Об’єднання церков: реальність та перспективи
Протягом свого історичного розвитку духовне життя української спільноти зазнавало чимало злетів та трагічних подій. Після багатьох років вимушеного атеїзму народ усе ж повертається до віри.
Люди шукають істину, прагнуть знайти відповіді на одвічні питання сенсу буття. Однак ситуація у православному церковному житті України, незлагодженість думок та нерозуміння між окремими церквами не сприяють підвищенню духовності суспільства.
І це турбує свідомих його представників. Доволі часто чую запитання на кшталт: як ви вважаєте, хто повинен вирішити питання об’єднання трьох православних гілок в Україні – мається на увазі Київський, Московський патріархати та Українська автокефальна церква, – влада, церква чи народ? Чи є перспектива такого об’єднання?
Необхідно розрізняти питання духовні та політичні у даному процесі. Моя задача, як священика, не займатися політикою, але навчати людей, у тому числі й політиків, духовним законам. Однак зрозуміло, що будь-яка влада воліла б мати під собою певну авторитетну ідеологічну структуру для того, аби комфортно й більш ефективно управляти власним народом.
Ми це розуміємо, і бачимо відповідні приклади. Такі обставини, на мою думку, складаються сьогодні у Росії, де спостерігається властиве злиття церкви та держави, і де церква фактично виконує обов’язки штатного ідеолога влади, перебравши на себе функції колишньої КПРС. Як на мене, то на ділі відбувається така-собі заміна партквитків на натільні хрестики.
Зрозуміло, що владним структурам було б цікаво мати те саме й в Україні. Але в нашій стороні дещо інша ситуація. Так склалося, що маємо три потужні православні гілки, і ще якусь кількість менших.
На перший погляд, це сприймається негативно, однак насправді заховує в собі й позитивне зерно.
По-перше, Церква за визначенням має бути соборною – мислю, і помісна церква також. Як і сповідуємо у православному Символі Віри: "Вірую... в єдину, святу, соборну і апостольську церкву". І це, безумовно, позитив.
Втім, є й негатив, який, одначе, з волі Божої, може стати для нас позитивом. Господь уміє зло обертати в добро. Це як хвороба, яка разом із болем породжує й благо – смиряє, очищує людину.
Розкол, як наслідок гордині церковної ієрархії, і є хворобою церкви. А як учить старець Силуан (Антонов): "Господь любить людей (це ж стосується і спільноти, у тому числі й церковної спільноти людей. – Авт.), але посилає (я б сказав радше – допускає. – Авт.) скорботи (у тому числі хвороби і розколи. – Авт.) для того, щоб люди пізнали немічність свою та змирилися, і за смирення своє прийняли Святого Духа, а з Духом Святим – усе добре, усе радісне, усе прекрасне...".
Нинішній духовний стан номінальної церкви, нажаль, залишає бажати кращого. Правдиве ж об’єднання можливе лише за наявності невдаваної братньої любові. Тому штучний альянс у такий-собі правовірний "курінь", та ще й під началом якоїсь певної особи, наразі неодмінно призведе лише до диктатури церковної ієрархії, власне до створення сучасного аналогу інквізиції середньовіччя з усіма відомими наслідками.
Це було б виготовленням "монстра", який пожере будь-яку демократію. Тому, відповідаючи на запитання про об’єднання, скажу, що істинне єднання можливе лише Духом Святим – духом смиреномудрості і любові.
Духовне об’єднання – головне. І таке духовне об’єднання, попри усі амбіції церковноначалія, неодмінно буде, і воно вже відбувається – в усіх церквах є люди, які цьому сприяють.
А буде об’єднання духовне – дасть Бог, станеться і формальне. І не у тому вигляді, як ми це сьогодні собі уявляємо, а на основі православної соборноправності. І не у відомому клубно-келійному форматі за принципом "наш – не наш", а з представництвом усіх церков і громад, які позиціонують себе як православні.
Це може мати вигляд якоїсь церковної "конфедерації": об'єднання українських православних церков, української помісної православної церкви соборноправної, всеукраїнського помісного собору православних церков та громад тощо. Не суть важливо.
Головне – це смирення (уміння прийняти ближнього свого таким, який він є: без гніву й роздратування, без страху й тривоги, без гордощів і образи) і Богом заповідана соборність.
Принцип нелукавого соборного єднання висловив свого часу Блаженний Августин: у головному – єдність, у спірному – свобода, і в усьому – любов. І якщо сполучення вестиметься таким чином, то воно, безперечно, житиме.
З повагою та любов’ю Христовою,
 |
