10756 переглядів
Четвер, 10 листопада 2016, 09:00

Євген Богодайко

Народився: 27 квітня 1994

Здобутки в Ріо: 4 золота, 3 срібла і 2 бронзи у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: чемпіонський характер

 

У Жені Богодайка вроджена аномалія опорно-рухового апарату. У нього немає правої руки від ліктя, проблеми з лівою.

Але він не побоявся кинути виклик самому Майклу Фелпсу – легенді американського і світового плавання.

"Якщо Фелпс зумів вибороти 8 золотих нагород на одній Олімпіаді, то я теж зможу. Хочу досягнути ще більшого", – каже молодий полтавський спортсмен.

У свої 22 Євген Богодайко – один з найбільш титулованих українських плавців: шестиразовий чемпіон та семиразовий призер Паралімпійських ігор. В Ріо-де-Жанейро на його рахунку одразу 9 медалей.

"Результат – межа бажань, – говорить мульти-чемпіон. – Не даремно напружено готувалися, цілий рік не були вдома. За рідними дуже сумував під час зборів".

Каже, після Ігор найбільшою насолодою було просто побути вдома, поруч з сім’єю та коханою дівчиною Мариною. Адже на змаганнях більше навіть виснажився психологічно, ніж фізично.

Хоча, звісно, реабілітація йому потрібна – зокрема, треба підлікувати суглоби. За здоров’ям потрібно стежити, щоб іще дозволило виступити на Паралімпіаді в Токіо.

На чемпіона ледь не махнули рукою

Євген Богодайко народився і виріс у Полтаві. З дитинства, попри хворобу, намагався вести активний спосіб життя – займався карате, грав у футбол разом зі здоровими дітками.

З 11 років займається плаванням. Тренери самі вийшли на його батьків, запропонували спробувати сили у воді.

Але коли мама вперше привела його до басейну, ледь одразу не махнули на нього рукою. Хлопчик умів плавати лише "по-собачому", але впертий характер і сильна воля змусили наставників змінити свою думку.

Зараз плавання для нього – улюблена справа і професія. У планах ще декілька паралімпійських медалей. Проте після завершення кар’єри у спорті він залишатися не буде.

"Зараз я навчаюся в аграрній академії на технолога з переробки продукції, – розповідає Євген. – Не завжди, щоправда, встигаю ходити на пари через тренування та збори. Але викладачі йдуть на поступки. Чи працюватиму далі за фахом, поки не визначився. Буду шукати себе, та не в спорті".

Богодайко вірить: кожен – сам коваль свого щастя: "Усім людям можу сказати: ми самі робимо своє життя, свою країну. Не треба жалітися чи звинувачувати у бідах інших. Потрібно починати з себе".

Завдяки своїй родині і близькому оточенню Женя ніколи не відчував себе неповноцінним чи обділеним.

"До мене ніхто ніколи не ставився як до особливого, – розповідає він. – Я бігав, стрибав, як і всі діти, отримував на горіхи за якісь пустощі і проступки. Але я знаю людей, в яких життя склалося інакше, в яких є соціальні проблеми".

За його словами, проблема номер один в Україні для людей з інвалідністю – працевлаштування.

"Багато організацій, зокрема й державних, беруть на роботу інвалідів лише "на папері". Платять 400-500 гривень, а собі "ставлять галочку", – розказує паралімпієць. – Лише одиниці беруть таких людей на півставки чи навіть на повну, дають можливість працювати і заробляти собі на життя. Мені б хотілося, щоб інваліди були працевлаштовані. Це моя громадянська позиція".

Оксана Ботурчук

Народилася: 12 вересня 1984

Здобутки в Ріо: 2 срібла в легкій атлетиці

Діагноз: слабкий зір

Мотивує до перемог: бажання рости над собою

 

Оксана Ботурчук вже втретє свій День народження святкувала на Паралімпійських іграх. Та вперше на іменини їй вдалося взяти медаль – срібло в забігу на 200 метрів.

"Це незабутній момент для мене, – каже Оксана. – Медаль – наче Божий подарунок на свято!".

Спортсменка розповідає: люди не знали, з чим спершу вітати – з Днем народження чи з медаллю. Першими подзвонили мама і чоловік.

