Ковбаса чи мова? Або про органічне українське суспільство
Протиріччя між духовним і матеріальним, ідеалістичним і прагматичним є, здавалося б, вічним для кожного суспільства. Ідеаліст не може бути матеріалістом і навпаки - так вважає велика кількість і наших співвітчизників.
Але стараннями старої радянської пропаганди і вже нової, постпомаранчевої, це протиріччя виведене до дуже дивної формули - запитання - "ти хочеш, щоб була ковбаса, чи ти за українську мову?".
Проблемою для замирення цього, на нашу думку, хибного протиріччя є старання з обох боків - і зі сторони "ковбасників-прагматиків" і зі сторони "мовників-ідеалістів".
Вони з тупою впертістю на різноманітних ток-шоу вовтузяться кожен на своєму майданчику, доводячи, з одного боку, що людина ідеалістична і моральна не може хотіти ковбаси, а з іншого - що той, хто може і хоче заробляти на образну "ковбасу", тобто забезпечувати себе і родину і захищає це право, не може хотіти української мови і культури в Україні.
В зазначених дискусіях гармонії між цими поняттями не передбачається. Але чи справді гармонія - це відвічно втрачений рай, що його намагаємося знайти і все ніяк не знаходимо та ілюзорна ідилія, неможлива до реалізації?
Чи згода, узгодженість між духом і тілом, між матеріальним та ідеальним, між природою і виробництвом, між людиною і суспільством справді неможлива?
Дивно, але ідеалізм має тенденцію ототожнюватися з бідністю, зацікавленість матеріальними благами таврується як бездуховність, відстоювання прав людини чомусь зводиться до ігнорування суспільних потреб, охоронці природи знищують виробництво, а останнє не менш успішно - природу.
Пропонуємо парадоксальну ідею, суть якої зводиться до тотожності нетотожного: людина = суспільство, духовність = тілесність, матеріальне = ідеальне, природа = виробництво.
Вже чуються обурені голоси з приводу того, як можна ототожнювати Боже творіння - природу і брудне виробництво, високий дух і порох матерії?
Обурення це правильне і праведне, з ним однозначно треба погодитись, бо різниця між вказаними поняттями аж надто яскрава, якщо мислити неорганічно.
Це неорганічне нецілісне мислення ковзає по поверхні зовнішніх різниць і не заглиблюється у внутрішню суть. Спробуємо однак помислити органічно і цілісно.
Людський організм складається із безлічі найрізноманітніших клітин. Вони різні за формою, будовою, величиною, за тими функціями, які вони виконують. І водночас всі вони внутрішньо тотожні, бо мають однаковий набір генної інформації.
Всі вони пішли від однієї клітини, і ВСІ виконують одну, задану нею програму. Бачення оцієї внутрішньої єдності - це і є органічне, цілісне мислення, яке розуміє внутрішню тотожність системи і її складових.
Цікаво, чи ведуть в нашому організмі різні системи суперечки з приводу того, яка з них важливіша? Скажімо, серцево-судинна оголошує бойкот нервовій, вимагаючи визнати власну першість, а та, в свою чергу блокує дихальні центри, щоб довести, хто ж у домі господар...
При зовнішній нетотожності наших органів і їх систем відразу стає видно їх внутрішню тотожність: без жодної з них людина не може жити. Цілісність загине, коли загине хоча б одна ланка.
Точнісінько так само в нашому суспільстві: кожен елемент його, тобто людина, забезпечує можливість життя цілісності, та водночас не може існувати без системи і без інших її елементів.
Дивним є те, що ці банальні речі так важко сприймаються нашою свідомістю:
- Мені треба доброї і дешевої ковбаси!
- То ви не патріот?
Та, ні, панове, саме тому і патріот, що турбуюся про харчування себе і родини, а також інших. Бо якщо всі навкруги будуть голодні, то відберуть зароблений мною шматок Я саме тому патріот, що думаю про забезпечення тілесного і матеріального саме тут, на цій землі а не десь за океаном.
