"Я – із Кієва, паетому буду гаваріть па-рускі"

Ці слова були сказані цілком свідомо і впевнено людиною з вищою освітою, яка працює в державній установі і живе в столиці. Українській державній установі і українській столиці!

Коли б такий випадок був поодиноким, можна було б і не звернути на нього увагу. Але кожний, хто хоча б раз відвідав столицю, з легкістю міг би переконатися – українську там чути не часто.

Дивує й те, що діти також розмовляють не українською мовою, хоча навчання в більшості шкіл здійснюється ніби державною мовою.

Виникає запитання: хто ж тоді збереже й передасть нащадкам українську мову, коли для молодих і юних громадян, які виростали і ростуть за часів незалежності, рідною вона так і не стала?

Відповідь на це запитання і проста і складна одночасно. Проста, бо це маємо зробити ми – українці. Складна, бо ми є унікальною країною, яка набувши форми, ніяк не наповнюється змістом.

Ми боїмося називатися українським народом – вигадали "народ України" (ніби населення). Навіть у Державному Гімні, який не один рік залишався безсловесним, слово "українці" замінили на "молодії". Виходить, не молодим доля на нашій землі вже не усміхнеться!

Ми до цих пір не витравили із себе комплексу меншовартості – коли до нас звертається людина російською, ми відповідаємо російською (як нам здається) мовою.

Цілком очевидно, що немає жодного українця, який не розумів би української мови. Але так нас вчили десятки і сотні років: українська – то мова холопів, мова селюків. А великою і могутньою є лише російська. І сотні тисяч селян, освоюючи міські простори, досить легко забували рідну мову, зробивши своїм обов’язком говорити російською.

Так вчили своїх дітей і онуків. А наша рідна мова поступово зменшувала сфери свого застосування, ставала не перспективною і не потрібною.

Ви скажете:"Скільки можна говорити про мову? Головне, щоб людям добре жилося. А якою мовою говорити, хіба ж то важливо?" Важливо! Дуже важливо! Бо для того, щоб знищити народ, не обов’язково його фізично знищити. Достатньо вбити його мову, що не раз робили і намагаються зробити іноземні керманичі в Україні та їхні запопадливі місцеві прислужники.

Ми віддали іноземцям економічну владу. Віддали інформаційну. Віддаємо і духовну. Вже майже традицією стала наявність двох різномовних ведучих на більшості концертів та різного роду заходах. У музичних передачах для молоді теж культивується російська пісня (не завжди високоякісна).

Згадайте несміливі спроби деяких учасників "Шансу" заспівати українську пісню. Продюсери, які не в останню чергу й формують смаки підростаючого покоління, майже відразу бракували такі пісні, підписуючи їм вирок непопулярності.

Чекати рішучості від влади ніяк не доводиться, бо вона живе від виборів до виборів і вимушена робити все (або ж не робити нічого), щоб усім сподобатися.

Тому залишається надія на нас самих. Адже держава починається з нас. І коли кожен українець, не залишатиметься байдужим до долі власного народу, наша мова не вмре. Не вмре і не зникне наш народ, наша земля, наша пам`ять, історія і наше майбутнє.

І владу тоді ми матимемо українську (і за формою, і за змістом!). І столиця наша зможе стати духовним та інтелектуальним центром України, в якому звучатиме українська мова, де дбатимуть не лише про забудову останнього вільного клаптика землі, а й про збереження історичної спадщини.

На превеликий жаль, наша столиця не єдина у своїй русифікованості. Адже наслідки творення єдиної російськомовної спільності – радянського народу – відчули на собі мешканці переважної більшості міст і сіл України.

Тому дивно і гірко чути голоси тих горе-політиків, які до цих пір не хочуть визнати Українську Державу, її самобутність і право на існування. Не маючи ні програми, ні плану дій, вони вкотре розігрують перед виборами мовну карту, точніше – двомовну. Волають з усіх усюд про "утиски" російської мови.

