Політична журналістика на шляху до тиранії

Шпенглер був упевнений, що вільна (політична) преса (журналістика) посідає особливе – чи не вирішальне –  місце у прагненні демократії до цезаризму (порядку, сильної влади – тепер це називається якось так). Звісно, довіра громадян до тиражованого слова у часи Шпенглера була вища, й журналістика цілком могла на цю довіру покластися.

Сьогодні журналістика покладається радше на високий інтелект громадян, тож тиражує, виробивши певні корпоративні принципи, головний з яких – принцип "зваженості інформації", так звані "факти", які насправді часто виявляються демагогією політиків.

Те, що факти – лише аргументи, хоча й найвагоміші, нікого не обходить. Тож ми вже не описуємо суспільно значимі події, а лише показуємо вчинки та висловлювання. Суспільна значимість остатніх проблематична уже в силу вкрай негативної компліментарності точок зору, а є ще ж експерти-політологи, до яких ми звертаємось, аби читач, глядач, слухач зміг отримати на свою голову довершений витвір мистецтва інтерв’ю – вінегрет.

І ми, тиражуючи це діло, пишаючись "цивілізованими" корпоративними стандартами зваженості інформації, навіть не задумуємось, що ці стандарти не дозволяють нам скористатися нашою конституційною свободою – правом вільно виражати власні погляди і переконання.

Ми так само не хочемо пам’ятати, а чи й просто поняття не маємо, про суб’єктивність журналістики, з точки зору нашого рішення суспільної значимості тої чи тамтої події.

Тож частіше всього просто відмовляємося такі рішення приймати, безвідповідально перекладаючи його, у ліпшому разі, на наших працедавців, а то – на PR-менеджерів політичних партій, інституцій та діячів, чиї прес-релізи "полегшують" нам роботу, створюючи для нас таку кількість інформаційних приводів, що про журналістський пошук, про вибір з усього щоденного потоку подій саме тих, які мають – з нашої, з суб’єктивної, точки зору – суспільне значення, йдеться хіба як про виняток.

Питання відповідальності за наше суб’єктивне виконання обов’язків перед громадою – суспільних обов’язків, що їх ми покладаємо на себе вільно й без жодного примусу, обираючи професію, його ми часто-густо (переважно, чого там кривити душею) намагаємось собі не задавати.

Тож найліпше вміємо дві речі: брати (персональні, колективні – байдуже) інтерв’ю та барвисто оповідати про події однозначні, які не вимагають інтерпретації – про шторми, паводки, буревії, масові отруєння та всілякі інші катастрофи.

Варто, звісно, зважити й на те, що у нашій державі хіба політичні особи можуть собі дозволити бути вільними абсолютно: говорити, все, що заманеться, й навіть робити. Журналіста закон змушує думати, що він може втратити, публічно інтерпретуючи суспільно значимі події, публічні ж, чи закулісні вчинки та висловлювання осіб.

Не диво, що ми воліємо говорити од власного імені якомога менше, а ще ліпше – не говорити взагалі: переказувати весь той демагогічний хлам безвідповідальних державних парсун, та й то у разі неможливості цитувати.

Тож замість відповідально, себто суб’єктивно, розказувати громаді, що відбувається у країні, з країною, з нами усіма, ми тиражуємо демагогію під знаком свободи слова як найціннішого здобутку демократії. З власне свободою слова також відбувається щось дивне. Здається, ми тут усі рівні (політики, принаймні), але є рівніші.

Не можна не помітити, що поодинокі спроби колег з телебачення витворити (хай – відродити) традицію політичного огляду, зазнали неминучої невдачі. Найкращою, здається, була спроба "Подвійного доказу" колег Кіпіані, Борсюка та Корчинського, та й новий "Епіцентр" колеги Піховшека варто зауважити, хоч і був він недовго і – "лише для дорослих".

(Окремо – про Інтернет-огляди. Вони надто демократичні, щоб сприймати їх серйозно. Будь-який анонім може у якості доповнення послати автора подалі, і довкола вже цього допису розгорнеться полеміка, у ході якої мало кого обходить, чого там собі надумав оглядач).

Щоправда одна традиція є. І витворив її не колега, а професійний політичний діяч – народний депутат натепер. А що до цього оглядача-телезірки приєдналися ще один колишній президент України та один діючий секретар міськради, маємо вже не лише традицію упередженої (незваженої, відтак) політичної журналістики, але й тенденцію до її фіксації.

