Войовничий перегній

"Уникати смерті і зганьбитися навіть у дріб’язковій справі не відповідає шляху воїна... І нехай у мене немає навіть одної сотої потрібного для протистояння числа людей, я буду захищатися і помру прекрасною смертю".
Торії Мототада, 1600

"Жовто-блакитні наші прапори,
Ми непереможні, шаблі догори!"
Українська повстанська пісня, зараз популярна футбольна кричалка

Українці здавна воювали вперто і завзято. Ще з часів Святослава Хороброго, який знищив Хазарський каганат, і якого, через його войовничий характер і специфічну зовнішність, історики прозвали запорожцем на престолі.

Легендарні слова Святослава багатьох надихають і сьогодні: "не осоромимо вітчизну, але ляжемо тут кістьми; мертвим не соромно, а якщо побіжимо, то ляже на нас сором, від якого нікуди піти".

Одна з версій назви нашої країни походить від окраїнних зон, земель, де закінчувалися людські поселення і починався дикий степ. Люди в таких землях, як і на Дикому заході Америки (так звані frontier) постійно жили зі зброєю під рукою і часто вступали в різні військові конфлікти. Війна була для них щоденною справою.

Історик Дмитро Яворницький так описує причини, які змушували до цього: "поляки, прийнявши у свою землю Київ і малоросійські краї 1340 року, через певний час усіх людей, які там жили, обернули в рабство.

Але ті з цих людей, котрі здавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнавали над собою рабського ярма, ті, не знісши гніту й рабства, стали самочинно селитися біля ріки Дніпра, нижче порогів, у пустих місцях і диких полях, живлячись рибальством і звіроловством та морським розбоєм проти бусурманів".

В результаті, до 16 століття на землях, які сьогодні ми називаємо центральною та південною Україною, сформувалася незалежна спільнота людей, найбільш відчайдушні з яких створили республіку Запорізька Січ.

І озброєна ця спільнота була за останнім словом війни "...кожен козак мав при собі чотири пістолі й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах, причеплених ззовні до шароварів. Рушницями, пістолетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів "ясна зброя").

Зброя у них вся була прикрашена золотом та сріблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: той не козак, коли в нього погана зброя".

Тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не "грало враже око на ясній зброї" (Дмитро Яворницький. "Історія запорізьких козаків").

Власне ці люди і є основою свідомості сучасного українця, який і сьогодні не терпить будь-якого утиску у правах і готовий активно їх захищати.

Інша група українців – ті, що здавна обрали більш пристосуванську форму існування.

Власне їх перша група і захищала, – це тодішні селяни-кріпаки та збідніла українська шляхта. На жаль, до сьогодні, в більшості своїй, дожили нащадки саме цієї групи. І саме вони завдяки своїй "гнучкості" часто сидять у високих кабінетах і дуже "гнучко" працюють для України"

Але не про них мова.

14 жовтня, у козацьке і повстанське свято Покрови, згадуємо тільки про нашу військову гордість. Бо основою духу українців, як би кому не хотілося, є не гнучкість та пристосуванство, а свобода і готовність захищати свої вольності і права.

І саме тому, за умов, за яких багато народів би вже давно зникли з лиця землі, або перетворилися на безмовну апатичну масу баранів під проводом тирана, українці зуміли зберегтися і створити свою власну державу.

Причому немаленьку, другу за територією у Європі. Цю рису треба цінувати і примножувати, і не звертати увагу на сусідів, які часто кепкують називаючи нас впертими "haidamakamy" чи "анархістами и самостийникамы". Це має сприйматися як похвала.

Адже саме ця впертість дозволила формуванням армії УНР в 1917-20 успішно перейняти козацьку військову традицію. Їх гаслом стало "Не ридати, а здобувати!" та "Воля України або смерть!".

Не дарма найвідомішою піснею Українських Січових Стрільців є ще за Хмельниччини написана "Ой у лузі червона калина".

Бойовий дух і заповзятість УСС настільки вразила їхніх австрійських командирів, що вони наказували своїм військовим оркестрам грати українські марші і самі співали українських пісень.

Племінник австро-угорського імператора архикнязь Вільгельм Габсбург (відомий як Василь Вишиваний) зробив Гуцульську сотню УСС своєю особистою гвардією.

