Майдан: думати про майбутнє
Ось і пройшла чергова річниця Майдану. Якось не дуже помітно, майже буденно, в тіні інших подій і державних заходів.
З самого початку ставлення до Майдану було неоднозначним. Контраст відчувається і сьогодні.
Одні з гордістю і одночасно з сумом згадують ті дні у листопаді і грудні 2004 року. Інші зловтішаються, дивлячись на помилки і чвари представників помаранчевої влади.
Дехто по-чорному іронізує щодо збігу пам’ятних дат – вшанування пам’яті жертв Голодомору і річниці помаранчевої революції. Хтось намагається взагалі забути про Майдан.
Але у всіх, хто був тоді на Майдані, назавжди залишаться у серці незабутні відчуття емоційної єдності мільйонів людей, готовності разом боротися, відстоювати свої права і перемагати.
Я щасливий, що в моєму житті був Майдан, що я був безпосередньо причетний до подій Помаранчевої революції.
Є й інша сторона моїх почуттів, пов’язаних з Майданом. Є біль від того, що не справдилися повною мірою наші спільні надії, є гіркота поразок, є огида, коли дивишся на публічні чвари колишніх вождів помаранчевої революції, є відчуття провини за те, що не вдалося втілити в життя все те, за що ми вийшли на Майдан.
Можливо і добре, що зараз навколо цієї дати менше пафосу, не чути фанфар і барабанів. Зараз не час для приємних спогадів. Проте і не найкраща нагода для чергового з’ясування стосунків між колишніми союзниками.
І я цей текст свідомо пишу не до, а після четвертої річниці Майдану. Треба думати про майбутнє, що і як робити далі, але засвоївши уроки пост-майданного розвитку України.
Урок перший – не можна покладати всі наші надії і очікування лише на одного політичного лідера, як би добре ми до нього не ставились.
Нажаль, велика влада може негативно вплинути на будь-яку людину, навіть на сильну і неординарну постать. Треба долати культи особистості наших політичних лідерів, якими б не були їх прізвища.
Не варто шукати нового месію. Не може одна людина зробити економічне, соціальне і політичне диво. Реальні позитивні зміни в суспільстві можуть стати наслідком лише спільних дій політиків, громадянських активістів, мільйонів пересічних громадян. Як це до речі було і на Майдані.
Але ми маємо також пам’ятати, що зараз потрібні не одноразові дії, а спільна стратегія оновлення країни та структурні реформи. І це другий урок.
Демократія не народжується в одну чудову мить, це – постійний рух вперед. І якщо зупинятись, то можна втратити демократичні здобутки.
Головні ідеї Майдану – демократизація системи влади, оновлення її персонального складу, європейській вибір, структурні соціально-економічні реформи, подолання корупції, покращення рівня і якості життя наших громадян – залишаються актуальними і сьогодні.
Якщо їх повною мірою, або взагалі не виконали політичні лідери зразка 2004 року, тоді має прийти нова демократична генерація.
Ми просто не маємо права не скористатися шансом, який нам дав Майдан.
Урок третій – далеко не всі наші співгромадяни визнають ідеали помаранчевої революції. Ще більше це стосується політиків.
Для багатьох представників політичного класу взагалі не існує ідеалів, існує лише кон’юнктура. Але ці політики, яким начхати на цінності і ідеали, свідомо використовують етнокультурну різнорідність українського суспільства, яка склалася історично, штучно провокують політичні розколи на кожних виборах.
Не можна силоміць нав’язувати людям іншу систему цінностей. Проте не слід і перетворювати політичний процес в електоральну громадянську війну. Це шлях до самознищення країни.
Нам треба об’єднувати українське суспільство і наводити порядок в країні. Але об’єднання – це не кулуарні домовленості політиків навколо того, як краще поділити владу і бюджетні кошти.
Домовлятися (і обов’язково публічно!) треба навколо спільних цінностей, принципів і цілей розвитку держави. Всі спірні питання мають бути предметом цивілізованої дискусії, а не інструментом політичної війни й розколу суспільства.
Коли пересічні українці і на заході і на сході країни зрозуміють, що демократія це не хаос і не пуста балаканина, а відповідальна і справедлива влада, тоді не потрібно буде шукати додаткових аргументів щодо обрання стратегічного напряму розвитку країни. Але над цим треба працювати, і не тільки на заході України, а й на сході.
Зараз треба не сперечатись навколо того, хто більше винний у нинішній кризі, не конкурувати в антикризових ініціативах, не займатися піаром на кризі, а спільно формувати антикризові заходи, і спільно втілювати їх в життя. Якщо треба – формувати спільний уряд, для того, щоб не звинувачувати один одного.
Наведемо лише один приклад. Сьогодні багато говориться про необхідність податкової реформи як одного з шляхів і поступового подолання кризових тенденцій в українській економіці і одночасно її модернізації.
Ще навесні разом з Ксенією Ляпіною ми подали проект Податкового кодексу, який розроблявся на основі пропозицій широкого кола представників малого і середнього бізнесу. Він і досі не розглядається у Верховній Раді. Свій проект Податкового кодексу розробляють в Партії регіонів. Але часу обмаль.
