Як нам облаштувати освіту
Цікавікоментарі, висловлені щодо моєї статті "Україна Болонська" змушують продовжити цю суспільно важливу тему. Оскільки прихована криза у нашій освіті триває вже дуже довго, є що критикувати. А коли доза критики накопичується, то виникає враження, що критикують лише заради самого процесу.
Дійсно, багато інтелектуалів полюбляють займатися суцільною критикою, нічого не пропонуючи замість цього. Однак, в даному разі, є можливості для поступового виправлення ситуації.
За ПТУ!
На загальному рівні ми маємо боротися за зміну суспільного ставлення до освіти. Атестат та тим паче диплом (не кажучи вже про ступінь кандидата наук) не мають бути ідеалом життя дев’яноста відсотків українців. Вищу освіту мають здобувати ті, кого вона цікавить.
І знов-таки справа не в оцінюванні. Початкові класи школи не повинні цвяхами забивати знання в голови дітей. Акцент треба робити на виховання, на соціалізацію, на розвиток розумових здібностей через ігрові навички, а не на тупе "зазубрювання" знань.
На загал, шкільна програма (особливо з точних предметів) має бути полегшена до рівня можливого сприйняття більшістю учнів, а не одним-двома майбутніми медалістами.
Безглуздою та беззмістовною є ситуація коли учні автоматично та формально засвоюють знання, які через кілька днів вилітають з голови, так і не затримавшись там.
Так, у Радянському Союзі мріяли про армію геніїв – будівельників комунізму, але для чого нам такі фантасмагоричні прожекти? І тут не варто винаходити велосипед, бо є відповідний західний досвід.
Довчилися діти до 15 років, і ті, хто не хочуть займатися теорією повинні мати можливість не йти на вулицю, а отримати професійно-технічну освіту. Так, цей напрямок було практично повністю знищено у пострадянський період, але треба надолужувати прогаяне.
ПТУ – це якраз ті заклади, де практичність має бути на першому плані. Лише коли дитина знатиме, що після ПТУ на неї чекатиме нормальна робота, тоді і ставлення до такої освіти буде іншим, і профтехучилища перестануть мати імідж підготовчих класів до колонії посиленого режиму.
Як досягти такої практичності? Лише державних зусиль тут не вистачить. Потрібна підтримка та спонсорська допомога великого бізнесу. У звичайній країні бізнес зацікавлений у підготовці кваліфікованих робітників для власних потреб. У нас, коли бізнес живе за принципом "Вкрасти та втекти!", до таких освітянських зусиль не доходять руки.
Втрачена гідність бакалаврів
Звісно, що реформи у середній школі – справа більш ніж серйозна, бо тут виникають питання "ювелірного" характеру. Тому легше буде спочатку домогтися змін у вищій освіті, де маємо справу з дорослими людьми, яких в багатьох випадках вже не треба виховувати.
Мабуть, почати доведеться з переходу на реальну триступеневість, скасувавши таким чином безглуздий рівень "спеціаліста".
Так, це сильно вдарить по гаманцях корупціонерів, що звикли заробляти на держіспитах та дипломних роботах. Але примушувати студентів три роки поспіль (з 4-го по 6-й курс) писати "диплом" – це теж знущання над здоровим глуздом.
Тоді все стане зрозумілим. Бакалавр – реальна вища освіта для тих, кого вона цікавить. Магістр – отримання глибокої спеціалізації та підготовка до наукової діяльності. Доктор – звичайний науковець , що передає свої фахові знання студентам, а не займається формалізованою начиткою доцентських годин.
Навіть дивно, що доводиться писати такі "прописные истины", які відомі кожному, хто знайомий з так улюбленими і пропагованими у нас "болонськими нормами".
Доведеться і скасувати шанований у нас ступінь доктора наук. На якість наших науковців це ніяк не вплине, бо ступінь доктора наук вже давно грає просту роль перепустки до корпоративної еліти. Захистила людина докторську дисертацію, і отримує свої відсотки, перетворюючись на "освітнього рантьє".
Західний вчений, навіть пройшовши курс пост-докторантури (аналог нашої докторантури) та написавши відповідну монографію, все одно продовжує займатися науковою діяльністю. Його професійне зростання є постійним, чого не скажеш про наших докторів наук.
Звикли наші чиновники від науки бідкатися, що скасування ВАКу девальвує рівень дисертацій. Та він вже й так девальвований до рівня асфальту. Якість наукових робіт буде підвищуватися коли замість адміністративного, чиновницького контролю у вигляді ВАКу буде професійний контроль у вигляді експертних комісій.
ВНЗ як соціальний запобіжник
І якщо ми усвідомлюємо, що вища освіта не повинна бути масовою, то доведеться поскорочувати кількість ВНЗ та позрізати зайві факультети. Ну, не потрібні країні в такій кількості культурологи чи юристи!
Так само як і перелік технічних спеціальностей має бути скориговано враховуючи, що зараз ми живемо не в закритій країні, а у частині глобалізованого світу.
Бажано було б повернути справжнє значення слова "університет". Таку назву мають отримувати ті навчальні заклади, де є власна наукова та методична школа, а не просто всі, де кількість факультетів більша за три.
Можна було б ще сказати кілька теплих слів про важливість органічного поєднання науки та вищої освіти, а не радянського принципу "галузевого" розмежування, але це вже буде і так занадто.
Звісно, вищенаведені тези є спробою публіцистичного, журналістського погляду з "висоти пташиного польоту". Практичне впровадження будь-яких освітянських реформ може зустрітися із купою технічних, адміністративних, кадрових та фінансових труднощів.
Виконання хоча б частини із запропонованих заходів викличе соціальні протести та можливо соціальні вибухи, бо гіпертрофована сфера освіти наразі дає роботу великій кількості українців. Буде важко одразу знайти нові пропозиції для тих, хто втратить роботу завдяки скороченню кількості ВНЗ.
Тому можновладці не зацікавлені у рішучих реформах, і все йде, як воно йде. Увага до дрібниць заважає побачити мету руху.
Але бажано спільно думати, куди ми хочемо рухатися. Болонські стандарти ж не полягають тільки у іншому стилі оцінювання. Якщо ж сприймати їх на такому рівні, то крім визнання, що "бали є бали", не буде нічого.
Юрій Корогодський, для УП
