Проект "Україна після Януковича" вже сьогодні

Понеділок, 10 червня 2013, 09:05

Загальне захоплення несподіваністю подій на вулицях Стамбула зрозуміле. Якщо це сталося неочікувано і швидко "у них", то це так само несподівано може статися і в Україні.

Громадянська апатія раптово мине, і режим, який, на відміну від часів правління Ердогана не вирізняється ані динамічною економікою, ані відмовою від кредитів МВФ, ані посиленням геополітичного значення країни, раптово впаде.

Але у цій несподіваності є і негатив.

Що саме вимагають турецькі протестувальники? Зрозуміло, що проблема не лише в парку. Протестувальників обурив авторитарний стиль Ердогана, який, ухвалюючи важливі рішення, вже давно вважає за непотрібне враховувати громадську думку.

Ще більше обурило брутальне придушення акцій протесту поліцією. Хронічною ілюзією всіх диктаторів є впевненість у тому, що придушення силою масових акцій протесту може бути ефективним.

Якраз навпаки – брутальні дії поліції мобілізують, збурюють емоції, викликають співчуття. Так і сталося на площі Таксім у Стамбулі, а потім на вулицях інших міст.

Але що далі чекає Туреччину?

Ніби дії влади заслуговують на те, щоб вона пішла у відставку. Але ця вимога не була артикульована учасниками протестів. Чи чути від протестувальників вимоги, які би призвели не лише до відставки низки правоохоронців, а і до принципової реформи політичної системи Туреччини, інституційної прозорості і відповідальності?

Чи чути конкретні вимоги як реформувати поліцію? Якою може бути Туреччина після завершення акцій протесту, або, якщо так станеться, – після відставки Ердогана?

Що означає підрив авторитету турецької влади для геополітичного майбутнього регіону?

Чи є нарешті політично окреслена група людей, яка від початку і до кінця може відповідально координувати дії протестувальників?

Якщо немає відповідей на ці питання, то акції протестувальників перетворяться на бунт – романтичний, але одноразовий. Ті, хто протестують, про майбутнє поки мовчать. І не тому, що не знають. А тому що непідготовлені. Бо все сталося несподівано...

... Ми з вами вже точно знаємо, що стається в країні, де відбувається народна мирна революція, але політики-переможці потім не мають розуміння, що потрібно робити в постреволюційній країні, аби зміни стали невідворотними.

Нинішнє захоплення подіями в Стамбулі з прицілом на Україну 2015 року не має сенсу, якщо вже зараз не випрацювати розуміння і чіткий план перетворень в країні після Януковича.

Зміст таких реформ не є особливо складним. Зокрема, у пострадянській Східній Європі вони відбулися за схожою схемою: спочатку була докорінна реформа державного апарату, безкомпромісна боротьба з корупцією, потім – визначення конкурентних переваг країни, її місця у світі, а також лібералізація національної економіки, фіскальна дисципліна.

Згодом – справедливий, з погляду суспільства, перерозподіл національного продукту та соціальні реформи.

Коли говорять про чиєсь "економічне чудо", захоплення викликають не стільки самі рецепти "чуда", стільки те, що в якійсь країні до влади прийшли люди, які мали розум і політичну волю ті рецепти виконувати.

Ті українці, які прагнуть докорінних змін в країні, повинні вже зараз ці зміни уявляти. Принаймні, обговорювати та нав’язувати суспільству дискурс таких змін.

Громадяни, які боротимуться за Україну після Януковича, мають чітко уявляти дії нової влади з самих її перших днів. І, принаймні, три кроки до них потрібно робити вже сьогодні.

Крок перший: єдина програма реформ. Тема єдиного кандидата від опозиції на президентських виборах – одна з топових для політичного медіа простору. ЇЇ обговорює опозиція, аби підкреслити перспективу свого єднання, її обговорює влада, бо такого єдиного кандидата немає.

Натомість Україні потрібен не єдиний кандидат, а єдина програма реформ – системних перетворень в країні після Януковича.

Так, у нас на сьогодні домінують лідерські, а не програмові партії, і електорат сприймає партії лише крізь призму популярності їхніх лідерів, не цікавлячись тонкощами "нудних" партійних програм.

Але нова Україна після Януковича означає і зміну смислів політики. І тим, хто цих змін прагне, не треба боятись нав'язувати виборцям не лише свої чудові кандидатури, а і чудові зміни, суть яких буває складною для сприйняття пострадянських зневірених громадян.

Треба говорити про потребу і деталізацію конкретних реформ в країні, не боячись здатися нудним чи програти популістам.

Наявність єдиної програми політичних сил має і інструментальний сенс – вона чітко засвідчить демонстративне об’єднання опозиційних політичних сил, "суперечки" яких стали улюбленою темою глашатаїв Банкової, а підписи під нею всіх трьох парламентських опозиційних сил знімуть питання щодо ідеологічного радикалізму "Свободи" або ідеологічної безбарвності УДАРу.

Кожна партія, при цьому, може і надалі мати свою програму. Задача єдиної програми реформ не стільки в тому щоби замінити партійні програми, стільки в тому, аби створити в Україні після Януковича прозорі умови для вільної політичної конкуренції, де би політики змогли чесно змагатися за підтримку своїх програмових засад.

Таке змагання можливе лише тоді, коли будуть створені невідворотні інституційні умови для забезпечення базових політичних прав, деолігархіованої конкурентної економіки та цивілізаційного європейського вибору.

І саме спільне прагнення створити такі інституції і має рухати партіями, коли вони створюватимуть проект Україна після Януковича.

Будь-яке природне прагнення партій втиснути у цю програму лише свої пріоритети має поступитися перед інтересами суспільства.

