Політичним елітам сьогодні невигідна заміна Ющенка
Незабаром новий політичний 2009-й рік постукає у наші двері. Вибори президента України стануть його основною домінантою.
Проте світова економічна криза, котра уже зачепила своїм чорним крилом і Україну, спроможна привнести у ці вибори свої неочікувані корективи. Адже основним мірилом будь-якої діяльності українських еліт за всі роки їхньої діяльності у незалежному режимі було уникнути відповідальності за все те, що було ними скоєно.
Тим часом за найоптимістичнішими прогнозами світова (а значить і українська) криза триватиме ще, як мінімум, два роки. Тобто всякий новий президент, котрий би зайняв нинішнє крісло Віктора Ющенка, отримає владу в одні з найважчих часів історії новітньої Української держави.
Погодьтеся, що це зовсім не найкращі часи для будь-якого лідера в його намаганнях проводити зміни в країні, відповідно до свого бачення ситуації і реальних можливостей.
Для будь-кого, хто отримає владну естафету із рук Ющенка, буде дуже непросто переформатувати ситуацію в країні, котра увійшла в затяжні часи кризи, таким чином, аби досягти за короткий час видимих позитивів.
За такого розкладу владонаступнику буде дуже непросто списувати усі негаразди в країні лише на свого попередника, бо можливість радикально покращити ситуацію заблокована кризою, а негативи економічної стагнації неможливо пересилити лише нічим не підкріпленими обіцянками про скоре краще майбутнє для всіх.
Очевидно, що у часи економічної кризи більшість українських еліт не зацікавлені, а головне - не готові до заміни у 2009 році режиму Ющенка. Адже представники політичної сили, котру представлятиме новий президент, беруть на себе автоматично відповідальність, не маючи при цьому можливості до якихось позитивних змін.
Подібна ситуація об'єктивно підштовхує виразників різних політичних течій до необхідності зменшити свої протиріччя і напруження політичного протистояння між собою, хоча б на цей термін у два роки. Виглядає так, що сама кризова ситуація у світі і в Україні спонукає політичні еліти до того, щоб намагатися нівелювати, хоча б тимчасово, свої непримиренні розбіжності.
Навряд чи потрібно комусь пояснювати сьогодні реваншистські наміри Росії, котра виношує неприховані наміри щодо аншлюсу України у тій чи іншій формі. Російські сподівання на це підкріплюються боротьбою на самознищення між представниками українського політикуму та очевидними виявами слабкості центральної київської влади, котрі лише підштовхують наших сусідів до того, аби спровокувати критичні для української влади збурення всередині нашої країни.
Якщо лишень гіпотетично уявити собі, що всі плани Володимира Путіна успішно реалізовані, українці під тиском холодної зими 2009 року, наполовину перекритого газового вентиля і скоординованих з Росією потужних виступів п’ятої колони, добровільно відмовляються від своє незалежності і переходять знову під оруду Москви.
З чого розпочне тоді Путін? А тут і гадати багато не потрібно. В Україну ешелонами будуть завозитися намісники Кремля. Про введення тотальної цензури у засобах масової інформації говорити взагалі не варто, це і так зрозуміло. Але, до того ж, розпочнуться масові репресії і політичні чистки не лише серед тих, хто боровся і відстоював ідею української незалежності.
В такому разі, руки путінців тягнутимуться до активів і власності українських олігархів, і ця обставина мала б бути для них найбільшим застереженням.
Оскільки можна фінансувати антиукраїнські партії, всіляко підтримувати українофобські російськомовні газети в Україні, масово привозити на гастролі до нас всілякий російський попсовий непотріб, але коли мова йтиме про святе, про награбовану за 17 років власність, то тут, панове, ви б мали таки дуже і дуже замислитися.
Адже Путін не має жодних до вас сентиментів і важка доля Ходорковського мала б стати для вас дуже наочним попередженням – ці ігри було б за краще припинити.
Певно, всі інші аргументи на фактичних власників України здатні дуже мало вплинути, але заповнення анкети з питаннями типу того, "що ти робив під час незаконної незалежності України в 1991-2009 роки", мали б дещо отверезити тих, хто з такою завзятістю і ентузіазмом протистоїть сучасній українській владі.