Чому? Бо завзятість і бойовий дух надихає і викликає повагу, не лише у іноземців, але й у ворогів. Про це знімають фільми та пишуть книги. А про гнучкість хіба що у туалеті згадують.

Є щоправда винятки – це російські імперіалісти, як царські, так і більшовики. Ці ніколи не ставилися з повагою ані до ворогів, ані до власного народу, ані до самих себе.

Тому повальні цинічні розстріли полонених та мирного населення, перші концентраційні табори – це все їхнє ноу-хау.

"Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема… знищення соціальної бази українського націоналізм – індивідуальних селянських господарств – було одним із основних завдань колективізації на Україні", – казав Сталін.

А Косіор пояснював: "Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод.

Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями".

Як результат "тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися "як широкі збройні повстання проти радянської влади" – стверджує історик Роман Коваль.

Селяни воювали цілими селами. Наприклад, авторитетна родина Кривоносів з Собичева коло міста Шостка на Сумщині, яку більшовики намагалися вивезти у Сибір, успішно вибила чекістів і не пускала у своє село більшовицьку владу протягом майже двох років – з 1930 по 32-й!

"Загальні збори селян, під охороною замаскованих і озброєних чоловіків, постановили, що селяни не бажають, щоб будь-кого з їхнього села влада вважала куркулем і розкуркулювала.

Колгоспні активісти, які бажають працювати спільно в колгоспі чи комуні, нехай організовуються на добровільних умовах. Безпідставний арешт будь-кого з селян селяни вважатимуть актом насильства над всіма і будь-кого з активістів візьмуть у заложники" – згадує Григорій Сірик у книзі "Під сонцем обездолених".

Міліціонерів та агітаторів пропускали в село, але без зброї. Одночасно потихеньку Кривоноси копали землянки і кулеметні гнізда у діброві за селом. І цю оборону большевики змогли ліквідувати лише за тиждень важких боїв з допомогою регулярної армії та артилерії!

"Спротив був шалений. І вони зрозуміли: наш народ навіть такими перемогами не поставити на коліна, для нього потрібні якісь апокаліптичні рішення. Вивезти в Сибір усіх українців – не вистачить вагонів.

І тоді Кремль вирішив українську проблему, перетворивши наш народ на перегній" – пише історик Коваль.

Але чи їм це вдалося? Традицію оборони прав та вольностей перейняла в 40-вих роках Українська Повстанська Армія.

Одним із прикладів легендарної впертості є історія Івана Дебринюка. Цей вояк УПА на прізвисько "Непорадний" був кулеметником в сотні Дмитра Білінчука "Хмари". Його загін потрапив у засідку і загинули усі крім нього.

Іван кілька днів бродив лісом, навіть зайшов до рідних підкріпитися, видно обдумував свої подальші дії. І таки вирішив дати свій останній бій. Розстрілявши зі свого ДП-27 командирський легковик карального загону МГБ і вбивши чотирьох офіцерів, загинув поблизу Косова у 1952 році.

Саме завдяки такому небаченому в Європі активному спротиву тиранії, Україна залишилася окремою, хоч і неповноцінною державою в рамках СРСР та навіть стала країною спів-засновницею ООН.

Зрештою, завдяки нашій військовій традиції у нас є власна держава, про яку мріяли мільйони українців від Колими до Перемишля. Цю традицію треба пам’ятати і примножувати, бо це найцінніше, що у нас є.

Якщо ж не буде її, не буде ні нашої родючої землі, ні голубого неба, ні садків, ні хаток, нічого з цього не буде. А лише "дєрєвні" або, на крайняк, "вйоскі" чи "дорфи".

Нам це треба? Ні, нам це не потрібно. Тому пам’ятайте своїх славних предків і намагайтесь брати найкраще з їхнього досвіду. А ще вчіться влучно стріляти, це ще нікому не зашкодило, особливо в "перехідні" періоди історії. Зі святом Покрови Вас!

"Ми атакували, нападали, ми були жорстокими до окупанта. Наша жорстокість – це благо. Бо ми захищали право свого народу на цій землі залишитися жити і панувати. Ми стали багатші досвідом боротьби, а отже, сильнішими духом. На шляху лицарських націй навіть поразки обертаються на перемогу" (Коваль).

 

Назар Гриник, для УП