Другий крок: революція у партійних структурах. Проект Україна після Януковича неможливий без участі експертного середовища та громадянського суспільства. Більше того, можливо, саме ці середовища і сформують основи цієї програми.

І тому партії мають навчитися працювати з громадянським суспільством, уявлення про яке варіює від зверхнього "вони зобов’язані нас підтримати, бо ми опозиція" до геть закомплексованого "вони нам не друзі, бо вони нас "мочать".

Так, члени парламентських партій дуже обережно ставляться до залучення представників громадянського суспільства до спільних акцій, особливо до своїх лав, бо бачать у них потенційних конкурентів особисто для себе.

В свою чергу, лідери позапартійних середовищ часто зневажають парламентські партії за їхні "тушки", історії поразок, ниці сварки, втрачені шанси та небажання перетворювати революцію на принцип життя, а не піару.

Але нова Україна після Януковича означає і нові засади у стосунках між громадськістю та громадянами. Ці засади – постійний діалог, вміння чути власних виборців, експертів та громадських діячів щодня, але не тільки під час виборів.

Творення та публічне просування спільної програми перетворень країни після відставки Януковича – шанс почати таку співпрацю між партійцями та позапартійними. Бо якщо політики та активісти не зуміють продемонструвати бажання до такої співпраці в умовах авторитарного режиму, то після режиму такого точно ніколи не станеться.

Революція в країні має початися з революції у партійних лавах опозиції, де страх, що тебе хтось "підсидить", що доступ до лідера отримає хтось замість тебе, і що після об’єднання суспільно-політичних структур ти втратиш свій вплив, значно переважає здоровий глузд та перетворює партійні організації на закриті гетто з обмеженою відповідальністю.

Українські політики часто клянуться, що готові жертвувати життям за єдину Україну, але при цьому не готові заради єдності України жертвувати місцем у списку.

Аби отримати шанс на довіру між громадянами та партійцями політики мають продемонструвати бодай мінімальну здатність до самопожертви.

Не обов’язково одразу жертвувати життям – можна почати з меншого – вміти пожертвувати власною відпусткою у "перерві" між "революційними мітингами" та особисто поспілкуватися з виборцями у кількох далеких від інтернету районах, наважитись у бідній країні змінити власні мерседеси на бюджетні авто, зуміти, принаймні, дисципліновано голосувати у ВР за власні законопроекти.

Зі свого боку, громадські діячі повинні зрозуміти, що будучи "противсіхами", вони стають ідеальним будівельним матеріалом для авторитаризму, оскільки тотальна зневіра та відсутність бажання громадян брати участь у діючих або нових партіях – це омріяний фундамент для режиму, який інвестує чимало грошей у низькопробні телешоу та скандали, аби переконати всіх нас, що всі політики – однакові, що політика – це завжди брудна справа, і краще туди не йти.

Творення проекту Україна після Януковича має закласти інституційні основи співучасті громадян у політичному житті країни, співучасті, яка не залежатиме від доброї волі політиків, а лише – від писаних і неписаних законів.

Третій крок: план дій у час Ч. Дні, з яких починатиметься Україна після Януковича, мають бути чітко сплановані і скоординовані. Лише дуже наївні романтики очікують, що передача влади від Януковича до законно обраного президента буде мирною і спокійною.

Янукович триматиметься до останнього, – він боротиметься не за владу, а за власну свободу і виживання себе і своєї родини, оскільки після теперішнього його перебування при владі будь-який наступник вимушений буде провести судову ревізію його діяльності.

Так, нині видається складним мати наперед чіткий план легітимної зміни режиму, особливо складно зберегти конфіденційність цього плану в умовах "заточених" на тотальну прослушку і підглядку правоохоронних органів та політичної непередбачуваності окремих членів опозиції.

Але жодне якісно нове суспільство не починалося спонтанно. Жодна успішна революція неможлива без ретельної підготовки і ніколи не була соціальною імпровізацією, навіть якщо з боку це, іноді, так виглядало.

Успішна революція – це не лише ідея, а і планування і менеджмент. І коли привід для такої революції траплявся, ідеологи і менеджери діяли по плану, який до того тисячу разів обговорювався на таємних засіданнях, а, часто, і у публічній літературі.

Подібно до того, як військові частини у час виникнення особливої ситуації відкривають "секретні пакети", так само кожна парламентська і непарламентська партія, кожна громадська організація, кожен рух, і кожен вільний громадянин мають уявляти собі, що конкретно вони повинні зробити у перші дні становлення України після Януковича.

Час Ч – це вибори 2015 року. Але час Ч може настати і раніше. Наприклад, у разі проведення недавно анонсованого референдуму з питаннями, які скасують український парламентаризм і перетворять Україну на квазімонархію.

І коли час Ч настане (а він настане!), кожен, хто прагне іншої України, має бачити себе частиною системних, скоординованих і погодинно спланованих дій.

Для кожної доби існують свої стратегічні позиції для часу Ч, і плани щодо "пошта-телеграф – вокзали" у різні часи можуть бути різними. Але в усі часи виграє той, хто такий план має.

***

Людина від тварини відрізняється тим, що може свідомо планувати наперед. Українські політики від успішних політиків відрізняються тим, що живуть лише тактикою, сьогоденними цілями та проблемами, і дуже рідко – стратегією, майбутніми викликами та проектами.

Сьогоднішні події у Стамбулі викликають у багатьох українців зрозуміле захоплення. Але дні протестів минуть і захоплення розвіється як сльозогінний газ.

Залишаться очікування. Такі самі очікування, які нині мають українці щодо країни після Януковича.

Проект Україна після Януковича має починатися вже сьогодні.

Сергій Таран, політолог, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді