Гнучкий розум проти гнучких хребтів

Системна криза найсерйознішим чином вплинула на якість життя в Україні. Політичні чвари та неспроможність влади до прийняття ефективних рішень в економіці фактично відкинули країну в буремні часи початку 90-тих минулого століття.

Країна стоїть на порозі "політичного дефолту": практично зірвані плани вступу до ЄС, погіршилися перспективи євроатлантичної інтеграції, з найбільшим сусідом точиться виснажлива ідеологічна та економічна війна. Навіть вороги України не змогли б досягнути "кращих" результатів.

Причин цьому безліч. Та найголовніша полягає у тому, що в українській політиці так і не з’явилося нове покоління громадських діячів, спроможних принести в державотворчий процес нове бачення і нові методи.

Народний депутат Анатолій Гриценко якось писав, що його сім’я не хотіла, щоб він йшов в політику, бо "ніякий гнучкий розум не витримає конкуренції з гнучкими хребтами". Але в найближчому майбутньому "гнучкість хребта", як одна з видових ознак старої політичної гвардії, вже не буде визначальним фактором успішної політичної кар’єри.

Банкрутство ідей та рішень "старих" політиків стало очевидним. Вони живуть реаліями ХХ століття, користуються застарілими менеджерськими методиками, вони вже виконали ті завдання, які були їм під силу.

Але завдання нового століття не можна вирішувати методами попередніх часів. Настав час зміни поколінь в українській політиці!

Суспільство втомилося від постійної боротьби трьох ключових політичних фігур, заручниками міжусобиць дедалі більше стають національні інтереси. На вівтар конкуренції з готовністю покладається стабільність суспільства, економічний розвиток, імідж країни у світовому співтоваристві.

Тому об’єктивна потреба у політиках об’єднавчого типу, політиках з державницьким мисленням, політиках нової формації викликає підвищену увагу до кожної постаті, що з’являється на політичному обрії.

Сьогодні дуже актуальним стає питання: яким чином має відбутися зміна поколінь в політиці і хто представлятиме це довгоочікуване нове покоління?

Безумовно, шлях поступального розвитку можуть забезпечити лише політики, що є носіями якісно нових ідей у сфері держуправління. В той же час, потенціал  молодого покоління не тільки не вичерпаний, але навіть і не презентований вповні.

Лише нові політики, які вже мають досвід участі в політичних та державотворчих процесах, в громадських рухах, які вже виявили свою ефективність, здатні і вивести Україну з кризи, і надати потужного імпульсу для подальшого розвитку держави.

Нові козирі політичної гри

Потрібно визнати: політичні партії практично втратили довіру в суспільстві. В країні росте інтерес і запити щодо окремих особистостей. І якщо виборче законодавство все ж буде змінено, то майбутні вибори будуть не парадом партій і блоків, а кастингом осіб, насамперед, за ознаками професійності. Це, врешті-решт, дозволить Україні від олігархічного принципу організації влади перейти до будівництва громадянського суспільства і цивілізованої демократичної держави.

В складних умовах сьогодення трійця Ющенко-Янукович-Тимошенко поступово втрачає шанси на повторне входження у вищі ешелони влади. Одночасно в країні різко зростає попит на діячів, здатних запропонувати нові шляхи виходу з кризи і створити нову, якісну і життєздатну модель держави.

Водночас значно підвищуються вимоги суспільства до рівня професійних здібностей політиків. Тому варто очікувати – через виборче сито пройдуть саме ті, хто зможе запропонувати найкомпетентніші та найефективніші рішення, а головне – покаже народу перспективність своєї програми дій.

Немає сумнівів, що кандидат, який бажає бути адекватним викликам часу, повинен запропонувати цілу низку стратегічних ініціатив, зокрема, концепцію конституційної реформи, програми розвитку інфраструктури, подолання енергетичної залежності, реформування освіти, охорони здоров'я, культури, пенсійного забезпечення, попередження гуманітарної кризи в країні...

І, врешті-решт, – сформувати засади національної ідеї, яка б викликала підтримку громадян, незалежно від їх територіальної приналежності чи ідеологічних вподобань.

На політичному полі України, крім конфліктуючої трійці Ющенко-Тмсошенко-Янукович, є лише декілька політиків з виправданими президентськими амбіціями: Володимир Литвин, Анатолій Гриценко, Микола Катеринчук, Арсеній Яценюк, В’ячеслав Кириленко, Олег Тягнибок.

Якщо зважити на те, що країною в умовах парламентсько-президентської республіки повинна керувати пара президент-прем’єр-міністр, то найбільш вірогідними переможцями кастингу нових особистостей, через засадничу близкість програм та сталу підтримку однакових електоральних груп, видаються Анатолій Гриценко і Арсеній Яценюк.

Саме вони, на думку експертів і громади, можуть бути перспективним тандемом з точки зору вирішення найважчих для країни завдань.

