11364 перегляди
Вівторок, 11 жовтня 2016, 09:00

Підготувала Роксана Касумова

Ярослав Семененко

Народився: 4 червня 1987 року

Здобутки в Ріо: бронза у плаванні

Діагноз: ампутація рук

Мотивує до перемог: віра в себе і дружина Настя

 

Ярославові було дев'ять років, коли його життя змінилося раз і назавжди.

Хтось забув зачинити трансформаторну будку. Хлопчик, бавлячись, заліз в неї. Надзвичайно потужний заряд струму пронизав його тіло.

Він вижив, але лікарям довелося ампутувати обидві руки – вони просто згоріли.

Крім того, буквально вигоріло коліно, частини тканини в ньому немає, нога скалічена назавжди.

Ярослава Семененка врятували і "виходили" в опіковому центрі. Та він надзвичайно важко переживав той період.

"Було дуже складно адаптуватися в школі, – згадує, – болісно сприймав, коли називали безруким…

Бувало, люди вставали і виходили з приміщення, тому що їм було неприємно сидіти в одній компанії зі мною. Згодом я призвичаївся і усвідомив: нікого не можна засуджувати. Потрібно жити з цим. Боротися з собою, а не з оточуючими".

В 14 років – нове горе. Ярослав залишився без батьків – тато кинув родину, а мама померла від раку. Опіку над Ярославом взяв старший брат, якому на той момент було 16.

"Я постійно думаю про батьків, – каже спортсмен. – Впевнений, мама бачить все, що відбувається зі мною, бачила мій успіх в Ріо. Якби вона була поруч у той момент, то була б найщасливішою мамою на світі!"

"Найбільше досягнення – я не зламався!"

Серйозно займатися плаванням Ярослав Семененко почав у 19 років. Каже, завжди любив купатися в річці, хоч і не знав, що можна плавати різними стилями.

Заняття спортом, за його словами, дозволили йому жити не на соціальну допомогу, а чесною працею заробляти на пенсію.

"Спорт робить мене щасливим, – каже хлопець, – дає можливість дивитися на світ по-іншому, бути здоровішим, підбадьорювати людей, які поруч. Спорт робить людину мудрішою. А мені взагалі – дав нове життя".

В Бразилії Ярослав Семененко став бронзовим призером у запливі на 100 метрів на спині. Потому – сльози тренера, обійми і безмежна радість. Адже для нього цей результат рівноцінний олімпійському золоту. Сам каже: неймовірно круто!

"Найбільше моє досягнення – це те, що я не здався, не зламався і тримаюся до кінця, – розповідає плавець. – І як результат – виграна в Ріо медаль. Для мене це і честь, і радість, і гордість.

Важко описати словами це щастя. Це приблизно так, як в мить, коли я зустрів свою Настю – дуже сильно закохався, спершу навіть не спав. Але такі речі надзвичайно надихають".

Разом на все життя

З Настею Ярослав познайомився у 2008-му році на зупинці, коли повертався з тренування. Поговорили, прогулялися, почали зустрічатися.

Ярослав одразу зрозумів, що зустрів людину, з якою готовий провести все життя. Ось уже 3 роки вони в шлюбі.

"Настя – моє все. Без неї б не було натхнення, радості. Вона мене завжди підбадьорює і підтримує – і в перемогах, і в поразках", – каже хлопець.

Зараз Настя постійно поруч з Ярославом. Через війну вони змушені були залишити Донецьк, де свого часу спортсмену подарували квартиру.

Сьогодні живуть у так званій сірій зоні, у Красногорівці. Звісно, місто, яке тільки починає оговтуватися від наслідків боїв та обстрілів, зовсім не пристосоване для життя людей з особливими потребами.

"У побуті я сам можу впоратися з усім, що мені необхідно, – розповідає Ярослав. – Я все вмію: прати, підмітати, мити підлогу, готувати їжу, одягатися і роздягатися. Хоча, звісно, застібнути брюки чи курточку мені складно. Тому стараюся, щоб одяг був без ґудзиків, блискавок і зав'язок".

Ярослав тренується по 2-2,5 години двічі на день. Раніше до басейну добирався маршруткою, але нині дружина возить на машині.

"Я можу взяти тільки одну сумку – вішаю через плече. Плюс рюкзак на спину та ноутбук через голову. А Насті важко решту сумок носити, коли, приміром, їдемо кудись на змагання. Тому ми довго відкладали і купили-таки малолітражку".

