Наша улюблена пропаганда. Випуск 1

121 перегляд
Артем Біденко, для УП
Вівторок, 11 лютого 2014, 14:52

Літом 2013 року в Україні штаби декількох політиків почали формувати мережі коментаторів для роботи у facebook, вконтакте та одноклассниках – не ботів, як раніше, а реальних людей, наших друзів та сусідів. Технологія дуже добре виправдала себе в Росії, де такий smm – "маркетинг в соціальних мережах" – масово застосували в політичних кампаніях.

Суть технології дуже проста.

Насамперед потрібна стратегія – її виробляють технологи з урахуванням специфіки регіону та настроїв населення. На щастя, російські технологи, яких знову дуже багато в Україні, виходять винятково з персонального досвіду і не намагаються аналізувати місцеві реалії – саме через це ми бачимо стільки недоречних та абсурдних інформаційних "ляпів".

Однак загальне політичне тло є спільним для двох народів. Отже, його можна нав'язати за допомогою масового застосування технології.

Наприклад, для будь-якої української влади є проблема незалежних ЗМІ, особливо в інтернеті; за часи незалежності з'явилися журналісти-зірки, а також видання, яким довіряють.

Тож технологи запропонували наступну стратегію – нівелювання статусу ЗМІ в суспільстві через атаки на персоналії журналістів.

Логіка проста: кожна людина має вади; як правило, ці вади не впливають на її професіоналізм. Але якщо ми почнемо багато говорити про вади журналістів, то люди поступово почнуть сумніватися в тому, що ці журналісти пишуть. На поміч прийдуть хороші друзі – стереотипи, комплекси, заздрість.

Ідеально в стратегії реалізувати кілька побічних задач – для максимально повного охоплення аудиторії. Наприклад, можна створити сайти-двійники, які розмиють поняття чесної та неупередженої аналітики. Також найняти експертів, які розкажуть про бізнесові схеми ЗМІ, натякнуть на "папіків", "друзів" тощо. І нарешті, якщо є гроші, можна купити якісь ЗМІ та перетворити їх на рупори провладної пропаганди.

Наступний етап – робота райтерів.

Насправді ця робота є найскладнішою, адже вона вимагає створення філігранних текстів, яким люди будуть вірити. Тексти мають бути різними – про сексуальні вподобання журналістів, про грантоїдство, про зв'язки з держдепом. А також – інтерв'ю з сумними анонімними матерями солдатів, в яких журналісти жбурляли каміння; колонки експертів, які тримали свічку при статевих актах журналістів; тощо, тощо...

Головне – постійно говорити про те, що якщо у людини є вади, то довіри до неї бути не може в принципі.

Ці два етапи є класичними для будь-якої політичної кампанії, і фактично є рекламними: говорити неправду або неповну правду, говорити правильними словами і для правильної аудиторії.

Новизну додали соціальні мережі, які дозволили донести ці "тексти" до максимальної кількості людей, а головне – залучити їх до авторства.

Тепер поряд з десятками тисяч ботів, якими прославилися свого часу штаби БЮТ та ПРУ – існують сотні реальних авторів, що працюють за "соціальними темниками". Всі разом в один день вони можуть написати пост про справжніх захисників Батьківщини, а вже наступного дня – прохання до друзів припинити писати негативно про Олімпіаду, адже так все красиво вийшло.

В мережу коментаторів беруть по знайомству, часто родичів чи друзів. Люди мають "співчувати". За коментар, допис отримують різні суми – від декількох гривень до 50 доларів, в залежності від рівня коментатора.

Є топові коментатори, типу "тисячники", які поширюють ключові ідеї та тексти – а всі інші їх підхоплюють. Буквально за місяць чи два ці люди стають палкими прихильниками влади і починають поширювати інформацію навіть без додаткових фінансових стимулів. Такий собі "stock-гольмський синдром". Для них журналісти справді стають продажними, хтивими, підлими – у той час, як "наші беркутята нас бережуть".

Відділити пропаганду від вдумливої дискусії дуже просто: замість контраргументів звучать заяложені шаблони.

Наприклад, на зауваження про агресію щодо журналістів зі сторони "беркуту" логічно було б почути аргументи про ексцес виконавця або підкилимні ігри олігархів, які підставляють міністра чи президента. Що натомість відповідає "агітатор"?

Цитую з реальної дискусії:

"Журналисты у нас в большинстве своём продажные и непрофессиональные, часто работают на грани провокации, истерики и вмешательства в личную жизнь, а уж в толпе у них просыпаются настоящие звериные инстинкты. Вообще, достаточно послушать и посмотреть на "звёзд" журналистики Украины – полностью убеждаешься в том, что взяли они самое худшее от второй древнейшей профессии и возвели это в культ и стандарт вещания".

Тобто замість раціонального пояснення поведінки міліції ми отримуємо дозу закладених штампів щодо журналістів.

На зустрічне запитання "Навіть якщо журналісти такі погані – чи виправдовує це жорстокість?" – знову слідують розлогі тексти про підлих і брехливих папараці.

Будь-які спроби перевести діалог в конструктивне русло, наприклад, щодо необхідних реформ – судової, адміністративної, силових органів – однаково нехтуються за допомогою шаблонних фраз щодо опозиції, журналістів, шпигунів та масонів. Одна з ключових ознак такої пропаганди – "придихання", емоційність, апеляція до добра, світла, честі:

"Як же можна вірити цим журналюгам, якщо для них нічого святого немає?"

Звичайно, далеко не всі люди, які спілкуються таким чином, входять у вищезгадані мережі і отримують гроші.

Тривожним дзвоником має стати подібна поведінка всередині соціальної групи, яка дотримується інших цінностей. Тобто, якщо людина живе у Львові, має вищу освіту, всіх друзів має галичан і так далі, однак в розмові цитує дослівно Замятіна або Лаврова – із 90% вірогідністю можна сказати, що ця людина є платним коментатором, який входить в одну з 4-5 мереж навколопрезидентського пулу.

Восени такі пули були сформовані під запити конкретних політиків, однак сьогодні працюють здебільшого для критики Майдану.

Найбільше таких коментаторів в Києві. Їхня задача – сіяти сумніви в аудиторії щодо персоналій в опозиції, на Майдані тощо, щоб потім використовувати ці сумніви для висміювання цінностей.

"Знаємо ми вашу демократію – це коли геї одружуються".

"Ага, бачили цю свободу слова – беруть гранти в американців і навіть податки не платять".

Процедура вже пройшла успішну апробацію в Росії – і там же була викрита за допомогою зламаних поштових скриньок. В Україні технологія поки що набирає обертів – і можна прогнозувати через пару місяців, що кількість агресії в суспільстві тільки виросте. Причому вона буде направлена проти конкретних людей, а не ідей.

І найгірше, що прикривати цю агресію будуть загальними і красивими словами – які самі по собі нічого не значать.

Навіщо говорити про судову реформу, про освітянську реформу чи про корупцію в медицині?

Можна просто забити інформаційний простір "народовладдям" - так щоб люди забули про реальні проблеми, і сконцентрувалися на абстрактних поняттях.

Артем Біденко, спеціально для УП



powered by lun.ua
Справа Гандзюк: це тільки початок?
Українська сонячна енергетика: як не повторити долю Ікара
Як 3-річний Женя знову вчиться бути дитиною
Китай, а не Росія: приховані причини виходу США із ядерної угоди з Москвою
Усі публікації