика лідера застосовується лише для зовнішнього вжитку, щоб легше дурити порядних громадян?

Я категорично виступив проти такого, з дозволу сказати, курсу, кілька разів застерігав лідерку БЮТ від тих небезпечних помилок, які йдуть не тільки на шкоду партії, а й загрозливі для національної безпеки України, для долі держави. Проте це не вплинуло на Тимошенко.

Тоді мені стало зрозумілим, що це не були помилки з її боку, а цілеспрямована і вкрай небезпечна для України і українців політика авантюр.

Про те, що ця політика своїм вектором спрямована дуже далеко, в бік Кремля, тепер ясно вже, здається, багатьом. Як і те, що БЮТ – особливий проект великого олігархічно-мафіозного капіталу, спрямований на захоплення влади в Україні антиукраїнськими силами, вводячи в оману народ популістською риторикою.

Те, що відбувається в Україні останні два роки, глибоко тривожить суспільство. Посилюється суспільна апатія, розчарування владою, і для цього є підстави – влада не переймається інтересами суспільства, людини, держави.

Вона опинилася в руках кланових груп великого капіталу – компрадорської космополітичної буржуазії, для яких національні інтереси нічого не значать.

І зусилля цих груп спрямовані на боротьбу за монополізацію влади в своїх руках з метою захоплення національних, матеріальних і фінансових ресурсів, надприбутків. Не дивно, що у влади немає стратегії розвитку держави, бо вона не дбає про її майбутнє.

Система державного управління наблизилася до критичної межі, корупція досягла загрозливих для національної безпеки масштабів. Соціальна нерівність послаблює імунітет держави.

Створилася загроза узурпації влади найбільшими клановими об'єднаннями. Влада і великий антиукраїнський капітал працюють, щоб не допустити створення потужних українських партій в "постсовєтській" Україні.

Політичні організації, що зароджувалися в Україні через інфільтрацію агентурних елементами і продажність так званих лідерів мімікрували і стали прислужниками великого українського капіталу, або зовсім деградували.

Це призвело до того, що в Україні немає потужної української демократичної сили правого спектру. Натомість діють структури, які спеціалізуються на спеціальних технологіях з використання псевдопатріотичних гасел, спецпроектів по створенню ерзац-патріотичних організацій, фінансованих і керованих як з середини, так і зовні.

Виникла доволі небезпечна ситуація, коли загроза для демократичних завоювань народу, власне, подальша його доля може опинитися в руках як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, які прагнуть зімкнути коло.

Саме ці причини не дозволяють нам, українським патріотам, які боролись, закладаючи підвалини української незалежності, пасивно спостерігати .

Тому ми взялися за об'єднання, перш за все на індивідуальній основі, в єдиний український блок дієвих, небайдужих людей за принципами трьох "П" - патріотизм, професійність, порядність.

Людей, які поділяють відповідні світоглядні принципи, мають спільне розуміння стратегії розвитку української держави, що володіють великим життєвим і професійним. досвідом, мають бажання передати його нашій молоді.

Таким чином, буде закладено фундамент для поважної впливової української сили, яка побореться за створення доброчесної народної української влади, ставить завдання очищення влади від пройдисвітів, авантюристів, мафіозних елементів.

Адже Україна має потужний інтелектуальний потенціал в усіх сферах професійної діяльності. На жаль, він розсіяний, розпорошений, неорганізований, часто марнується. Наше завдання – зібрати й зорганізувати його, залучити його на службу народові України.

 

Степан Хмара



powered by lun.ua
Головне на Українській правді
Підпишіться на наші повідомлення!