А щоб те все мати і тепер, і далі, слід задіяти ідеалізм, гуманізм, щоб не попасти в халепу громадянських протистоянь, повагу до природи, щоб забезпечити виробництво, увагу до людини, котра творить суспільство і до мови, яка, в свою чергу, дасть нам змогу мати свою державу.
Адже саме організовуючи самостійно своє життя ми і зможемо мати скільки завгодно тієї наболілої псевдоідеалістам ковбаси. Ми їстимемо ту добру ковбасу (поки що, на жаль, спримітивізований символ добробуту, але нехай), перебуваючи водночас в стані загальної захищеності, що і є виявом отого непояснювального-ірраціонального-ідеалістичного.
Ну що? Коло замкнулося? Чи ідеальне = матеріальне? Чи ковбаса = українська мова? Ні?
Згадаємо тоді притчу про доброго самарянина. Левит спішив на богослужіння, і тому зігнорував матеріальні потреби побитого подорожнього, а от добрий самарянин не розмірковував про Бога, про високе і прекрасне, просто надав фізичну допомогу потерпілому, спізнившись до церкви, чим і виявив свою Богопричетність. Ось так парадоксально турбота про фізичне може бути виявом духовності.
Бувають, звичайно, в житті ситуації, коли більш моральним є відмовитись від блага, ніж придбати його. Якщо, наприклад, на роботі за невиправдано-мстивою примхою начальника звільняють колегу, є два варіанти поведінки:
Варіант А: тихенько мовчу, бо боюсь, що за найменший спротив мене також звільнять.
Варіант В: висловлюю свою незгоду із звільненням колеги. При цьому майже на 100% отримую шанс на звільнення.
Чомусь вважається, що варіант В. більш духовний, бо людина зігнорувала матеріальне (зарплату) і вибрала моральну, правдиву позицію (духовне).
Насправді вибрати позицію В може тільки той, хто впевнений у власній здатності створити матеріальне благо (зарплату) іншим способом. Той, хто певен, що зуміє подолати звільнення і знайти можливість заробити на життя інакше.
З цього слідує парадоксальний висновок: саме здатність створити матеріальне благо дає змогу здійснювати духовні вчинки!
В неорганічному, нецілісному суспільстві, де нема розуміння важливості взаємодії і зв'язків між ідеальним і матеріальним, панують уявлення про те, що втрата моральності веде до матеріального благополуччя (збереження зарплати для боягуза у наведеному прикладі).
Проте в органічному суспільстві матеріальне і духовне ОДНОЧАСНО формують добробут - добре буття.
Для організації і реалізації довготривалого доброго буття, крім узгодження матеріального-духовного, обов'язково слід гармонізувати тотожність індивід = суспільство (людина = нація).
Сьогодні колишню радянську установку "Раньше думай о Родине, а потом - о себе", замінили протилежні псевдоліберальні тенденції, які поняття Батьківщини, суспільства, нації знівелювали і звели до неіснуючої фікції.
Думай тільки про себе, ніхто не може обмежити твої апетити і забаганки, нікого і нічого крім тебе просто не існує! І цей гіпертрофований егоцентризм трактується як невід'ємне право людини на індивідуальність! Нова псевдоліберальна крайність після крайності комуністичної, а часто обидві в поєднанні, дають нездоланний хаос.
Індивідуальність - це здатність до дії і відповідальності, а не ігнорування іншого індивідуума і суспільства. Більше того, ігнорування дуже часто є показником відсутності індивідуальності, ознакою інфантильності та гордині, себелюбства.
Навіть якщо індивід протиставляється суспільству, виявляє його негативи, як це робили світочі людства, починаючи від давніх пророків і закінчуючи нашими дисидентами, то робить він це саме тому, що відчуває свій зв'язок, свою тотожність із суспільством і в такий спосіб намагається здобути БЛАГО не тільки для себе, а загалом для всіх.
