Політична агітація широкого вжитку
Офіційний старт передвиборчих перегонів 17 жовтня став чистою формальністю. Навіть у ЗМІ цій події не приділили звичної уваги. Сотні біг-бордів, агітаційних роликів на ТБ, агітнамети на вулицях свідчать про те, що президентська кампанія вже давно у розпалі.
По-перше, це означає, що всі учасники перегонів мають достатньо коштів, аби витрачати їх на будь-які, навіть найбезглуздіші, способи агітації. По-друге, це дає можливість зрозуміти чого чекати від того чи іншого кандидата, а також прогнозувати, що зміниться в країні, коли вибори відбудуться.
Президентська кампанія в США, вибори у Британії або ж Німеччині зазвичай будуються навколо ключових для суспільства моментів. Основні кандидати пропонують свій погляд на проблемні питання, що актуальні на час виборів.
Згадаємо, як жваво американці обговорювали проблему заборони абортів чи вільного придбання вогнепальної зброї. У кожної з політичних сил була своя позиція щодо цих питань. Причому погляди демократів та республіканців були протилежними.
У Британії політичні кампанії так чи інакше стосувалися проблеми національної валюти. Консерватори-євроскептики наполягали на збереженні фунта стерлінгів. Лейбористи, нехай несміливо, але говорили про можливість уведення євро в майбутньому.
Цілком конкретна дискусія зачіпала інтереси практично кожного британця. Тому й кампанія була справді жвавою та всенародною, демонструючи важливість вибору тої чи іншої сили.
Тепер поглянемо, що відбувається в Україні під час перегонів-2009-2010. Нас, пересічних виборців, має охоплювати непересічна гордість за усіх без виключення кандидатів. Адже ті спочатку наввипередки "рятували", "чули", та "працювали", а зараз готові "бути гідними", "відкручувати голови і яйця", та навіть привселюдно пустити сльозу від надміру нашої ж таки любові…
Мінімалістичні біг-борди Юлії Тимошенко мали продемонструвати усю відповідальність за українську економіку, яка покладена на плечі прем’єр-міністра України. В цій ситуації будь-яка стратегія виглядала б слабкою, якби не була підкріплена справжніми успіхами.
Успіхів, направду, поки що немає. Але технологи Тимошенко вчасно зрозуміли свою помилку і переклали відповідальність, пояснивши, що "Вона" – це все ж таки Україна.
Віктор Янукович вирішив грати роль "батька нації", такого собі досвідченого керівника, суворого але справедливого. Слоган "Почую кожного" мав би зближувати Януковича з кожним громадянином України. Проте люди схильні асоціювати це гасло з не надто приязним ставленням регіоналів до свободи слова, тож виборець сприймає такого "вухастого" кандидата з підозрою.
З основних кандидатів Арсеній Яценюк найближче наблизився до якоїсь конкретики. Але його "продуктивне село" у міських виборців захоплення так і не викликало. А "здорові, освічені" люди серйозно замислилися над значенням терміну "нова індустріалізація" (вочевидь не розуміючи, чим індустріалізація, з якою увесь світ вже давно розпрощався, може врятувати Україну).
Інші кандидати в політтехнологічному плані теж не вирізняються особливими успіхами. Один хизується тим, що "непрохідний", водночас розміщуючи недешеві борди по всій країні, та без проблем збираючи 2,5 мільйона гривень "пожертв" акурат до офіційного початку перегонів.
Іншй заявляє про себе, як про "єдиного достойного", безпідставно вимагаючи повірити йому на слово.
Якщо проаналізувати увесь цей цирк (подібні змагання сумнівних креативів політтехнологів важко назвати інакше), розуміємо, що на порядку денному передвиборчої кампанії немає жодної реальної та конкретної проблеми, яка б і справді хвилювала суспільство та зачіпала інтереси усіх соціальних прошарків.
Удосконалення системи місцевого самоврядування, підвищення ефективності освіти та охорони здоров’я, нормальне функціонування системи соціальної допомоги, стимулювання притоку зовнішніх та внутрішніх інвестицій, реанімація кредитування, перебудова усієї банківської системи, вивід будівництва з колапсу…
Чи знаємо ми, як ці питання збираються вирішувати Тимошенко або Янукович? Де пропозиції вирішення цих проблем від Яценюка та Тігіпка? Складається враження, що з приводу реального життя реальних українців, наші політики не мають чіткої позиції взагалі, або ж вона розмита настільки, що претендує лише на чергове нікому не потрібне гасло.
Політика в нашій країні (не без участі російських технологів) перетворилася на дешеве усенародне шоу. Передвиборча боротьба, особливо напередодні виборів 2010 року, більше нагадує рекламну конкуренцію зубної пасти. Основна причина такого явища – повна ідентичність політичного контенту.
На сьогодні є 5-7 найзгадуваніших кандидатів. Серед них – діючий президент, діючий прем’єр, діючий спікер парламенту, а також колишні прем’єр, спікер, віце-прем’єр і так далі.
Інакше кажучи, в обоймі немає жодного ПОЗАСИСТЕМНОГО претендента, жодного політика, який так чи інакше не дискредитував себе в діючій системі політичних координат.
Всі ці люди мають однакові, якщо так можна сказати, видові ознаки. Тому не варто чекати від них чогось екстраординарного, якогось прориву, революційних змін правил гри. Й мова тут не про те, добре це чи погано. Йдеться про дійсний факт, на основі якого можна прогнозувати, що країну після виборів навряд чи чекають докорінні зміни.
Усе ж таки більшість виборців будуть із захопленням спостерігати за президентськими перегонами, в глибині душі сподіваючись, що їх результат можливо змінить щось у житті країни, розв’яже головні проблеми суспільства взагалі та кожного виборця окремо.
Але драматизувати майбутні президентські вибори не варто. Те, чим вони закінчаться, враховуючи таку однаковість кандидатів, нічого не вирішує.
Така ситуація ще більше поглибить недовіру до усієї політичної братії. Вже сьогодні, за даними різних опитувань, більшість українців розчаровані і помаранчевими, і блакитно-білими, і біло-червоними, а близько 55% електорату готові проголосувати за цілком нових політиків. Тому вже на найближчих парламентських виборах ми побачимо якщо не появу свіжих політичних проектів та нових облич, то хоча б початок цього процесу.
 |
Володимир Курінний, голова правління Фонду свободи та демократії, для УП
