Українська опозиція: одна булава – півдесятка гетьманів

Обрання президентом Януковича, формування за його безпосередньої участі Кабінету Міністрів Азарова актуалізували процес висунення гучних заяв лідерів політичних сил, яким не дістався шматок владного пирога, про перехід в опозицію та формування опозиційного (тіньового) уряду.

Опозиційна діяльність є звичним явищем у політичному процесі. Сам термін "опозиція" походить від латинського "oppositia" й буквально перекладається як "протиставлення".

Політичну опозицію, виходячи із цього, можна трактувати як спосіб протиставлення одних політичних поглядів, ідей, дій іншим політичним поглядам та діям. Часто під нею розуміють меншість, що прагне влади, чиї погляди відрізняються від поглядів та цілей більшості, що знаходиться при владі.

В умовах демократичної системи опозиція являється важливою складовою політичного процесу, що спричиняє постійну конкуренцію й періодичну ротацію еліт в умовах їх неефективності чи нездатності більше відповідати запитам суспільства.

Окрім критики на адресу влади, опозиція виконує й важливу конструктивну роль – розробляє й пропонує свої програми дій, намагаючись показати, на їх думку, найбільш оптимальний та ефективний шлях вирішення проблем та подальшого розвитку.

Опозиція, як і розподіл гілок влади, громадянське суспільство стримує владу від узурпації та забезпечує функціонування системи стримувань та противаг. Як наслідок, у багатьох країнах статус та права опозиції закріплені законодавчо.

В Україні статус та права опозиції регламентуються зокрема в 13 розділі закону про Регламент Верховної Ради.

Так, згідно статті 68, опозиційною у парламенті вважається Депутатська фракція, чисельний склад якої налічує більш ніж половину народних депутатів, які не увійшли до складу коаліції, та голова чи заступник голови якої на пленарному засіданні Верховної Ради оголосив заяву про опозиційність до політичного курсу коаліції та/або сформованого нею Кабінету Міністрів України.

Водночас, за цією ж статтею у Верховній Раді може бути лише одна опозиційна депутатська фракція (об'єднання депутатських фракцій), яка (яке) є парламентською опозицією, саме яка й має право утворити опозиційний уряд. Також лише один.

Даний закон був підтриманий конституційною більшістю – за нього проголосувало 368 із 430 присутніх на сесії депутатів. Можливо, не підтримали б цей нормативно-правовий акт і більше депутатів, однак деякі з них, зокрема Яценюк, під час голосування в сесійній залі були взагалі відсутніми.

Таким чином, депутати через свою недалекоглядність самі загнали себе в кут у теперішній боротьбі за право створювати опозиційний уряд.

За великим рахунком, прийняття даного закону було вигідним двом найбільшим у парламенті фракціям – БЮТ та Партії регіонів, які на випадок поразки на президентських виборах й переформатування коаліції, забезпечували собі право на офіційну опозиційність й підштовхували інші фракції до об'єднання навколо себе.

На сьогоднішній день опозиційну нішу прагне одноособово закріпити за собою Тимошенко.

Її вже проголосили лідером "об'єднаної" опозиції, до якої наразі увійшли протимошенківсько орієнтовані лідери разом із своїми політичними проектами: Тарасюк (НРУ), Луценко ("Народна Самооборона"), Соболєв (Партія Реформи і Порядок), Стретович (Християнсько-демократичний союз), Кармазін (Партія захисників Вітчизни), Катеринчук (Європейська партія), Шустік (Українська соціал-демократична партія) і звичайно сама Тимошенко зі своєю політсилою.

Однак, всі вони вже давно орієнтовані на Юлію Володимирівну й теперішній союз є ні чим іншим як шлюбом за розрахунком в надії на чергові посади й потрапляння своїх представників у прохідну частину списків на наступних виборах.

Як окремі проекти ці структури, в умовах наявної політичної кон'юнктури, приречені на політичну смерть.

Для Тимошенко бути лідером опозиції значить залишитися на перших ролях в політиці й на очах у суспільства продовжувати боротьбу за відвоювання втраченого електорату й здійснювати постійний делегітимізуючий вплив на Януковича та його команду.

Окрім того, для Тимошенко важливо зберегти контроль й консолідувати навколо своєї особи депутатів і спонсорів своєї фракції, які все частіше починають заглядати в бік регіоналів.

Залучення до своєї опозиції інших сил, зокрема непідконтрольної їй частини фракції НУНС, стало б додатковим чинником, що засвідчив би позиції ЮВТ.

