Інформаційні виклики національній безпеці
Доктрина визнає можливість досягнення цієї мети, виходячи з таких факторів, як "унікальне геополітичне розташування", "багатство духовної та історичної спадщини Українського народу", "розвиток національного самоусвідомлення та цивілізаційної єдності української нації".
Через ці самі фактори у добу глобалізації Україна, водночас, є і вкрай уразливою для різноманітних інформаційних впливів.
Тому завдання максимум полягає у тому, щоб позбавити можливостей втручатися у внутрішню політику країни зовнішніх гравців, серед яких найбільш активними у справі "сування носа" в чужі справи беззаперечно є різноманітні структури РФ ("Комиссия по борьбе с фальсификациями истории", "Комитет Госдумы по делам СНГ и связям с соотечественниками", МИД, спецслужби).
Не варто також скидати з рахунку різноманітних закордонних політологів та політтехнологів, діяльність яких безпосередньо пов’язана із організацією та здійсненням інформаційного впливу.
Чиї інтереси вони представлять насправді та у якому статусі надають поради? Чи не є вони, принаймні дехто з них, провідниками того самого "м’якого впливу", після якого буває жорстке похмілля?
Адже біографія багатьох майстрів людських душ прямо чи опосередковано пов’язана ще з радянськими спецслужбами або закритими науково-дослідними установами, що в принципі є тим же самим.
Природно, що сприятливими факторами для втручання Росії в українські справи є культурна близькість наших народів, певною мірою спільність інформаційного простору, активна інтеграція Росії у світове інформаційне поле.
Проте російські ЗМІ у періоди загострення двосторонніх відносин перестають бути засобами масової інформації та перетворюються на інструментарій антиукраїнської пропаганди спрямованої не тільки і не скільки на зовнішню аудиторію, зокрема, на українську, а й на внутрішню.
Російський інформаційний продукт (РІП), що постачається в Україну, покликаний транслювати та утверджувати серед української аудиторії стереотипи, міфи, що насаджують ксенофобію, нетолерантність та неповагу до України як держави та українців як нації.
Знову "великий брат" витягає з рукава цятковану карту національної, мовної та релігійної спорідненості "братерських" українського та російського народів, і при цьому зневажливо ставиться до українців, зводячи їх статус навіть не до "молодшого брата", а до "братів наших менших".
Шкідливість поширення подібних міфів полягає в тому, що, по-перше, ними виправдовується можливість незнання та невивчання української мови ("восточнославянского наречия").
По-друге, українцям навіюється думка про "другорядність", "неповноцінність", "меншовартість" української нації, "штучність" української мови.
По-третє, виправдовується політичний та експансивно ідеологічний вплив одного з декількох центрів православної ієрархії. Цікаво, що Київська Русь у сучасних російських підручниках називається "Древнерусское государство", а тому Україна й власної історії, без Росії, не має.
Після російських інформаційних атак просто таки хочеться впасти на коліна та й просити Росію правити нами, нерозумними.
Збірний образ або імідж українця в РІП складений із стереотипізованих упереджень щодо української нації, держави, мови та культури.
Постійно нав’язується, вшивається у підсвідомість, як міна уповільненої дії з годинниковим механізмом виставленим на час виборів, думка що українці – жертва фатальних історичних обставин, аморфна "сільська нація", яка нездатна до самоорганізації; поява українця у сучасному російському художньому кіно здебільшого значить появу зрадника, повії або, у кращому випадку, хитрого та тупуватого сержанта.
Прикрість такого неприязного обмовлення та образливого паплюження українців "російськими братами" доповнюється небезпекою для самого українського суспільства, бо подібні стереотипи утверджують серед громадян України думку про неминучість і навіть доцільність втрати політичної самостійності, національної гідності та самоповаги заради приманливої "безпеки" та "стабільності".
Ці стереотипи підштовхують довіритися досвіду держав, які вже вибудували "вертикаль влади" на фундаменті вбитих та ув’язнених дисидентів і практикують політику "сильної руки" щодо будь-кого незгідного з грифоном влади, який сидить на тій вертикалі, як курка на сідалі.
На суміжному до техно-інформаційного фронті російські власники видавничого бізнесу формують відповідний книжковий асортимент як за мовною, так і за ідеологічною ознакою.
Україну піддано тотальній пострадянізації. При цьому російський капітал входить не тільки у сферу телерадіомовлення та друкованих ЗМІ, а й навіть у сегмент роздрібного продажу преси, де створюються умови для витіснення вітчизняної періодики на користь російських та проросійських видань.
Недавній приклад упередженості до місцевих видань з боку розповсюджувачів, власником яких є відома російська компанія, як це було нещодавно у Черкасах, має щасливе на цей раз закінчення, бо страйк журналістів показав і сміливість, і почуття національної гідності.
Чи не втратимо ми це почуття у наступному поколінні під потоками інформаційної багнюки, яка ганьбить Україну, її народ, історію, мову? Чи не станемо ми знову манкуртами, а наша вільна країна безсловесним додатком Російської Імперії?
Скільки ж нам потрібно повторювати той самий урок, щоби кінець кінцем запам’ятати його висновки?!
Свобода слова – то велике надбання новітньої історії, але вона не повинна стати ножем у спину Української держави.
Я закликаю всіх, кому небайдужа Україна і наша незалежність, підняти свій голос і протиставити кожному отрутному викиду з Російської інформаційної труби, що забруднює вільний інформаційний простір країни, очисний фільтр правдивого, чесного, гідного інформування, знешкоджувальний інгібітор відновлення історичної пам’яті, захисні механізми власної ідентичності.
Що ж до ЗМІ, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу, підривають суверенітет, закликають до сепаратизму, необхідно викривати їх небезпечну сутність, їх справжні корисливі інтереси і при цьому не боятися застосовувати норми законодавства, а також постійно забезпечувати пріоритетність національної інформаційної продукції, як це передбачено Доктриною.
Не дивно, що Росія, дбаючи про свої інтереси, вкладає великі гроші в інформаційні атаки на Україну, дивно, що Україна занедбала можливість інформаційних контратак для захисту свого суверенітету.
Для того, щоб відновити освітній, культурний потенціал української нації, необхідна державна підтримка вітчизняного виробника інформаційної продукції та телекомунікаційного обладнання, національних операторів телекомунікацій, зокрема, шляхом створення нормативно-правових, фінансових, фіскальних та інших передумов для підвищення їх конкурентоспроможності.
Така підтримка створить умови для формування заслону від зовнішнього інформаційного тиску, метою якого є вплив на процес конституційного волевиявлення громадян України та, через демократичні інструменти, у підсумку, забезпечити вплив на вектори зовнішньої та внутрішньої політики нашої держави.
Майбутні президентські перегони, коли зовнішній інформаційний тиск буде помітним навіть неозброєним оком, стануть своєрідним індикатором, наскільки ефективними є заходи, запропоновані в Доктрині.
Розвиток України як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної держави можливий тільки за умови забезпечення належного рівня її інформаційної безпеки.
 |
Костянтин Семчинський, кандидат філософських наук, керівник Громадської ініціативи, для УП