Маємо дійсно унікальну країну! Бо де ж ще в світі депутати захищають інтереси не власної країни, а сусідньої. Турбуються про її мову, культуру В той час, як захисту потребує саме українська мова, яка на 18 році незалежності ніяк не може повністю утвердитися в ролі державної.

Прикро, що влада, окрім балачок, практично нічого не робить для утвердження української мови як повноцінної державної. Для цього потрібно не так і багато – відповідні закони, продумана і дієва інформаційна політика держави, створення якісного і конкурентоспроможного українського продукту, а також відповідальність чиновників усіх рівнів за недотримання мовного законодавства (як і будь-якого іншого).

Бо одним плачем ситуацію на краще не змінимо. Але й досі демонструємо лише свою неспроможність до конкретних дій. Шоу, яке стало формою існування політикуму, не залишає ні найменшого шансу на реалізацію розумних і конкретних задумів.

Вина в цьому лежить і на нас, бо ж обираємо не керівників-управлінців, а акторів і телезірок (не за професією, а за способом життя), які свою відповідальну і важливу роботу вдало перетворюють на тусовку.

А частина засобів масової інформації вважає ледь не своїм обов¢язком висвітлювати тусовку, боячись пропустити найменшу дрібничку – хто що одягнув, чи забув одягнути, скільки грошей на це витрачено. І це, напевно, не лише їхня вина, це їх і наша біда – є попит, створюється і пропозиція.

Україноненависницькі ідеї пропагуються на радіо і телебаченні, в газетах і на різних сайтах за повної байдужості держави. Не дивно, що наша держава не може захистити своїх громадян у складних ситуаціях, вона ж не здатна захистити навіть саму себе. Бо для багатьох її керівників Україна є не Батьківщиною, а засобом збагачення. Тому і мова, і народ для них є чужими.

Нещодавно ще зовсім маленькому племіннику моєї дівчини купили цікаву іграшку – собачку, який, розмовляючи, допомагає дитині запам¢ятати і зрозуміти призначення вушок, носика, очей (певна інформація звучить в залежності від того, до якої частини тіла торкається малюк).

Вони ще й підписані. Підписані українською мовою. І говорить собачка теж українською мовою! Навіть знає нашу абетку! А виготовлена іграшка, звісно ж, у Китаї!

Тож поки ті, хто мав би дбати про державну мову, своєю бездіяльністю і давно набридлою балаканиною завдають її ще більшої шкоди, ніж публічні вороги, невтомні і невгамовні представники китайського народу допомагають безпомічним українцям зберігати і вивчати  рідну мову.

Хочеться їм подякувати за це! А тим, хто вважає, що я перебільшую, розповідаючи про багаторічне нищення української мови, розповім про реальні наслідки такої діяльності. Адже, як кажуть у народі, диму без вогню не буває!

Трішки менше року тому приїхав я на роботу до столиці. Звісно ж, виникла потреба орендувати житло. Історія знайома багатьом, всі подробиці моїх пошуків не цікаві. Але один випадок заслуговує на увагу, як доказ вище написаного.

Через посередника знайшов більш-менш прийнятний варіант. Подивився кімнату, поспілкувався з власницею житла. Домовилися, що у понеділок я поселяюся (розмова відбувалася у п¢ятницю). Жіночка розмовляла російською, я – українською.

В понеділок ввечері зібрався їхати на квартиру. Телефоную посереднику, щоб і вона під¢їхала для завершення усіх процедур. А жіночка мені каже: "Власниця квартири не хоче здавати вам житло, бо ви говорите по-западенському".

Це ж скільки отрути потрібно було давати українцям в радянські часи, щоб вони й досі так сильно "любили" колись рідну для них мову.

Всім тим, хто свого часу відцурався рідної мови, хочу нагадати слова німецького письменника і мислителя Йоганна Готфріда Гердера: "Хто не любить своєї рідної мови, солодких святих звуків свого дитинства, не заслуговує на ім`я людини".

Тож, будьмо людьми, панове-товариші…

Юрій Драч, для УП