Втім, чи можливе формування єдиної опозиції в країні? Навряд чи.

Про свою опозиційність й бажання створити тіньовий уряд серед парламентарів заявив Яценюк. Не схильний до чергового союзу з Тимошенко ні Кириленко із підконтрольною йому групою "За Україну", ані колишній президент Ющенко, який також зберігає вплив на частину НУНСу.

У всіх трьох склалися доволі неприязні стосунки із ЮВТ. Окрім того, багато хто пам'ятає як влітку минулого року політик, що претендує на роль лідера опозиції, ледь не здійснила конституційний переворот у тандемі з Партією регіонів на чолі з Януковичем.

Із названих опозиційних груп, Януковича найбільшою мірою не сприймає Кириленко. Натомість Яценюк ледь не став прем'єром у новому уряді і оголосив про свою опозиційність лише після невдалого завершення переговорів.

Ющенка ж взагалі перетворили на головного винуватця перемоги Януковича. Розмови про його можливе прем'єрство також ходили, однак якщо б це стало реальністю, то суспільство сприйняло б це як доказ співпраці між двома Вікторами.

Наразі найважливішим для обох є підняття свого особистого рейтингу, багато в чому за рахунок електорату Тимошенко, й розбудова власних політичних організацій з прицілом на можливі парламентські перевибори.

Різниця полягає в тому, що якщо Ющенко це буде змушений робити поза стінами парламенту, то Яценюк робить ставку на формування "тіньового" уряду й позиціонування себе як лідера опозиції.

Не є проблемою для Яценюка й те, що у його кабінеті може не набратися елементарної кількості депутатів для формування повноцінного уряду.

Окрім того, про свою опозиційність заявляє й наразі позапарламентська "Свобода". Представники цього об'єднання закликають до національної опозиції антиукраїнському комуно-олігархічному режиму з його прокремлівською орієнтацією й оперують, насамперед, на духовному полі, питаннях історичного минулого та національної справедливості.

В даному контексті хочеться навести таблицю, яка демонструє єднання опозиційно налаштованих політиків у 2004 і в сьогоднішніх умовах.

Як бачимо, за 6 років ситуація кардинально змінилася. Якщо у 2004 всі так звані лідери національно-демократичних сил були сконсолідовані навколо Ющенка, як єдиного кандидата у президенти, й виступали єдиною силою у боротьбі проти сфальсифікованих виборів та режиму Кучми, то згодом Ющенко перестає бути фактором консолідації.

Постійні протиріччя, відсутність спільної позиції та партикулярні меркантильні інтереси виступають чинником конфліктності та дезінтеграції.

У 2010 спостерігаємо наявність як мінімум п'яти фігур, які прагнуть зайняти самостійну нішу й об'єднати навколо себе інших. Однак, певних успіхів вдалося досягти наразі лише Тимошенко.

Єдине, що об'єднує усіх, хто оголосив про перехід в опозицію є методи ведення опозиційної діяльності. Як правило, вони полягають у популізмі й жорсткій критиці будь-яких дій влади. Саме такі методи були характерні для попередніх вітчизняних опозицій після помаранчевого періоду.

На сьогоднішній день у всіх ключових політичних гравців відсутнє чітке і системне бачення реформування держави, немає ґрунтовно розроблених програм розвитку, які б могли висуватись на противагу урядовим у майбутньому.

Політичні суб'єкти вже давно звикли прокладати собі дорогу до влади, спекулюючи на таких болючих для суспільства питаннях як мова, НАТО, Чорноморський флот, проблемах історичного минулого тощо.

Таким чином, політична опозиція в українських умовах у переважних випадках постає лише як гучна самоназва певної групи політичних маргіналів, що дотримуються, на їх думку, демократичних цінностей та ліберальних свобод, деструктивним чином впливаючи на політичну систему, й маніпулюють свідомістю громадян заради однієї мети – отримання влади, а з нею і доступу до перерозподілу матеріальних благ.

Здобувши владу, Януковичу вдалося не лише її сконсолідувати, але й розколоти потенційну опозицію, послабити її й тим самим полегшити собі процес управління.

Чергове єднання опозиційних сил в цілому можливе. Однак, лише на короткочасних й меркантильних умовах заради отримання влади й багато у чому залежатиме від успішності правління тандему Янукович-Азаров.

Ігор Дибенко, політолог, Івано-Франківськ, для УП