Умови для повноцінного життя – відсутні

Спортсменам з особливими потребами, каже призер Паралімпіади, важко добиратися і на змагання, і на тренування. Пенсія маленька, а в маршрутках і без того багато пільговиків.

Саме тому, на думку Ярослава, багато інвалідів кидають спорт – якби в країні соціальні стандарти були б хоч трохи вищими, значно більше людей з обмеженими можливостями могли б реалізуватися.

"Взагалі, – твердить спортсмен, – під потреби інвалідів мало що пристосовано. Скажімо, у Красногорівці з десяти магазинів на візку можна заїхати хіба що в один – немає пандусів.

А якщо є – то настільки круті, що літні люди туди ну ніяк не виїдуть. Хіба що 20-річні хлопці з дужими руками. Ринок – він наче й рівний, але там всюди ями, цегла, сміття… В цілому – умови для повноцінного життя відсутні".

Попри те, що війна все ще поруч, Ярослав і Настя планують дітей. Поки що вони дарують життя одне одному. За будь-якої можливості – подорожують Україною.

"Я люблю всі міста, – зізнається Ярослав Семененко. – І Донецьк, і Одесу, і Львів, і Київ, і Вінницю. Головне, щоб природа була красивою, а люди – добрими. Ми подорожуємо, бо любимо жити. Жити на повну".

Євгенія Бреус

Народилася: 25 листопада 1982 року

Здобутки в Ріо: бронза у фехтуванні

Діагноз: ампутація лівої ноги

Мотивує до перемог: жага до змагань

 

Вона вже не пам'ятає, як це – ходити на двох ногах. Натомість страшна аварія, яка сталася 16 років тому, і досі перед очима.

"Мені було 8 років. Я переходила дорогу, і в цей час на мене наїхала вантажівка. Машина заглухла, я втратила свідомість. Прийшла до тями, коли мене намагались з-під неї витягнути, – згадує моторошні деталі бронзова призерка Ріо у фехтуванні Євгенія Бреус. – Ногу врятувати не вдалося. Батьки погодилися на ампутацію".

Після важкої травми Женя не зламалася психологічно. Каже, діти легко відволікаються, вони унікальні. Це дорослим, в яких були звичайне життя, робота, важко оговтатися після таких нещасних випадків.

"В дитинстві мене теж дражнили, діти – це діти. Я вважаю себе нормальною людиною. І хочеться, щоб усі навколо сприймали нас як звичайних людей", – зазначає вона.

Спорт замість кар’єри в медицині

Євгенія Бреус завжди жила повноцінним життям. До початку спортивної кар’єри 8 років працювала медсестрою. Паралельно здобула освіту фармацевта.

Зізнається, давно цікавилася спортом, і в один момент вирішила спробувати себе в ньому.

"Знайомий розповів, що у Харкові триває набір в секцію паралімпійського фехтування на візках. Тренер, Юрій Анатолійович Тридуб, сказав, що йому потрібен тиждень, аби оцінити, чи є у мене перспектива.

Зрештою, виявилося, що є – але для цього потрібно працювати і працювати, тренуватися шість днів на тиждень. Тож я вирішила розпрощатися з роботою у медичній сфері, тим паче, давно планувала щось у житті змінити", – пригадує дівчина.

Євгенія тренується з 2011-го року. Першим видом зброї для неї стала шабля. Але до паралімпійської програми вона не входить – відтак довелося освоїти шпагу.

За короткий період потрібно було не просто розібратися в тактичних моментах і відточити техніку, але й набрати необхідний для участі в Паралімпійських іграх рейтинг.

Сьогодні Євгенія Бреус – чемпіонка світу і Європи, призер Паралімпіади.

Каже, в Ріо всю збірну на успішний виступ надихнули Антон Дацко і Андрій Демчук. Вже в перший день змагань вони вибороли по золоту, в той час як на минулих Іграх у всієї збірної була лише одна срібна медаль.

Свою бронзу Женя взяла не лише завдяки майстерності, але й завдяки азарту і такій собі спортивній нахабності: "Я фехтувала проти дівчат, які у шпазі змагаються по 10-12 років. Але я їх не боялася, хоч і поважала як суперниць. Відкрито усміхалася їм перед поєдинком. Це трохи вибивало їх з рівноваги".

