Геноцид середнього класу або нема кому вірити, окрім самих себе

7 переглядів
Роман Зінченко, для УП
Середа, 17 грудня 2008, 14:56

Курсовий трамплін і хаос на ринку нерухомості б'ють по всій економіці. Але в першу чергу вони розмивають добробут нового покоління, яке формувало основу українського середнього класу.

Це покоління може бути принесене в жертву монопольно-олігополістичній економічній системі України. І вона ковтне його не поморщившись.

Так сталося, що саме середній клас протягом останнього часу (правда, не без допомоги споживчо-кредитної лихоманки) став власником певної частини національних багатств. І це переважно досить ліквідні активи: нерухомість, земля, дорогоцінні матеріали та депозити, автомобілі та інші цінності.

Саме ця власність в своїй вартості суттєво прив'язана до іноземних валют - така вже специфіка нашого ринку. І так само критично залежним від курсу іноземних валют є той прошарок населення, який прагне стати середнім класом - адже більша частина цих активів стала його власністю за допомогою кредитів у ті ж іноземній валюті.

І ситуація економічної кризи та валютної лихоманки створює передумови для перерозподілу всіх цих активів - не на користь середнього класу.

Іншими словам - йому дали "нагуляти жирок", а зараз настав час "стригти шерсть і топити сало".

При цьому проліски середнього класу самі несуть значну відповідальність за цю ситуацію - адже багато його представників чітко сіли на голку надмірного споживання, продавши своє фінансове майбутнє банкам та забудовникам в обмін ілюзію добробуту сьогодні.

Саме неперебірливість і покірність представників цього прошарку відкрила шлях "Еліті-центр" та іншим будівельним аферам - де за нав'язаний статус "інвестора" доводиться розраховуватися нажитим та заробленим в обмін на туманні перспективи.

Середній клас потрібен Україні - саме його представники поклали початок українському бейбі-буму у містах - ще до того, як виплати на народження дитини підштовхнули народжуваність в менш забезпечених регіонах країни.

Середній клас в усьому світі рухає економіку вперед - від індустріалізованих промислових мурашників, де головне - вал людей і та ціна робочих рук, до економіки знань, де інновації, якість менеджменту та ефективність визначають нових лідерів.

Саме зародки середнього класу доклади значних зусиль до успіху першої української буржуазної революції, відомої також як "Помаранчева". Де була часточка і наших зусиль.

Доклали один раз - і плюнули, віддавши перевагу руху "танунахів". Тим часом сьогодні зрозуміло, що ми з товаришем, який був під час цієї самої Помаранчевої революції на біло-блакитній стороні - однаково характеризуємо владне угрупування незалежно від партійних кольорів: "вони".

Середній клас не потрібен жодному з політичних угрупувань. І питання не тільки в тому, що в нього є певна власність, на яку хтось вже розраховує і складає бізнес-плани.

Просто "вони" не роблять реальних ставок на цей прошарок. І причина тут не ідеологічна - хоча ми не маємо політичних сил, реально зорієнтованих на розвиток середнього класу, малого та середнього бізнесу.

Причина суто економічна.

Ціна голосу середнього класу завжди суттєво вища, ніж ціна голосу бідніших прошарків: його не купити за продапайок, 250 гривень за бюллетень чи тисячегривневу компенсацію заробленого за все життя. І "вони" це розуміють.

Останні київські вибори продемонстрували - технології купівлі голосів ефективні, і їхні автори планують поширення їх на всю Україну. Але для цього потрібна критична маса готових продати свій голос задешево і без зайвих питань.

А реальний середній клас задає ці питання - тому навряд чи хтось з політичних груп стане на його захист. Адже "вони" в курсі - в країні ще є що перерозподіляти, і це не лише "Укртелеком" та Одеський припортовий.

Україна та її населення фактично розділені на 2 економіки: економіка меншості, яка ще недавно була спроможна купувати собі житло та інвестувати в майбутнє своє та своїх дітей, та економіка виживання, яка орієнтується переважно на їжу та предмети першої необхідності.

Представники першої відчувають на собі курсові коливання як розпечене залізо, тоді як представників економіки виживання "вони" можуть задовольнити свіжонадрукованими гривнями. Остання економіка зручніша в експлуатації політиками та монополістами.

Та як би представники "неприродних владних монополій" не прагнули наростити прошарок тих, кого вони турботливо називають "біомасою" - "вони" постійно впускають з поля зору один фактор власної конкурентоспроможності.

Україна ніколи не зможе конкурувати з Китаєм, Індією та В'єтнамом за кількість робочих рук. І за ціною цих робочих рук - також. Але політична короткозорість створює ілюзію того, що на культивації бідності можна побудувати власну політичну перспективу в Україні та в світі.

Якщо комусь описаний сценарій видається надто апокаліптичним, то історичні паралелі підтверджують реальність його реалізації.

Ми вже бачили приклади кричуще несправедливого обміну багатств народу на їжу. Золота на буханець хліба чи півмішка гнилої картоплі.

В 33-му році мережа торгсинів не просто була магазинами для тих, хто вирвався з голодуючих сіл - вона системно займалася вилученням ліквідних цінностей (переважно дорогоцінностей) насамперед в активного, беручкого та хазяйновитого українського селянина. Який на той час вже трішки підняв голову і власне господарство.

І саме цей прошарок в першу чергу винищувався, культивуючи залякану, керовану та безпомічну бідноту. А на забрані в селян золоті червінці та обручки будувалася промислова велич СРСР та добробут його комісарів.

Так що мовчання тут - золото. Тільки чуже золото, яке вчора було власністю середнього класу.

Українська (українська?) влада бачить розвиток української економіки в першу чергу за монопольно-олігархічним принципом. А такій економіці і таким монополіям потрібно багато робочої сили: дешевої і мовчазної, неспроможної на рух вперед, альтернативу та спротив.

"Офісний планктон" її насправді також цілком влаштовує - адже ілюзію високих зарплат він віддає банкам, годуючи їх своїм майбутнім. І шансів на реальне перетворення в середній клас в нього немає - доки він не почне самоорганізовуватися і діяти.

Тому що вже нема кому вірити, окрім самих себе. І ми це вже побачили.

А хто не побачив - підійдіть до обмінного кіоску та подивіться: всього за місяць в багатьох реальні доходи впали в два рази, а борги виросли в 2 рази.

Час шукати своїх - тому що "вони" нам вже точно не допоможуть. Нам не потрібні нові гетьмани і вождики, які нас поділяють - нам потрібні МИ. Тому озирніться навколо, знайдіть свого і подайте йому руку.

Роман Зінченко



powered by lun.ua
Порахувати українців. Як проходитиме перепис населення-2020?
Святослав Вакарчук: Якби я був президентом, точно б не починав з посилення своїх повноважень
Facebook відповідає на незручні запитання. Про підслуховування, перегляд повідомлень і використання особистих даних
СЕО Satalia Даніель Хульм: Супеpінтелект може бути останнім, що створить людство
Усі публікації