Майбутнє на "трійку"

Ознайомлення з міркуваннями міністра освіти та науки Івана Вакарчука особисто в мене викликало низку щирих емоцій.

По-перше, як філолог я була вкрай подивована, дізнавшись про те, що здобути знання в галузі гуманітаристики нібито можна протягом "однієї ночі".

Мені щиро жаль, що вчений, діяльність якого в галузі фізики викликає повагу, обіймаючи таку високу посаду, дозволяє собі подібні дивовижні висловлювання.

І ще гірше, якщо це є щирим переконанням пана міністра, – адже неувага до проблем "людського духу" (котрі й перебувають у колі зацікавлень дисциплін, що "вчаться протягом ночі") саме й призвела до дегуманізації, а відтак і до деґрадації суспільства, що аж занадто виразно спостерігаємо нині.

Це направду катастрофа – якщо міністр освіти (!) й науки (!!!) України не усвідомлює, що гуманітаристика опікується не менш важливими проблемами, ніж інші галузі знання; що осягнути "протягом ночі" творчість Франка чи Шевченка так само нереально, як і квантову фізику, – тут теж потрібна системна підготовка…

Стосовно ж оцінювання знань студентів, про що пропонує подискутувати пан міністр, – то тут і справді можна вести "вчені дискусії" у вузькофахових рамцях, котрі навряд чи будуть аж такі цікаві читацькій авдиторії "Української правди".

Але всі ці дискусії рано чи пізно, та неодмінно зведуться до однієї конкретної тези: чи не найголовнішим чинником у цьому процесі мають стати максимально прозорі критерії, котрі будуть зрозумілі як студентові, так і викладачеві; тоді як "фізико-математичні" розрахунки, формули й графіки ні до чого путнього, чи то пак ефективного тут вочевидь не приведуть.

Варто згадати Сковороду з його напрочуд слушною заввагою про те, "что нужность не трудна, что трудность не нужна".

Однак насправді чи не найголовніший аспект проблеми, котру заторкнув шановний пан міністр, полягає в самому змісті освіти. Це коли, приміром, студентові-філологу високий бал із "Сучасної української літературної мови" чи "Історії української літератури" може "зіпсувати" трійка з валеології чи екології.

Або навпаки: коли нижчий бал із фахових дисциплін "перекривається" за рахунок нефахових – подібна ситуація характерна для студентів, що звикли "хапати вершки". Але тут, як бачимо, треба міняти принцип наповнення програм, а зовсім не систему оцінювання.

Однак головний месідж звернення шановного пана міністра, наскільки я здогадалася, полягав в іншому – як би зробити так, щоби не платити студентам стипендії!

Невже, шановний Іване Олександровичу, в уряду Юлії Тимошенко аж такі серйозні проблеми, що бракне грошей навіть на ці виплати?!

І невже уряд Юлії Тимошенко не має іншої ради, як знайти отаке "безвідмовне" джерело економії – майбутнє України?!

Цікаво, чи підраховував хтось із підлеглих Вам фахівців, скільки студентів за такої ситуації змушені будуть залишити навчання і спішно влаштовуватися бодай на сяку-таку роботу? Бо особисто в мене як практикуючого викладача педагогічного вишу є кілька направду талановитих студентів із зовсім не багатих сімей.

Стипендія "всього лише" покриває їм дорогу на проїзд міським транспортом – не менше, але й не більше. Якщо їм доведеться піти на роботу – вони приречені будуть значно менше уваги приділяти навчанню, а отже, не підніматися вище рівня "задовільно".

То невже Українському урядові потрібне майбутнє на "трійку"? Чи не логічніше за такої "кризової" ситуації, навпаки, докладати зусиль для того, аби втримати талановитих молодих людей за студентською лавою?!

Невже нема змоги зекономити ні на чому іншому, шановний пане міністре?!!

І, врешті, – невже в нашій освітній галузі система оцінювання у вищій школі є найнагальнішою проблемою? Як же тоді бути з корумпованістю школи загальноосвітньої – з її, скажімо, безкінечними "поборами" на "подарунки" вчителям?

Чи з її, скажімо, елементарним недотриманням вимог програми, коли шестилітки отримують величезні домашні завдання, хоча їх дітям такого віку взагалі не повинні задавати?

Я вже не кажу про портфель першокласника, який мамі чи татові буває непросто навіть підняти…

До речі, цікаво було б знати, хто з Ваших підлеглих вигадав для "первачків" таку навчальну дисципліну як "Основи здоров’я" – тоді як справдешніми основами здоров’я для діток шести-семи років було б протягом цього уроку просто вийти погуляти на свіжому (наскільки це можливо) повітрі…

Тож, як бачимо, у системі освіти існує ціла низка питань, котрі потребують пильної уваги. І хочеться вірити, що традиція відкритого їх обговорення, започаткована паном Вакарчуком на "Українській правді", буде мати продовження.

Ось лише хотілося б, шановний Іване Олександровичу, щоб це було справді фахове обговорення, – а не балачки на тему поділу вишівських дисциплін (і, відповідно, наук та науковців) на "вищосортні" фізико-математичні й "другосортні" гуманітарні.

 

Катерина Борисенко, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури та компаративістики Гуманітарного інституту Київського міського педагогічного університету ім. Б.Д. Грінченка, для УП