"Знаєте, дехто каже, що іноді все хочеться кинути. У мене такого не буває. У мене постійне почуття жаги до змагань – я цього хочу, мені це потрібно", – розповідає Євгенія.

Разом проти раку

Євгенія Бреус має чітку мету на Токіо-2020 – стати чемпіонкою.

Попереду – важкі тренування у Харкові та на зборах у Конча-Заспі, змагання в Україні та за кордоном.

Разом з тим, зізнається, є ще одна, неспортивна мрія: щоб вистачало часу приділяти максимум уваги 10-річному сину Дмитрику. Щоб він ні в чому не був обмежений і ріс здоровим.

"Мій Діма переніс онкологію, – розповіла Євгенія. – В нього була злоякісна пухлина печінки. Зараз хвороба у стадії ремісії. Коли він захворів, я ще не займалася спортом. Для мене це стало приводом проаналізувати своє життя, усвідомити, що настав час щось змінити. І коли ми впоралися з усім цим, життя насправді змінилося".

Окрім сина, Женю підтримує чоловік, з яким вони разом уже 10 років. Коли мама на зборах, він – справжня опора і для сина.

"Йому важко, напевне, – міркує спортсменка. – Чоловікам зазвичай важче з дітьми, ніж жінкам. Втім, навіть коли син хворіє, він мені не каже – щоб не збивати зі змагального настрою".

Радіти тому, що маєш

Бронзова призерка Ріо сподівається, що успіх паралімпійців у Бразилії допоможе змінити на краще умови, в яких живуть люди з особливими потребами в Україні.

Хоч сама вона ходить на протезі, не з чуток знає, як живеться візочникам.

"Раніше, – розказує, – коли ми з візочниками спускалися в метро, доводилося просити людей про допомогу, або самим спускати візки вниз.

Зараз у цьому плані легше: за дзвінком чергової приходять двоє співробітників метрополітену, допомагають, запитують, до якої ми станції, щоб там нас теж зустріли і допомогли.

А ось з пандусами дійсно є проблема: якщо вони є, на них навіть здоровій людині важко піднятися! В Європі візочник може потрапити в будь-який магазин, у нас же цього немає. Хоча здорові люди цього не помічають".

З будь-якої ситуації є вихід, переконана Євгенія Бреус. Каже, людям важливо розуміти, що саме в житті найбільш цінне.

"І мені буде дуже приємно, якщо зможу стати для когось прикладом, навчити радіти тому, що маєш", – з посмішкою каже спортсменка.

Ольга Ковальчук

Народилася: 19 лютого 1976 року

Здобутки в Ріо: срібло у стрільбі

Діагноз: перелом хребта

Мотивує до перемог: можливість реалізуватися

 

У її авто врізалася машина з військовими. Вони викликали швидку і поїхали геть. Ольга навіть не знає, чи покарано винного в аварії, яка для неї обернулася переломом хребта і життям з інвалідним візком.

"Я довго лежала в лікарні, – розповідає Ольга Ковальчук. – Перших півроку була в депресії. Але потім далася взнаки підтримка родичів. Є, звісно, складнощі в пересуванні на візку. Але сьогодні я не страждаю від того, що я – інвалід".

Ольга виросла у родини військових. На момент аварії жила з батьками у Владивостоку, а через рік переїхала до України, під Київ, на батьківщину тата.

У 2005-му оселилася в Криму, де жила аж до анексії. Після окупації мусила переїхати до Одеси, де й сьогодні займається кульовою стрільбою в регіональному центрі "Інваспорт".

У спорт Ольга потрапила у 2009-му році. В групі реабілітації їй пропонували кілька видів на вибір, але зупинилася на стрільбі – каже, вона їй до душі.

З того часу настріляла на титул чемпіонки світу, перемагала і була призеркою Кубку світу, і зрештою стала срібною медалісткою Паралімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро у стрільбі з пневматичного пістолета з 10 метрів.

Зараз, зізнається, треба трохи відпочити, підлікуватися, запастися силами, і знову в бій – готуватися до Ігор в Токіо у 2020-му році.

"Я сама в себе часто запитую: яка мотивація залишатися в спорті? Але однозначної відповіді не знаходжу, – каже Ольга. – Передусім, спорт – це зайнятість, психологічна і фізична. А крім того, це робота, за яку ми отримуємо заробітну плату".