Проте існування такого альянсу поки що суто теоретичне. Подальший хід подій залежить виключно від них самих. Власне, його можна описати короткою фразою, в якій лише треба правильно поставити кому: разом не можна нарізно!.

Філософія життя повинна привести обох кандидатів до переконання в необхідності ефективного поєднання зусиль обох команд і руху в одному напрямі. Але, навіть якщо суспільство сприйме Гриценка і Яценюка в ролі "локомотиву" нових реформ, чи підуть вони на вибори  разом? Питання залишається відкритим.

Чітке розмежування на "помаранчевих" та "біло-блакитних" безповоротно втратило свій ідеологічний сенс. Наразі багато політичних партій знаходяться в стані ідеологічної та світоглядної дифузії, відбувається їх перерозподіл, визначаються нові лідери, нові центри тяжіння політичних сил та економічних інтересів.

До наступних президентських і парламентських виборів політична карта країни буде виглядати вже зовсім по-іншому.

Але вже зараз можна прогнозувати – на виборах більше шансів матимуть ті, хто сповідуватиме політичну доктрину, головним змістом якої будуть ідеали демократії, національні інтереси України, економічний лібералізм,  політична і економічна незалежність, соціальна справедливість.

Соціальний прогрес полягає в тому, що це будуть, швидше за все, тверезомислячі політики, навчені на помилках різнокольорових попередників. Саме вони мають шанс здобути найбільшу популярність і підтримку у виборців.

Треба визнати, що найбільш ґрунтовний підхід у цій сфері демонструє Анатолій Гриценко, який вже запропонував фактично новий варіант Конституції, в положеннях якої пропонує затвердити революційні нововведення до державного апарату, в систему управління, в організацію життя суспільства.

Порівнюючи можливості

Хто ж з двох кандидатів – Арсеній Яценюк чи Анатолій Гриценко відповідають  високій місії  не просто очолити Україну, а очолити її для того, щоб   розробити і реалізувати ефективну програму виводу з кризи і вивести її на якісно новий рівень розвитку?

Зрозуміло, що вирішувати це питання потрібно виборцям, але політико-психологичний аналіз двох вищезазначених кандидатур говорить про наступне.

Арсеній Яценюк. Переваги:

- спроможний до рішучих, але зважених дій, має  вищу освіту у сфері бізнесу;

- має успішний досвід роботи у вищих державних структурах як в органах виконавчої влади, так і в законодавчому органі влади;

- ефективний на міжнародному рівні, має міжнародні зв'язки, здатний залучити їх до вирішення внутрішніх проблем;

- добре володіє інструментарієм фінансової сфери, має авторитет у міжнародному  фінансовому  середовищі;

- має успішний досвід роботи у бізнесі, економічний стиль мислення;

- має досвід дипломатичної роботи;

- має, хоч і відносно короткий, досвід роботи керівником вищого законодавчого органу країни.

Недоліки:

- допускає фінансування свого політичного руху комерційними структурами, не педантичний у виборі фінансів;

- має надто демонстративний, як для серйозного політика, стиль поведінки, певну схильність до гри на публіку;

- емоційний, недостатньо протистоїть провокаційним викликам  на грубість, як наслідок підвищена вірогідність конфліктності в співпраці;

- ефективніший як політик-одинак, залишається невиявленою здатність працювати в команді, ставити командні завдання і організовувати роботу команди;

- іноді демонструє схильність до  завищених самооцінок, допускає неадекватну оцінку реалій.

Анатолій Гриценко. Переваги:

- має різносторонню освіту і спеціалізацію в області військового управління, успішний досвід роботи на посаді міністра оборони, члена РНБОУ і голови парламентського комітету;

- має програму об'єднання країни на основі внесення зміни до Конституції і ліквідації центрів напруженості, послідовно слідує їй;

- послідовний в діях, відрізняється зваженістю, не відступає від висловленого раніше наміру, добивається поставленої мети;

- не ставить нереальних цілей, вміє відмовлятися від популістських, але неефективних завдань і привабливих цілей, що не відповідають суспільним інтересам;

- уміє бути ефективним і реальним лідером, в той же час - людина команди, уміє будувати ефективну команду, генерувати для неї завдання і нести відповідальність;

- не входить в жодне бізнес-угрупування, дотримується політичної і фінансової незалежності, свободи дій;

- демонструє гнучкість, уміння уникати конфліктів, здатність  вирішувати зовні конфліктні завдання безконфліктними способами;

- стресостійкий, не піддається емоційним провокаціям, не відповідає грубістю на зовнішні грубі виклики;

- має адекватне розуміння суті "сильної влади", її місії і завдань на нинішньому етапі розвитку України.

Недоліки:

- не любить "світитися" на екранах телебачення, недооцінює значення електронних ЗМІ в політиці, що може ускладнити зростання популярності і рейтингу;

- не має яскравої харизми мітингового лідера;

- часом допускає надміру різкі вислови та надміру категоричні оцінки.

