Хто замість них?

Де скарб твій - там і серце твоє буде. (Мт. 6:21)

Українська держава - це недобуд, який уже треба капітально ремонтувати. Через помилки архітекторів лопаються труби, тріскають шибки у вікнах, падають люстри. "Управдоми" – за окремими винятками, некомпетентні, злодійкуваті, самозакохані.

Але чи є достатньо нових кадрів в Україні, щоб заповнити "управдомівські" позиції - починаючи від заступників міністрів і начальників управлінь і закінчуючи відповідальними клерками на нижчому рівні? Чи знаємо ми цих нових людей? Чи бачили ми, як ці нові люди роблять свою справу? Чи мали і чи матимемо змогу їх контролювати?

Я не вірю в те, що "старих людей" прямо зараз є ким замінити - немає ні архітектурного проекту змін, ні суспільного консенсусу щодо нього, ні механізмів суспільного контролю.

Ці всі речі ще треба народити. Тому максимум, який ми можемо вимагати від НИХ - це не заважати. А самим - змінімізувати шкоду від впливу державного апарату, котрий існує сам по собі, і "своє робИть".

Унікальний негатив?

Кризові елітні процеси - явище далеко не тільки українське. В Угорщині рік тому економічний обман вилився в масові демонстрації проти прем'єра Ференца Дюрчаня.

Розгромлені крамниці і спалені поліцейські машини в центрі Вільнюса - наслідок слабо реакції уряду на кризу. Польські прем'єр і президент конфліктують так, ніби вони двійнята українських.

"Комсомольське покоління", що при владі зараз в країнах пострадянського простору - від Чехії до Киргизії - вичерпалося в професійному і моральному плані. Його тісна спайка з великим бізнесом, погрузлість в корупції, конфліктність і егоїзм, популізм і публічна брехня, залежність від персональних зв'язків і безідейність має своїм результатом економічні проблеми, розчарування громадян і потребу нових сил.

Українська криза є кінцем пострадянського періоду нашої країни. Проте проблема - далеко не тільки в еліті.

Цінності, що заважають нам

Домінуючі цінності сучасного часу - зацикленість на речах (матеріалізм), відсутність абсолютів ("все відносне", релятивізм) і зверхньо-зневажливе ставлення до всього (скептицизм). От саме тому корупція як влада сильного і грошовитого є принципом функціонування української держави.

Ця корупція - прямий наслідок таких ціннісних орієнтирів, котрі є наслідком дефіциту довіри і поваги до інших, і більшою чи меншою мірою властиві кожному з нас:

1. Гіперіндивідуалізм: я - головне мірило світу, я встановлюю, що правильно, а що ні, я існую для себе, і, можливо, для своїх найближчих. Посттравматичний, наслідок радянського примусового стадного "колективізму".

2. Гіперматеріалізм: головне - володіти. Залежно від того, чим ти володієш, виходить те, ким ти є. Чим більше маєш, тим більше кимось ти є. Той, хто має менше - є меншим, той, хто нічого не має, є ніким. Ідеї - ніщо, речі - все. Пострадянський, зумовлений убогістю в радянські часи і тим же ж "діалектичним матеріалізмом", пропагованим СРСР.

3. Право сили: сильний завжди правий, слабий завжди неправий. Краще бути сильним і стверджуватися за рахунок слабих. Зумовлений постколоніальним становищем, коли владою були "інші" – ті, хто були праві, тому, що мали за собою силу.

4. Трайбалізм - племінна і "класова" свідомість: необхідно створити певне середовище і не допускати до нього нікого, кооптувати його за родинно-територіальним принципом, за принципом персональної відданості. От тут корені глибші - від феодальної свідомості до радянської кланової системи і горизонтальних зв’язків, замкнутих на свій "клас" - продавці-чиновники-робітники-вчені-бюрократи етц.

Натомість цінності, на яких можна збудувати спільну справу, є такими:

1. Поміркований колективізм, розуміння того, що людина окремо від свого суспільства є менш ефективною. Батьківщина починається сім’єю, але нею не закінчується. Батьківщина - це коли сім’я твого ближнього є і твоєю сім’єю.

Найсильніше це відчутно на війні, коли ти воюєш і за сім’ю свого сусіда, а він воює і за твою сім’ю. Протистоїть наглій силі: "гуртом і батька легше бити".