Спортивна родина

Саме завдяки спорту Оля знайшла своє кохання. Її чоловік – чемпіон Паралімпіади в Ріо у стрільбі з пневматичної гвинтівки Василь Ковальчук. З 2009-го року вони дружили, а у 2013-му зав'язалися стосунки. Ось уже майже 3 роки вони у шлюбі.

"Звісно, ми підтримували один одного в Бразилії, – говорить Ольга. – Втім, як і завжди. Буває, коли робота монотонна, починаєш трішки відволікатися. І щоб повернутися в робоче русло, потрібна "стряска" – іноді тренер на нас покричить, а іноді ми самі, один на одного".

На змагання Оля і Василь здебільшого їздять разом. Тренуються теж разом – по 6 годин 5 разів на тиждень. За словами Ольги, це анітрохи не напружує і стосункам не заважає.

Не співчувати, а дотримуватися правил

Турбує Ольгу Ковальчук зовсім інше – ставлення до людей з особливими потребами, як з боку держави, так і з боку суспільства.

"Зараз ми і наші проблеми на слуху, – каже спортсменка, – саме зараз, на хвилі Паралімпіади. Але, думаю, мине кілька місяців, і все це знову забудеться".

Бракує багато чого, але в першу чергу – людяного ставлення.

"Ось вам простий приклад. Навіть якщо є на парковці знак "Місце для інваліда", його все-рівно займають.

Неподалік мого дому в Одесі на парковочному місці для інвалідів постійно стоїть поліцейська машина. Про що говорити? Це ж елементарні речі", – зауважує Оля.

Крім того, для таких, як вона, зачинені багато дверей: "Навіть до лікарні потрапити буває складно. Пандусу або взагалі немає, або на нього виїхати просто нереально".

"Знаєте, у нас багато людей з обмеженими можливостями сидять все життя на 16-му поверсі, і не можуть вийти з під’їзду. Бо якщо навіть спустяться ліфтом на перший поверх, там все одно – сходи на вулицю", – пояснює вона.

Це – спадщина радянських часів, коли про існування інвалідів відкрито не говорили. З іншого боку, тоді держава принаймні опікувалася такими людьми, допомагала їм. Сьогодні ж – усе навпаки.

"Забезпечення і підтримка – на нулі. Інваліди отримують лише близько 1300 гривень пенсії. У спорті, – каже призерка Ріо, – ситуація краща. Це наша робота, наше життя. Це стабільний дохід, завдяки якому ми можемо існувати.

Хоча і у нас – купа проблем. Скажімо, тренуємося ми у підвалах. Наші тренери спускають і піднімають нас, в буквальному сенсі, на собі. Ми важимо по 60-70 кілограмів– це не так легко".

Оля припускає: якби всі українці скинулися по 1 гривні, то можна було б і пандуси встановити, і підйомники купити, і забезпечити на певний період нормальну пенсію для людей, які її потребують.

А взагалі існує простий рецепт для кожного громадянина України – як допомогти людям з особливими потребами.

"Якщо написано "Місце для інваліда", то, будь ласка, не займайте його, – каже Ольга Ковальчук. – Не треба нам співчувати – ми не хочемо почуватися жалюгідними. Потрібно просто дотримуватися правил".

Олексій Денисюк

Народився: 2 лютого 1989 року

Здобутки в Ріо: бронза у стрільбі з пістолета з 50 метрів

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: бути кращим, ніж учора

 

Він свідомо відмовився від шансу врятувати власне життя. Коли зірвався зі скелі та завис над прірвою, то одразу випустив з рук простирадло. Інший його край тримав удвічі легший за Олексія хлопець.

"Я розумів: якщо не відпущу, то потягну його за собою, адже на той час я важив під 100 кілограмів, а хлопчина – ну, близько п’ятдесяти", – згадує Денисюк момент, який перевернув його життя, червоною лінією розділив на "до і після".

Того дня він разом зі своїми вихованцями, учнями вінницької дитячої спортивної школи, вирушив в похід за місто.

Вже після пікніка, прибравши за собою сміття, Олексій вирішив показати приклад дітлахам – і позбирати сміття за іншими відпочивальниками. Крок за кроком – і опинився неподалік урвища.

Каже, периферійним зором бачив, що до краю ще далеко, але нога потрапила на дрібний щебінь і поїхала вниз.

Чоловік зависнув над прірвою, тримаючи в руках край простирадла, в яке збирали сміття. Але відпустив його і полетів з висоти 25 метрів.

