Як Сталін Гітлера "заспокоював". А Путін – Гданськ...

12 переглядів
Андрій Шкіль, для УП
Четвер, 10 вересня 2009, 10:14

Одна фраза з виступу російського прем’єра у Гданську не могла не привернути моєї уваги. "З 1934-го по 1939 рік для того, аби заспокоїти нацистів, з ними укладались пакти і договори. Вони не були прийнятними з моральної точки зору... Комбінація цих актів привела до початку Другої світової війни", – заявив Путін. Російська Держдума засудила пакт Молотова-Ріббентропа, додав він.

Те, що засудила, звісно, – добре. Але засудила, вочевидь, не без оглядки на політичну доцільність. Адже нацистів слід було "заспокоїти". Що й робив Сталін – присипляв ворожу пильність. Отже, як не крути, а Росія таки постає великою благодійницею Європи. Але це, м’яко кажучи, не зовсім так.

Сталін від самого початку покладав на Гітлера великі сподівання. Гітлер мав втягти у війну усю Європу, запалити її та ослабити, зруйнувати усталений спосіб життя. Відтак на згарище завойованих територій прийшов би Сталін зі знаменом світової революції та ідеєю "визволення".

Власне, умовний спосіб дієслова тут не доречний. Адже фактично саме так все і було. Після завершення Другої світової війни Росії дісталася половина Європи, знана згодом як "країни соціалістичного табору".

Звісно, що радянський загарбник не поступався амбіціями своєму німецькому візаві: половина Європи навряд чи влаштовувала Сталіна. Проте підсумки війни вже не перепишеш. Як не зміниш і ставлення "визволених" країн до нав’язаної їм радянщини.

Голова Сейму Литви Віктор Мунтянас принагідно зазначив: "Для нас 8 травня є днем перемоги над фашизмом, а 9 травня – днем початку радянської окупації". Західна Україна могла б разом із Литвою підписатися під аналогічною послідовністю подій. Східна – також, але з поправкою на довшу окупацію.

А у 1938-му, тобто за рік до початку Другої світової війни, 70-ту річницю якої і згадували у Гданську європейські лідери, Сталін вів одночасні перемовини як з Францією та Англією, так і з Гітлером. Коли Німеччина захопила Австрію і підбиралась до Чехословаччини, Сталін запропонував чехам допомогу, прекрасно розуміючи, що Польща та Румунія ніколи не згодяться пропустити радянську армію через свою територію.

Пару місяців по тому Чехословаччина стала розмінною монетою у грі великих держав: прем’єр-міністри Англії та Франції Чемберлен і Даладьє підписали відомий Мюнхенський пакт, яким віддали Чехословаччину Гітлерові без єдиного пострілу.

Сталін використав цей договір на сто відсотків: для підтримання власного реноме і для обґрунтування співпраці із Гітлером. Мовляв, після підписання Мюнхенського договору Франція та Англія спрямували агресію фашистської Німеччини проти Радянського Союзу, тож тепер СРСР доведеться вибудовувати союз із Гітлером.

Такий союз був вельми бажаним для обох диктаторів. Коли Гітлер дійшов до кордонів Польщі, Чемберлен був змушений надати полякам гарантії військової підтримки. Сталін побоювався, що це пригасить запал Гітлера, і квапив своїх людей на переговорах з гітлерівськими міністрами.

Тому, поки Ворошилов на чолі військової делегації домовлявся з Англією та Францією, очільник радянського уряду Молотов активно обговорював з послом Німеччини Шуленбургом можливий приїзд до Москви німецького міністра закордонних справ Ріббентропа.

Візит відбувся, і підсумки його є широко відомими: діячі двох країн підписали радянсько-німецьку угоду про ненапад і додатковий секретний протокол – "пакт Молотова-Ріббентропа".

Цей пакт аж ніяк не назвеш превентивними заходами, покликаними "заспокоїти" Гітлера. Документ, яким дві держави ділили Європу, є нічим іншим, як зафіксованою на папері претензією на світове домінування. Із таємною надією обдурити, переграти та у підсумку знищити свого ситуативного союзника...