Тобто навіть протиставлення в органічному варіанті може відбуватися в діалозі МІЖ індивідом і суспільством.
А в неорганічному суспільстві, що не розуміє власної цілісності, спостерігається дві взаємопротилежні тенденції: суспільство ігнорує людину, її духовні та матеріальні потреби. Формується ситуація, коли загальне ніби паразитує на індивідуальному, намагається використати потенціал людини для власних потреб.
Таке суспільство подавляє особистість, намагається виховати ідеального і безвідмовного виконавця, аж до культивування псевдо жертовності включно до "раньше думай о родине...".
Інший варіант неорганічного суспільства наголошує на важливості тільки людини і нікчемності усього іншого. Ніхто і ніщо не можуть заперечити людині або заборонити їй будь-яку дію, обмежити її свободу.
При поверховому погляді видається, що це і є право на свободу, на індивідуальність. Насправді це право на безвідповідальність. Навіть на тиранію стосовно інших. Формується сума нічим не пов'язаних між собою, емоційно холодних і відсторонених егоїстів, яким байдуже все, окрім можливості власного споживання.
Споживання не обмежується ковбасою. Для більш розвинених суспільств ота "ковбаса" набуває вигляду чотирьох автомобілів на родину з двох людей і навіть на більш "високодуховне" споживання у вигляді накопичення картин або вілл на кожному з теплих морів ...
В органічному і цілісному суспільстві індивідуальне тотожне суспільному і національному. Організм здоровий загалом, якщо здорове його серце, рука чи нога. Так і в суспільстві - воно щасливе і здорове тільки тоді, коли здорові і щасливі люди, що його складають.
Справжньому суспільству болить алкоголізація чужих дітей і розвал виробництва, воно всіма силами сприяє науковим відкриттям одного і мистецьким досягненням іншого, бо здобутки кожного стають багатством всіх.
Цілісне суспільство посилює свої складові - індивідуальності аж до масштабу сили всезагального цілого.
Тут нема дилеми - що важливіше - людина чи суспільство, бо вони тотожні. Людина захищає себе - і тим самим захищає суспільство, здобуває матеріальні блага для себе - і сприяє збагаченню суспільства, викриває негативи суспільства - і спонукає його функціонувати в чистоті і правді.
Чим більше людина здатна до правдивої і результативної дії - тим краще суспільству загалом. Чим більше суспільство прагне взаємодії - тим сильнішою стає кожна людина.
Такому суспільству нема потреби подавляти людину і формувати бездумного масового робота. Разом з тим, воно не буде потурати себелюбним примхам і догоджати людським деструктивам, в ім'я фіктивного ідола прав і свобод, потурати знищенню природи задля безмежного споживання.
Для гармонійного суспільства нема конфлікту між виробництвом і природою. Адже природа, як і виробництво, - джерело ресурсозабезпечення людини і суспільства, основа матеріального і духовного буття людини.
Виробництво - тільки своєрідне продовження природи, яка забезпечує можливість тілесного існування. Якщо ми любимо і думаємо про своє тіло, то не будемо його руйнувати. Так само ми не будемо нищити один із аспектів тіла суспільства - природу. Ми зможемо створити таке виробництво, яке буде враховувати "сторону природи" для нашої взаємної вигоди.
Можливо, все сказане прозвучало непереконливо і вам до цього часу вважається що треба боротися окремо за "ковбасу" чи окремо за "мову". Ще б пак, ми живимо в неорганічному суспільстві.
Однак автори цієї статті щиро сподіваються - почувши, що може бути інакше, обов'язково виникне бажання побудувати тут і зараз суспільство органічне.
Галина Дичковська, доцент, кандидат філософських наук, Володимир Панченко, кандидат історичних наук, громадська організація "Коло", для УП