"Впав. Зрозумів, що, напевне, все дуже погано. Вирішив не ворушитися. А після цього – прийшов до тями в реанімації".

25 метрів – це висота 9-поверхового будинку. Якимось дивом Олексієві вдалося вижити.

При цьому його хребет не постраждав, але з тазом і ногами виникли серйозні проблеми. На хлопця чекало тривале лікування.

"Важкий був час, – зізнається Олексій. – Але зрештою я повернувся додому. Все обдумав і почав працювати знову".

"На медаль пахав, як трактор"

Кульовою стрільбою Олексій Денисюк почав займатися у сьомому класі – прийшов до секції за оголошенням, проявив здібності, з часом виграв і свої перші змагання.

Займався стрільбою і під час навчання в Інституті фізкультури. А через рік після його закінчення стався нещасний випадок.

Після лікування Олексій зумів повернутися в спорт.

"Мені, – розповідає, – буквально вставили пістолет в руку і сказали – стріляй. Я виступив на чемпіонаті України серед здорових. Але до мене підійшли люди, які помітили, що я, все ж таки, спортсмен з трохи обмеженими можливостями. І запропонували змагатися за паралімпійською програмою".

За короткий період Олексія підготували до участі в Паралімпіаді. В Ріо-де-Жанейро він боровся за перемогу у трьох дисциплінах. Бронзову медаль йому принесла стрільба з 50-метрової дистанції.

Підготовку до цього успіху, каже Олексій, можна описати однією фразою – повна нещадність до себе: "Пропахав весь рік, як трактор".

"Усе моє життя було налаштоване на результат, на Паралімпіаду. Лягав спати о 10-й вечора, прокидався о 5-й ранку, робив зарядку, харчувався і тренувався за чітким графіком. Часу на відпочинок практично не було", – згадує він.

Вінничанин зізнається: очікував від себе у Бразилії значно більшого. Але, як виявилося, багато чому ще треба навчитися – щоб за 4 роки в Токіо стати чемпіоном.

Після Ріо Олексій викинув половину своїх конспектів, і разом з тренерами, Іриною Виноградовою та Денисом Мустафаєвим, напрацьовує оновлену, сучасну концепцію підготовки – спрямовану на якість і роботу в нестандартних ситуаціях.  

"Цінуєш, коли втрачаєш"

"Є така приказка, – каже Олексій, – Починаєш цінувати, коли втрачаєш". Зараз я розумію, що свого часу трохи полінувався і недопрацював – і не зміг продовжити роботу як олімпійський спортсмен.

Життя підкинуло мені шанс – Паралімпіаду. Це стало для мене мотивацією – адже час плине, зір слабшає, здоров’я не міцнішає. У мене була ціль, заради якої я самовіддано працював".

Оговтатися після важкої травми і повернутися до повноцінного життя Олексію Денисюку допомагали батьки, рідні та друзі. Жодна знайома людина, каже, не залишилася осторонь – допомагали і фізично, і морально, і матеріально.

"Я навіть не знав, що у мене стільки друзів, які запропонували свою підтримку і допомогу, – розповідає спортсмен. – Але якщо говорити загалом, то Україна поки не пристосована, не готова ні соціально, ні морально прийняти інвалідів, дати їм можливості для повноцінного життя в суспільстві".

Олексій зізнається, що і сам до нещасного випадку був байдужим до людей з обмеженими можливостями – просто не звертав уваги на їхні проблеми.

Тепер, завдяки успішному виступу на Паралімпіаді, цим людям вдалося привернути до себе увагу.

"Сьогодні я бачу багатьох людей, які проявляють чуйність, прислуховуються до інвалідів, – каже Денисюк. – Вони їх принаймні почали помічати! В нас зараз АТО. Багато людей повертаються звідти з важкими травмами, без кінцівок. Вони не знають, що робити, їх буквально кидають напризволяще!

Та я дуже вдячний усім паралімпійцям, завдяки яким ми нарешті показали, що ми – такі ж люди, платимо податки. І маємо право на певний побутовий комфорт і повагу".

Максим Веракса

Народився: 14 серпня 1984 року

Здобутки в Ріо: золото і дві бронзи у плаванні

Діагноз: атрофія зорового нерва

Мотивує до перемог: сім’я

 

Максим Веракса мав усі необхідні дані, щоб стати Олімпійським чемпіоном з плавання. Він цілеспрямовано працював на це з трьох років, коли вперше опинився у басейні.