Давайте вже зараз, разом з представниками уряду, податкової адміністрації, всіх фракцій Верховної Ради і профільних парламентських комітетів підготуємо спільний законопроект реформування податкової системи. Те ж саме можна запропонувати і стосовно багатьох інших антикризових дій.
Урок четвертий – необхідність подолання безвідповідальності політиків.
Зараз часто чуєш від наших опонентів, що помаранчеві вожді брехали з трибуни Майдану. Не погоджусь з такою занадто категоричною і по суті неправдивою тезою. На Майдані всі були щирими.
Інша річ, що під впливом ейфорійної атмосфери Майдану обіцяли багато, іноді не задумуючись над тим, чи вдасться швидко і результативно зробити те, що пообіцяли людям, чи будуть здатні виконати те, за що взяли відповідальність.
Не завжди думали і про те, що доведеться не лише піднімати зарплатню і пенсії, а й робити непопулярні рішення, що боротьба з корупцією стосується не лише політичних противників, а й власного оточення.
Замість того, щоб зламати потужну корупційну машину, яку створили за часів президентства Кучми, нові можновладці піддалися спокусі використати її в своїх особистих потребах, поставити її під власний контроль, зокрема і з точки зору політичних інтересів.
Але, врешті решт, вони самі стали заручниками цієї машини. Політичні віруси минулої історичної епохи спочатку пристосувалися до нових умов, а потім почали швидко розмножуватись і в середовищі демократичних сил.
Новій владі не вистачило критичного ставлення до себе і відповідального ставлення до своїх обіцянок і дій. Замість визнання власних помилок і спільного виправлення ситуації, почали перекладати відповідальність і звинувачувати нещодавніх союзників.
В даному випадку я не лише критикую, я визнаю і власну провину. І я, і деякі інші мої побратими по Майдану, коли відчули деформації у новій владі, то ми просто пішли з органів виконавчої влади та з "Нашої України".
Можливо, варто було більше поборотися зсередини проти тих негативних тенденцій, які ми тоді відчували.
Визнаю свою особисту провину і відповідальність, за ту ситуацію, яка склалася у Блоку Катеринчука в Київській раді. Внаслідок помилок і занадто ризикованих компромісів у процесі формування виборчого списку блоку, нам і досі доводиться боротися в судовому порядку з тими, хто зрадив нашим спільним виборчим обіцянкам.
Саме тому я підтримую ідею відкритих виборчих списків, коли виборці будуть голосувати не лише за партію (виборчий блок), а й за окремих кандидатів у депутати. Переконаний і в тому, що цю ідею треба підкріпити механізмом відкликання тих депутатів, які зрадили своїм передвиборчим обіцянкам.
Політична відповідальність має бути не лише колективною, а й особистою.
Урок останній (і тут я звертаюсь до всіх, хто був на Майдані, хто підтримував помаранчеву революцію) – нам потрібна єдність демократичних сил. Саме завдяки нашій єдності ми перемогли у 2004 році.
Зараз ми бачимо зовсім іншу ситуацію: чвари і відкриту ворожнечу між великими і малими лідерами, парад особистих амбіцій. Війна всіх проти всіх почалась саме в демократичному таборі.
Саме це викликає найбільше розчарування тих людей, які підтримували помаранчеву революцію.
Саме це є найбільшою зрадою цінностей Майдану.
Тому треба знов об’єднуватись. І не лише навколо окремої особистості, а навколо демократичних ідей і принципів, навколо європейських цінностей.
Потрібен єдиний кандидат демократичних сил на президентських виборах. І хай його визначать не партійні вожді шляхом таємних переговорів, а самі виборці – прихильники демократичного, європейського напряму розвитку України.
Механізм такого визначення існує – первісні вибори (праймеріз). Процедури їх проведення можна узгодити між політичними силами, які поділяють демократичні цінності і підтримають ідею первісних виборів.
Не можна зволікати з визначенням єдиного кандидата. До президентських виборів залишився всього рік. Часу не так і багато. Але ще раз підкреслю, об’єднуватись ми повинні не навколо персони лідера, а навколо ідей демократичного, європейського розвитку країни, навколо програми структурних реформ.
Єдиний кандидат демократичних сил на президентських виборах мусить взяти на себе зобов’язання щодо виконання цієї спільної програми. Об’єднання демократичних сил навколо спільної політичної платформи дозволить подолати і розчарування наших виборців.
Попри помилки, зради, політичні і особисті протиріччя, за демократичні ідеали варто боротися.
Через рік, саме напередодні президентських виборів, ми відзначатимемо перший ювілей Майдану – його п’яту річницю. І лише від нас залежить – як ми його зустрінемо.
Я звертаюсь до нових, молодих і не дуже, політиків, які сьогодні конкурують між собою за лідерство. Хочемо перемогти? Єдина формула перемоги – це об’єднання.
Яценюк, Гриценко, Кличко та інші! Сьогодні від НАС буде залежати демократична перспектива в Україні. Якщо ні, то нас може чекати доля російської демократії.
Я не думаю, що ця стаття когось переконає на сто відсотків. Це тільки початок розмови, яку просто необхідно було вести вже вчора.
 |
Микола Катеринчук, народний депутат України, лідер Європейської партії України
