Самообрізання, як альтернатива революції

7 переглядів
Віктор Каспрук, для УП
Понеділок, 10 листопада 2008, 18:06

Те, що нині в Україні наявна криза, стало зрозуміло нині навіть політичним діячам. Натомість дослідження вказують, що близько 90% громадян абсолютно не вірять у те, що сучасна політична еліта взагалі на щось здатна.

Хоча запеклим оптимістам від влади не слід втішатися і 10%, що залишилися, адже це, скоріше за все, саме ті 10%, котрі завжди підтримують владу, будь-яку – червону, білу, жовто-блакитну, чи в смужку. Отже – реальна довіра рівна плюс-мінус нулю…

Власне, це не є чимось дивним, оскільки девальвація довіри до влади розпочалася не сьогодні і не вчора. І, на жаль, вона очевидно не завтра закінчиться. Хоча, як показують сухі цифри, відсоток розчарованих владою і сягнув, практично 100%, проте тут ще є "приховані" резерви.

Одне діло розчаруватися і плюнути на все (в тому числі, на чергові вибори), зовсім інша справа – пригадати класика і "…добре вигострить сокиру…".

Так що – найцікавіше ще попереду. Й що буде робити тоді сьогоднішня "еліта" (помаранчева, біло-голуба, біло-сердешна і інша), котра в сенсі будь-якої реальної роботи звикла почивати переважно на лаврах, нині видається незрозумілим ані стороннім спостерігачам, ані їм самим.

Проте, на біду чи на щастя, в Україні сьогодні зіштовхнулись дві кризи: криза внутрішня – структурно-політична і структурно-економічна – та глобальна економічна криза, що лише посилює внутрішню українську  кризу.

На мінус це чи на плюс Україні – досить цікаве питання і, мабуть, на нього можна відповісти тільки чітко визначившись, на яких позиціях стоять ті, хто відповідає і запитує. На позиціях громадян України, чи на позиціях сторонніх до нашої країни і суспільства, дерибанних систем.

Якщо коротко щодо основних причин соціальної, економічної і політичної кризи в Україні, то вона полягає у тому, що попри всі розмови та спроби зробити хорошу міну при відповідній грі нашої "еліти", принаймні від початку функціонування Леоніда Кучми і його оточення в українській владі, українська система була націлена лише на системний дерибан, з одного боку.

З іншого боку, на розігрування за певними сценаріями замість політичної дії – політичного спектаклю. При чому спектаклю досить примітивного сценарного побудування і з таким ж примітивними виконанням та дійовими особами.

На дійових особах треба зупинитися окремо. Оскільки, те, що ми бачимо нині з телеекранів та інших ЗМІ, також є системним породженням. Адже система,  котра була націлена лише на суспільно-політичне і суспільно-економічне лицедійство і дерибан, не могла висувати ані сильних особистостей, ані талановитих особистостей, ані особистостей, що мають якусь справді моральну основу.

Фактично основні критерії сформулював свого часу Леонід Кучма. Сервільність – колись він назвав основну рису, котру він хотів би бачити в діячах різних рангів в Україні.

Та, власне, він її й побачив. Друга риса – це, так звана, бідовість. Тобто – цілковита безпринципність і абсолютна всеїдність. Нерозбірливість ні в засобах, ні у цілях.

Відтак, більше ніж за 15 років, сервільні і бідові хлопчики та дівчатка створили в українській еліті багатошарові кола, котрі оточують, як центральну владу так і відсторонюють суспільство від влади і, відповідно, і від засобів вирішення політичних, економічних та інших суспільних проблем.

Творці цієї системи створювали її задля власної зручності, адже особи, що не вражають ані вольовими, ані інтелектуальними, ані моральними якостями, дуже зручні для того, щоб їх посунути, і дуже зручні для того, щоб їх скомпрометувати будь-якої зручної миті.

Проте, очевидно, що ті, хто будував відповідну систему, ніяк не сподівалися на таку потужну зовнішню кризу, котру маємо нині. Саме у цьому, мабуть, і є позитивний момент для України і для українського суспільства.

Адже ситуація, котра нині склалася в Україні, є повністю революційною.

Можливо не в сенсі 1917 року, але в сенсі потужних і різких суспільно-політичних і суспільно-економічних змін. Це, видається, уже розуміють всі. Навіть ті, хто б не хотів цього бачити.

Й це є шансом для України, адже саме ці дерибанно-сервільні "еліти", що мають нині піти зі сцени політики та економіки, і закривають шлях до європейської і світової інтеграції Україні. Які там ЄС та НАТО з такою "елітою"...

Якщо говорити про світову кризу, то для України, безперечно, існують як і великі загрози, так і великі можливості. Адже з побудовою дерибанно-сервільного суспільства і економіки Україна залишилася на глибоких світових маргінесах, винищивши власні інтелектуальні та складні економічні продуктивні системи.

Це видно неозброєним оком, оскільки Україна нині може експортувати лише сировину, метал, певні хімічні компоненти і ряд необроблених продуктів сільського господарства. Плюс швейну продукцію під чужими ярликами.