Коли Гітлер вдерся до Польщі, а Франція та Англія оголосили Німеччині війну, Сталін міг ствердити, що його гра вдалась. Під омофор Радянського Союзу Сталін зібрав "осколки" колишньої імперії Романових: західну Україну, західну Білорусь та частину Прибалтики.

Згодом Сталін вимагав собі вже всю Прибалтику, включно із Литвою, яка входила до сфери інтересів Рейха. А також нафтові райони – Дрогобич та Борислав. Натомість Сталін пообіцяв продавати нафту бідній на паливо Німеччині, і Гітлеру довелося прийняти й ці вимоги. Аби лишень запобігти повторному втягуванню СРСР у антигітлерівську коаліцію.

Увесь 1940 рік Сталін вітав Гітлеру з "успіхами": до ніг фашистської Німеччини пали Данія, Норвегія, Бельгія, Голландія, Франція. Не здавалась лише Англія: новий британський прем’єр Черчілль був налаштований захищати свій острів до кінця. А два союзнички – Німеччина та СРСР – придивлялись один до одного, вираховуючи найбільш вдалий момент, коли можна нанести удар в спину.

Окрилений невдачею радянських військ в Фінляндії, Гітлер розробляє план "Барбароса" і зважується на раптовий напад. Він сподівається на ефект несподіванки, слабкість сталінської армії та ненависть народу до большевізму. А керівна трійця Генштабу СРСР під проводом його начальника Жукова, наркома оборони Тимошенка та генерал-майора Василевського віддавна готує для Сталіна план нападу на Німеччину.

Цікаво, що радянські газети у цей час спростовували чутки про можливу війну між двома імперіями, обґрунтовуючи їх появу злісними намірами посіяти ворожнечу між СРСР та Німеччиною. А військові штаби по всій території Радянського Союзу отримували директиву із вимогою нагадати кожному бійцю слова Леніна.

Солдати мають пам’ятати, йшлося у директиві, про те, що неправильно ділити війни на справедливі і несправедливі в залежності від того, яка країна нападає першою. "Кожна війна, яку буде вести Радянський Союз, є справедливою", – втокмачували армії.

Варто зауважити, якби не таке уявлення про "справедливість", Другої світової війни могло б і не бути. Це невдячна справа – моделювати ситуацію, час для якої вже давно минув, але хтозна, за яким сценарієм розгортались би події, коли б Радянський Союз спромігся на спільне з іншими країнами Європи протистояння фашизму.

На перший погляд, подібну думку розділяє і російський прем’єр Владімір Путін. От тільки всієї правди він, на жаль, не говорить.

А правда полягає, зокрема, й у тому, що зчепленим у смертельному двобої диктаторам – Сталіну і Гітлеру – народи Європи мусили протистояти як могли. В Україні це робили наші повстанці, наявність яких в українській історії Росія чомусь ніяк не може прийняти.

Крайня неприязнь до визвольного руху України, до всіх сторінок нашої історії, на яких закарбована боротьба українців з загарбниками усіх мастей та підвидів, робить Путіна іще менш щирим, ніж його наступника Медвєдєва.

Останній бодай чесно зізнався у тому, якою він бачить Україну та що про неї думає. Інша річ, чи сприятимуть подібні одкровення добрим стосункам між нашими країнами, але мова зараз не про це.

Коли Путін з високої трибуни заявить, що Держдума засудила політику Сталіна по відношення до колонізованих їм земель, а Росія як правонаступниця СРСР вибачається перед сім’ями репресованих громадян, тоді можна буде вважати, що уроки історії Росією засвоєні.

Бодай на трійку чи четвірку за п’ятибальною шкалою...

 

Автор Андрій Шкіль, депутат від БЮТ



powered by lun.ua
Ніс Клеопатри
Ярослав Грицак. Публічний інтелектуал із Галичини
Гра з "фашизмом": чому Угорщина підвищує ставки у тиску на Україну
Руслан Кошулинський: Кампанію будемо вести бандерівським методом – дійти до кожного
Усі публікації