2. Баланс ідеального і матеріального: людина їсть, щоб жити, але не живе, щоб їсти. "Які в тебе цінності - так ти і будеш жити". Потрібне розуміння, що цінності - це дуже практичні речі, котрі коштують грошей: "суспільний інтерес", "гуманітарний капітал" ("анонімна довіра") мають конкретний матеріальний вимір.

Чесним бути дорожче сьогодні, але вигідніше завтра і надалі. Протистоїть гіперіндивідуалізму: зациклений лише на матеріальному повинен випадати з "кола довіри".

3. Презумпція честі і гідності, поява "ганьби" як суспільного інституту. Повернення інституту "моральних авторитетів".

4. Повага до професіоналізму. Довіра на основі спільних цінностей і попередніх дій, а не за сімейно-клановою ознакою.

Паралельна держава

 Цим шляхом ішли косовські албанці, котрі досягали результату десятиліттями, створюючи свою паралельну міліцію, медицину, податкову і судову систему.

У нас також є такий досвід. За часів польської окупації Галичини робота по створенню власної паралельної держави велася в кількох напрямках:

1. Українська церква як підґрунтя ціннісної єдності, як спільна моральна територія.

2. "Просвіта" як спільна гуманітарна територія (Наукове товариство імені Шевченка як основа майбутньої вищої школи),

3. "Маслосоюз", кредитне товариство "Дністер" і гасло "свій до свого по своє" як економічна основа діяльності.

4. Легальні українські партії як відпрацювання демократичних механізмів.

5. Радикальні організації (ОУН): внесення і утримання в публічному порядку денному теми незалежності України.

6. Українські газети: формування спільного інформаційного простору.

7. Молодіжні організації (Пласт, Січ, Сокіл): виховання молоді, формування майбутніх кадрових мереж.

Цих справ, котрі зароджувалися ще з середини 19-го століття, здійснюваних протягом двадцяти міжвоєнних років (до 1939-го), вистачило не тільки на боротьбу УПА, а й на пізніший поштовх в кінці 80-х, що призвів до революції незалежності в 1991-му і революції свободи в 2004-му.

Зараз, в умовах повзучої української анархії працювати легше, ніж під польською окупацією, та й спадок є.

Технологічно для "паралельної держави» треба створити:

1. спільне ціннісне поле, котре породить "територію довіри»;

2. спільне інформаційне поле між учасниками поля цінностей;

3. структури в "реалі" для конкретних дій відповідно до цінностей.

Де діяти?

Першими територіями довіри і дії є громадські спільноти – починаючи від спілки садоводів і закінчуючи клубами шахістів.

Саме там, де задля спільної справи люди об’єднують свої зусилля, кошти і час, народжується можливість довіри, з’являються громадські лідери, котрі отримують право представляти своїх членів спільноти, організовувати саму спільноту і захищати її інтереси.

Без реальної економічної бази громадське життя є неповноцінним. Сектор громадської економіки все ще перебуває в зародковому стані – а саме об’єднання громадян на основі прагматичного інтересу може створити кадри для державної справи.

Об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ) чи спілки споживачів, котрі відслідковуватимуть неякісні товари, закладуть базу для громадського контролю в політиці.

Без партій не буває демократії.

В майбутньому будуть сильними саме ті партії, котрі не залежать від великого капіталу – котрий може дати, а може і не дати; ті партії, котрі не залежать від своїх лідерів на 100%, а відтак не можуть стати жертвами падіння їхнього рейтингу; ті партії, котрі мають чітке бачення Ідеальної України, а не набір красивих слів, змінний відповідно до сьогоденної кон’юнктури.

Та партія, котра зможе існувати на членські внески, низові організації котрої фінансово і організаційно самодостатні, а партійна газета котрої може ще й прибуток приносити, стане переможцем.

Без перемоги на місцях не буде перемоги на всеукраїнському рівні. Тому необхідно буде йти у владу на рівні міста і села, міняючи там принципи її функціонування, будуючи по крихті довіру до політичної сили на всеукраїнському рівні.

І тільки так можна буде досягнути "перемогу до перемоги», коли для зміни системи буде  і довіра людей, і авторитетні кадри, знані на місцях, і система суспільного контролю. Очевидно, що це забере роки, але тільки збудувавши нашу паралельну Україну, можна досягти успіху.

 

Остап Кривдик, політолог, активіст