При цім, будучи на маргінесах глобальної економіки, Україна може розглядатися лише як резервна система, котра вмикається в часи збільшення споживання, і відторгається без всякої компенсації в часи кризи.

Що відбувається й зараз, коли практично вся наша металургія, якою так пишалися олігархи, має зупинитися, причому надовго.

З іншого боку, оскільки Україна споживає дуже багато імпорту, котрий, великою мірою, врівноважувався експортом, для стабілізації споживання Україні потрібно нині залучення фінансових ресурсів для підтримки імпорту.

Але з іншого боку, фінансові вливання світова спільнота буде зацікавлена надавати Україні, оскільки саме це дає можливість стабілізувати фінансову і економічну систему розвинутих країн, котрі й володіють світовими фінансами та виробництвом.

Відтак, Україна на весь час кризи, котра може продовжуватися за різними оцінками від 3 до 5 років, буде споживачем світових кредитів і залазитиме усе більше в борги. Але альтернативи цьому при системі, що склалася, практично немає.

Оскільки відмова від боргів означатиме надзвичайну бідність, соціальні кризи і розвал економіки, що є іще більшою загрозою.

Відтак крики про відмову від світових кредитів на час кризи є або голим популізмом, або прихованою вимогою до залучення до участі в кризовому дерибані. Що, власне кажучи, і є найбільшою загрозою під час кризи, через те що нецільове використання цих коштів за нинішньої системи, фактично, є незворотнім і найбільшим чинником пограбування України.

Суто теоретично світова криза могла б відкрити для України дуже сприятливі можливості, адже, якби Україною керувала хоча б середньої якості еліта, тобто на трієчку чи трієчку з плюсом, то, враховуючи зацікавленість світової спільноти у збуті під час кризи максимальної кількості товарів, в тому числі й техніки, технологій і таке інше, Україна могла б цей час використати для виправлення тих помилок, що почалися від 1992-1993 року.

І перетворитися на більш-менш сучасну державу, котра випускає не лише сировину, і не лише споживає іноземну продукцію, а на державу, яка має в кілька разів більший економічний потенціал і яка набагато стійкіша до зовнішніх криз.

І що найважливіше – на державу, котра має великий внутрішній споживчий ринок, а відтак – набагато більше процвітаючу.

Проте при нинішній еліті це, фактично, навіть не просто неможливо, а принципово неможливо. Оскільки потрібна еліта на кшталт тої, яка була після Другої світової війни в Японії і в 1960-70-тих роках у Південній Кореї. Тобто еліта патріотична, професійна та здатна до стратегічного мислення і роботи.

У нинішніх умовах, якщо навіть влада оголосить про якісь стратегічні плани реструктуризації економіки під час кризи, то можна не сумніватися, що при цій "еліті" це буде лише привід для нового крупного дерибану і втягування України в ту ситуацію, в котру має Аргентина після кількох десятиліть надмірного споживання світових кредитів.

При цьому Україні не потрібно вигадувати якогось "третього" чи "десятого" особливого шляху – аріїв, суперслов’ян чи відроджених духом трипільців. Демократичний Захід уже давно наочно продемонстрував, що існує шлях Сполучених Штатів, де суспільство дає кожній людині шанс, і вже лише від неї залежить чи буде вона спроможна чи захоче ним скористатися.

А ще є, скажімо, відмінний від нього шлях країн Скандинавії, де суспільство будує зі своїми членами такі відносини, за яких, за будь-яких несприятливих умов, жодна людина не залишиться за бортом соціуму.

В Україні ж побудовано антисоціальне суспільство, котре не дає жодного шансу тим, хто не є "соціально близьким" до представників діючої влади і її політичної обслуги.

Очевидно, що за складної кризової ситуації, котра склалася за вини влади й "еліт", котрі входять до неї, суспільство має шукати вихід, аби не довести Україну до стану краху і остаточної катастрофи.

Альтернативною тут може бути лише одне – якщо населення України перетвориться дійсно на український народ, тоді всі побудови, що робилися від 1992-1993 року будуть автоматично знесені навіть без кривавих революційних подій.

Революція заміни еліт може відбутися абсолютно мирно. Й не лише тому, що ми бачили як це може відбуватися в кінці 2004 року, а тому, що в таких кривавих подіях не зацікавлені ані "еліта", ані більшість українського суспільства.

Проте тут є досить пікантний момент – у рамках будь-якої з моделей революційних змін перерозподіл награбованого так званою елітою незворотній, і тут постає цікаве питання – чи зможе "еліта", вірніше, її верхівка, швидко і максимально безболісно для себе зробити обрізання на 70-80% від вкраденого (за класичними моделями, це є нижньою межею "плати" за вихід з подібної кризи)?

Чи це доведеться робити іншим суспільним силам і набагато болісніше й, можливо, з іншими, більш трагічними наслідками?..

Віктор Каспрук, політолог, для УП



powered by lun.ua
Біле золото. Як у Дрогобичі видобувають сіль у середньовічний спосіб
Сам собі оркестр: вінничанин виготовляє інструменти з усього світу за описом з інтернету
Реквієм за гетьманом
Екс-священик МП: "Нас одразу налаштували, що істинна церква тільки одна – у Росії"
Усі публікації