За образним висловом Віктора Небоженко: "Яценюк в масовій свідомості – це очищений від недоліків Ющенко". Він, безперечно, виділяється на загальному тлі політиків, як нових, так і старих, розкутістю та неординарністю мислення. Це знаходить належну оцінку з боку громадян у вигляді швидко зростаючих рейтингів.

Водночас своїм стрімким політичним злетом Яценюк зобов’язаний певним конкретним політикам. Цього не можна сказати про Гриценка, який завжди займав підкреслено самостійну позицію, крок за кроком доводячи її до громадян в умовах обмеженого доступу до мас-медіа.

Ця позиція, чіткість уявлення про необхідні країні зміни, виваженість та ґрунтовність також не залишилися непоміченими потенційними виборцями, що відображається в постійно зростаючому рівні впізнаваності та симпатій з боку громадян.

Яценюк сьогодні надто опікується присутністю у мас-медіа, і така широка присутність на телеканалах дає привід замислитися про ступінь залежності від тих, хто спроможний надавати час в ефірі.

Гриценко ж не зловживає телеефіром, можливо тому, що вважає незалежність від грошових мішків більш важливою якістю. Можливо це саме той стиль, який потрібен сучасній українській політиці, і який буде затребуваний на нових виборах і президента, і парламенту.

Нові лідери просто змушені будуть відмовитися від популістично-мітингового стилю, оскільки він викликає зрозумілу відразу в суспільстві.

Через особисті політичні якості, освіту, характер і психологічний склад Анатолій Гриценко – більше державний діяч, а Арсеній Яценюк – політик-практик, тому можна спрогнозувати, що для Гриценка природніше було б виконувати свої обов’язки на посаді глави країни, а для Яценюка – займаючи крісло прем'єра.

На жаль, перемога особистих амбіцій одного чи іншого, може стати політичною поразкою обох. Бо ж цілком очевидно, що у випадку балотування нарізно, вони неминуче поставлять симпатиків з практично спільного електорального табору перед важким вибором.

Тому для більш ефективного ведення кампанії, Яценюку і Гриценку набагато корисніше погоджено грати на одному полі і об'єднати зусилля.

Зокрема, на певному етапі виборів заявити про об’єднання політичних сил; оголосити про розподіл державних посад після виборів; закликати голосувати за одного з них на пост президента, за іншого – на той пост, який буде гарантований йому майбутнім президентом (прем'єр-міністра або голови Верховної Ради).

Аналіз політичних програм обох політиків, говорить про те, що між ними не має відчутних розбіжностей. І Яценюк і Гриценко позиціонують себе в якості прихильників усталених демократичних цінностей.

Однак лідер "Громадянської позиції" робить при цьому наголос на сильну та ефективну владу, за якої президент контролює уряд і несе повну відповідальність. В той же час голова "Фронту змін" говорить про збалансування української системи влади. Гриценко приділяє особливу увагу розвитку повноцінного місцевого самоврядування і забезпечення прав регіонів.

Яценюк говорить про зміну політичних еліт, формування національної ідеї та сучасної політичної нації.

Серед пріоритетів Гриценка подолання корупції у всіх сферах економіки і суспільного життя, створення простих і прийнятних правил підприємницької діяльності. Яценюк бачить свої завдання у збереженні і примноженні національного капіталу.

У питаннях зовнішньої політики обидва орієнтовані на євроатлантичну та європейську інтеграцію, одночасно виступаючи за перезавантаження відносин з Москвою і відкриття нової, прагматичної сторінки у стосунках з північним сусідом. Як бачимо, програмові засади цих політиків скоріше доповнюють одна одну, ніж ідеологічно опонують.

Як би не розвивалися події в Україні далі – політики Гриценко і Яценюк неминуче зіштовхуватимуться, поєднуватимуть зусилля і доповнюватимуть один одного. Час покаже, кому з них бути першим, а кому другим.

Анатолій Гриценко вже заявляв, що готовий вести переговори для об'єднання зусиль, Арсеній Яценюк також стверджував, що не проти створення єдиної команди. Переваг, які можуть досягти "Громадянська позиція" і "Фронт змін", у разі поєднання зусиль, чимало: це і консолідація немаргінального електорату, який готовий підтримати єдність країни і демократичні перетворення.

Це і реальний шанс провести глибокі реформи, починаючи з конституційної, і оптимізація відносин України з РФ і США, підвищення статусу країни на міжнародній арені; підкріплення підсумків президентських виборів результатами парламентських, що дасть змогу впевненого просування по шляху демократії; прихід до влади на всіх рівнях нового покоління компетентних політиків.

Це і мобілізація внутрішніх ресурсів в економіці і державному управлінні, і можливість для подальших реформ, здатних забезпечити достойне життя громадян і гідне місце України в світовій спільноті.

 

Олександр Московенко, директор Інституту економічних, політичних і гуманітарних досліджень, для УП