Тут наша блаженної пам’яті свобода слова не просто потерпіла невдачу, але – зазнала краху, перетворившись на свою протилежність.

Ні, звісно ж, ніхто не забороняє висловлюватися, і, напевно, не у натурі видатного колеги, бодай, натяк на подібну заборону, але факт, так би мовити, на лице: будь-яке висловлювання в ефірі ці політичні оглядачі дискредитують (я вже мовчу, що фактично кожну свою репліку згаданий народний депутат починає з заяви, що "Мусоргский бухал", – ну, чогось подібного), відтак отримати авторитетної відповіді на запитання: що відбувається? та: що мені з цим робити? – глядач – громадянин, виборець – не знаходить.

Наше безвідповідальне мовчання доводить громадянина до того, що він схильний постійно перебувати у тому стані, який у фізиці називається метастабільним (збудженим).

Тож йому залишається покладатися, по-перше, на силу свого інтелекту (хвалену демагогами "мудрість народу"), повного тих спекулятивних понять (симулякрів), які ми йому пропонуємо (власне, й не так, щоб ми, але якраз нашими зусиллями пропонують політики, так виходить).

По-друге, некритично (себто без критеріїв вибору) вибираючи до якої чужої думки пристати, покладатися на спонтанність, залежну, усе ж, від власних схильностей та вподобань, від власних упереджених суджень (ще й помножених на резонансну демагогію).

По-третє, не вибирати зовсім, покладатися лише на здоровий глузд, на практичний досвід, який підказує людині, що вибираючи між одним незрозумілим (неаргументованим) та іншим, так само незрозумілим і так само неаргументованим, людина ризикує схибити у кожному разі.

Тому вважає за ліпше описати власне нерозуміння нерозумністю інших ("дурні вони всі", скажімо), брехливістю, підступністю, прагненням використати людину в якихось їй не зовсім (а радше зовсім не) зрозумілих особистих чи корпоративних інтересах ("усі вони одним миром помазані").

Існувати у постійно збудженому стані (на метастабільному енергетичному рівні) не годні ні електрон, ні розум. І один і другий у пошуках стабільності переходять на нижчий рівень. Електрон випромінює матерію, розум – консерватизм "своїх-чужих", прагнення впорядкованості світу за будь-яку ціну, а то й апатію – щонайдостойніші енергії, якими живиться цезаризм.

Було б, звісно, необачно з мого боку твердити, що сама лише ідеалістична відповідальність суб’єктивної журналістики здатна радикально змінити ситуацію. Однак аби не бути сліпими сподвижниками майбутніх цезарів на їхньому шляху до омріяного імперіуму, нам варто визнати деякі засадничі принципи нашої діяльності. Наразі три:

Суверенний і самоправний НАРОД УКРАЇНИ МАЄ ПРАВО ЗНАТИ ПРАВДУ про ті події у межах суверенітету і поза ним, які стосуються його долі. Правду, себто у тому числі й авторитетне суб’єктивне судження особи (суб’єкта), а не лише безособову (статистично-об’єктивну) інформацію, хай би й "збалансовану".

Наш поважний законодавець такого права за народом не визнає, як не визнає й інших невід’ємних прав. То доки воно буде лише фігурою мовлення?

ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ МАЮТЬ ПРАВО НА ПРИВАТНУ ІНІЦІАТИВУ, а не лише на "підприємницьку діяльність", як те нині гарантує нам Конституція. Право на приватну ініціативу досконало описує і право на підприємницьку діяльність і на політичну, правові підстави якої натепер невиразні, і так само – на діяльність журналістську, благодійницьку тощо.

ПОЛІТИЧНА ЖУРНАЛІСТИКА Є так само ПОЛІТИЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ – "четвертою владою", метою якої є осмислена реалізація народом свого суверенітету. Якби нам визнати цей принцип уже тепер, ми, щонайменше, перестали б бігати, шукаючи тої діяльності у політичних партіях, радше перестаючи бути журналістами, а незалежними – напевне.

І деякі принципи організаційні. З яких найголовніші – потужна корпорація (на взірець BBC?), а не та анемічна, яку маємо, здатна хіба рахувати трудовий стаж чи присвоювати звання; й потужна Премія (на взірець Пулліцерівської?), яка спонукала б наше шанолюбство – прагнення суспільного визнання – до якнайстараннішго виконання наших перед суспільством обов’язків.

 

Михайло Скаліцкі, для УП