Мороз при дорозі. PS

На зламі двох епох – відходу у небуття ери радянського комунізму і наступу олігархічних часів в Україні, часів зради і авантюризму, здирництва і дворушничества, влади "грошових мішків" Олександр Мороз чи не єдиний був, хто підняв прапор боротьби за справедливість.

Йому багато повірили і пішли за ним.

Але з часом його палка захопленість справедливістю позначилася як безмежна закоханість у свою особисту справедливість, не сприйняття її в інших і від інших.

Перебуваючи довгий час у владі він, віруя в свою непогрішимість (на то були підстави, - коли грішне стало ознакою життя багатьох політиків), поступово перетворився із державного мужа на демагога, з політика – у звичайнісінького інтригана, з того, хто має хист до слова - в оракула, якого слухають все менше і менше.

Відповідальність, яку поклала на нього і організацію, що він очолює, історія за долю держави не підняла його над іншими пустобрехами від політики.

Сумно спостерігати, як велика і чиста ідея справедливості застигла в ньому, не перейшла до інших. Не веде за собою вже нікого, бо була спаплюжена політиком, якому суспільство вірило.

Настирність та непохитність слідувати тільки шляхом, відомим одному йому, бо все інше – від лукавого, сп’янілість від власної непідкупності позбавили його гнучкості, толерантності, необхідності шукати собі союзників серед рівних, а намагання будь-що залишитись у владі для втілення ідеалів по-своєму, стало формою і змістом його життя.

Той, хто 20 років так жадібно прагнув влади, хто 20 років був при ній і мав насолоду від неї, все ще не наситився і не збирається по своїй волі відійти у бік.

Це можна спостерігати у зухвалих намірах і обіцянках самотужки "здолати руїну". Та ніхто вже не вірить месіанству. Після 2004 року немає бажаючих.

Ніхто вже не вбачає за розумне довірятися одній людині з вузьким оточенням, що виступає від імені всієї СПУ. В здатність визначати долю країни, людей, котрих ще зовсім недавно публічно таврували як овечу отару.

Ніхто з земних не має права одноосібно володіти мечем справедливості, бо ним невідворотно скористаються ті з соратників, для яких ідеали існують лише для власного виправдовування.

Не можна довіритись людині, яка постійно звинувачує всіх сущих при владі в "диктаторстві", а сама має жагу і наснагу боротися з усіма пороками одноосібно, на власний розсуд.

Сьогодні це проявляється у безжалісному, доведеному до абсурду вичавленні всіх інакомислячих з СПУ.

"Партія – це я!", на щастя, не матеріалізувалася в іншу субстанцію. Історія, цей адвокат вічності, розпорядилась по-своєму і захистила людей.

P.S. Маю виказати подяку за відгуки, які надійшли на мою попередню статтю. Поважаю кожну думку, навіть у разі незгоди з моєю позицією, потреба висловити яку  була вагома.

 

Віталій Шибко, член СПУ