Був чемпіоном України серед юнаків, змагався на першості Європи. Але доля розпорядилася інакше – у 20 років він несподівано втратив зір.

"Атрофія зорового нерву. Праве око осліпло повністю, ліве – частково. На відстані витягнутої руки бачу розпливчасті силуети, – розповідає спортсмен. – У мого дядька, бабусиного брата, була така ж проблема – у 20 років перестав бачити на одне око. Через покоління повторилося, один в один".

Перш за все, зізнається Максим, було дуже складно психологічно звикнути до такого стану. На це пішов цілий рік. Крім того, довго вчився ходити, як здорова людина, і розрізняти предмети – щоб не бути ні для кого ярмом на шиї.

"Стараюся жити так, як і до хвороби, – говорить Максим. – Просто попередив усіх друзів і знайомих, щоб не ображалися, якщо я раптом пройду повз них, не привітавшись. Попросив махати рукою, свистіти".

Сьогодні, за словами Максима, з зором все стабільно: не краще, але й не гірше.

Ще після першої своєї Паралімпіади, у 2008-му році, спортсмен зв'язувався з кількома закордонними клініками. Але відповідь була невтішна: таких операцій не роблять.

Бути чемпіоном

Нині Максим Веракса – один з найбільш титулованих спортсменів України.

Він – учасник трьох Паралімпіад (Пекін, Лондон, Ріо-де-Жанейро), восьмиразовий чемпіон і чотириразовий бронзовий призер Паралімпійських ігор, багаторазовий чемпіон світу та Європи, володар кількох світових рекордів.

До басейну його привів батько, заслужений тренер України з плавання Олександр Веракса. З трьох і до десяти років Максим плавав під його пильним наглядом.

Пригадує, поблажок батько не давав: "Він у мене суворих правил. Бувало, і ременя отримував, якщо провинюся. Я вважаю, це правильно – якщо людина прагне чого-небудь досягти. Бо коли даси десь м’якості, то дитина може на голову сісти, а, зрештою, нічого не доб'ється".

У 10 років батько передав Максима під опіку Василя Кеке. З цим тренером він працює й донині.

В Ріо Максим здобув 3 медалі: золото на своїй коронній 50-метрівці вільним стилем, і 2 бронзи – на 100-метрівках "кролем" і брасом.

Готуватиметься Максим і до Токіо-2020: "Хочеться виступити. Хоча я вже досить віковий спортсмен. На той час мені вже стукне 36. А це дуже немало для спорту. Буду бачити за станом здоров’я. Адже травми присутні, і з віком їх стає більше".

Прощатися зі своїм звичним "чемпіонським" режимом харків’янин не збирається. Щодня, як і раніше, підйом ще до шостої ранку – щоб о 7-й вже пірнути в басейн і виконати роботу. І так – 6 днів на тиждень, по 5-6 годин на день. В будь-якому стані. Хворіти не можна – адже потрібно показувати результат.

"Тато йде куп-куп"

За свої досягнення Максим Веракса дякує, передусім, батькам. Татові, з яким долав перші метри на доріжці, і мамі – вона з дитинства стежила за графіком, за правильним харчуванням, водила і забирала з тренувань.

"Батьки завжди жили в моєму режимі. А зараз на нього перейшла і в усьому мені допомагає моя дружина Катерина", – розповідає Максим.

Їхній донечці Златі – 3 роки. У спорт її ще не віддавали – поки що рано. Але до води вже привчають.

"Ми її вчимо пірнати, навчаємо мінімальним азам плавання, адже, в моєму розумінні, кожна людина повинна вміти триматися на воді і хоча би примітивно плавати. Златі плавання подобається, вона дуже любить воду. Коли я йду на тренування, завжди мені каже: тато йде куп-куп".

Максим Веракса не впевнений, чи бажав би для доньки професійної спортивної кар’єри. Адже за виступами, які ми бачимо на телеекранах, приховується надзвичайно важка праця – і самого спортсмена, і тренерів, і лікарів, і спортивних функціонерів.

Але в одному чемпіон впевнений на 100 відсотків: все, що він робить і буде робити далі – для його сім’ї.

"Я чітко усвідомлюю, заради чого я працюю. І як мені працювати, щоб моя родина пишалася мною. А іноді – і копняка давала, адже час від часу це потрібно усім людям. Сім’я – це мій допінг!".

 



powered by lun.ua