Якщо більшість українського суспільства в 2009 році здатна об’єднати ідея збереження української незалежності, то українських олігархів (цілком незалежно від їхньої національності), мала б об’єднати ідея збереження їхніх статків.
Ймовірно, що це звучить дещо приземлено і занадто меркантильно, але у кожної соціальної групи існують свої власні найвищі пріоритети, і їх неодмінно необхідно враховувати у критичні часи.
Очевидно, що влада та олігархи мали б укласти між собою на кризові часи своєрідний мораторій. Олігархи зобов’язуються на цей період значно зменшити свої накопичувальні інстинкти та намагання привласнити виключно на свою користь усе українське майно, а влада зобов’язується не проводити тотальної націоналізації заводів, фабрик і підприємств, котрі вони уже захопили. Наразі, це є дуже важливим питанням.
Оскільки, вибіркової націоналізації у часи кризи в Україні не уникнути, а наново запустити значну частину нині непрацюючих підприємств, котрі знаходяться у власності нуворишів, можливо лише за їхньої умови повернення назад у державну власність.
Й це саме та передумова, з якою не варто довго затягувати. Адже початок такої націоналізації здатен зберегти сотні тисяч, якщо не мільйони робочих місць і дасть можливість уникнути мільйонів особистих трагедій для пересічних українців.
Вітчизняні олігархи мають усвідомити, що у жодному випадку зберегти все не вдасться. Тому вони уже зараз мають почати боротися за те, аби влада (за їх звичайно лояльності) допомогла їм уникнути остаточної катастрофи.
Консолідація суспільства має відбуватися по усім напрямкам, і, зрозуміло, що затягувати свої ремні мають не лише "маленькі українці", а й і "великі українці", котрі за ці роки намільярдили собі величезні, навіть за західними мірками, статки.
Усі роки президент Віктор Ющенко, попри всі свої завіряння у прихильності і розумінні важкого життя "маленьких українців", був по суті президентом "великих українців", котрі, як показало життя, були йому "соціально близькі".
І якщо за багатьма показниками заміна Віктора Ющенка у 2009 році є невигідною для більшості українських політичних та економічних еліт, то Ющенко мав би зробити все для того, щоби у його необхідність повірили не лише "верхи", але й і "низи".
Довіра "низів" у часи кризи мусила б стати фундаментальним питанням для української влади, адже коли на початку 2009 року зусиллями команди Путіна для України настане час "Ч", то саме завдяки підтримці народу українська влада матиме шанс вистояти.
Якщо бути відвертим, то усі 17 років влада в нашій державі була відокремлена від народу. Саме така ганебна ситуація і стала однією із головних причин Майдану-2004.
Але, на жаль, за всі роки свого президентства Віктор Ющенко не зробив майже нічого, аби виправити це викривлене становище.
Тепер же, коли на кін історії ставиться майбутнє Української держави, Віктор Ющенко та інші найвищі політичні зверхники, мають прикласти надзусилля для того, щоб народ їм знову повірив.
Виглядає так, що Ющенко повірив за ці усі роки в свою історичну місію, але не спромігся повністю усвідомити ту величину історичної відповідальності, котру поклала на нього доля.
Звісно, що бути президентом олігархів куди зручніше і комфортніше, проте народ є єдиною політично субстанцією, яка спроможна продовжити у часі ще на п'ять років президентство Віктора Андрійовича. Ющенко не зумів чи не захотів дати після 2004 року українцям свободу дій.
А без свободи дій, людина ніби птах з обрізаними крилами, - крила є, а злетіти ніяк. І всі інші свободи без свободи дій (в тому числі і свободу захисту країни) – не реалізувати.
Можна сказати, що 2009 рік здатен поставити як президента Ющенка, так і фактичних власників України перед дуже складним і відповідальним для нього вибором. І проблема тут не тільки в тому, хто стане провідними гравцями на українській політичній сцені, а головне в тому, чи буде взагалі існувати ця сцена.
 |
Віктор Каспрук, політолог