"Казав, що бігав по квартирі від щастя. Потім зустрічав вдома з величезним букетом квітів, – розказала Оксана. – В Ріо-де-Жанейро я здобула вже свої шосту і сьому паралімпійські медалі. Тому чоловік пообіцяв для них окрему шафу – щоб було, куди складати".

НеГІДна дискваліфікація

Своє друге срібло в Бразилії українка здобула на дистанції 400 метрів. Нагород могло бути більше, але до фіналу 100-метрівки її не допустили через дискваліфікацію. Судді вирішили, що на фініші Оксані допоміг її "гід" Володимир Бураков.

Сліпі і частково сліпі бігуни можуть користуватися послугами поводирів – так званих гідів. Більшість жінок-спортсменок вибирають собі в поводирі чоловіків, адже гід не повинен відставати від бігунів, а іноді бігти навіть швидше.

Зрячий гід прив’язаний до руки паралімпійця мотузкою, біжить разом з ним і служить "очима" спортсмена. Упродовж усієї дистанції він пояснює спортсмену, де на біговій доріжці вони перебувають, коли потрібно повертати, фінішувати, сповільнитися чи прискоритися.

При цьому поводирям заборонено перетинати фінішну лінію раніше спортсмена та допомагати фізично, інакше паралімпійцеві загрожує дискваліфікація.

"Володимир просто спрямував мене на фініш, таке дозволено правилами, – пояснює наша легкоатлетка. – Судді заявили, що був поштовх – мовляв, у мого гіда напружилися жили на кисті.

Але ж це біг, а не вечірній променад! У будь-якого спортсмена будуть напружені і м’язи, і жили. Але все було в ультимативній формі. Думаю, тому, що треба було "пропустити" до фіналу бразильську спортсменку. Протест ми подавали, але – безрезультатно".

Не відчувала себе ущербною

Оксана Ботурчук виступає у класі T12 – серед спортсменів із залишком зору до 10 відсотків.

Їй було лише 13, коли вона втратила зір. У 1997-му році з родиною поверталися додому від бабусі. Під Вінницею сталася аварія – лобове зіткнення з вини водія зустрічної машини. Оксанка постраждала найбільше: черепно-мозкова травма і, як наслідок, повна сліпота.

Пізніше зір вдалося-таки частково відновити, але бачить вона менш як на 10 відсотків.

Завдяки батькам, говорить Оксана, нічого особливо в її житті не змінилося.

"Лікарі чомусь намагалися створити навколо мене такий собі ореол інвалідності, – каже вона. – Але я хотіла повернутися у своє звичне середовище, і мама створила для цього всі необхідні умови. Вона ніколи не говорила: ти хвора, полежи. Сказала: забули і продовжуємо жити далі".

Після лікування дівчинка зуміла повернутися до занять спортом і музикою, до навчання у загальноосвітній школі.

"Якісь дрібниці були, але я закінчила школу з золотою медаллю. Вчилася у звичайному класі, у звичайному режимі. І це мені допомогло в житті – я ніколи не відчувала себе ущербною, – розповідає спортсменка. – І багато людей зізнаються: вони не відчувають, що я інвалід".

За її словами, дуже важливо, щоб дітки з особливими потребами не були відірвані від суспільства, зростали серед здорових однолітків. Тоді ніхто не вважатиме їх немічними, вони будуть рівними з усіма.

"Мій друг з Німеччини каже: "У цій країні немає інвалідів. Навіть якщо в людини ворушиться один тільки палець лівої руки – її соціалізують, вона є рівноправним членом суспільства". Дуже хочеться, щоб і в Україні було так само. Тим паче, країна тримає курс на Європу".

Курс на Токіо-2020

Сама Оксана Ботурчук вже планує четверту Паралімпіаду. Як кажуть наші збірники, щойно згас вогонь Паралімпіади, починається підготовка до наступної.

При цьому вона встигає виховувати донечку Софійку, яка цього року пішла до першого класу. З дев’ятимісячного віку, якщо тренувальні збори проходили в Україні, мама завжди брала її з собою. Домовлялася з тренерами, доплачувала за проживання і харчування. Але бігунки з неї поки не вийшло.

Дівчинка займається дзюдо, а бігати, сказала, не любить. Любов до бойових мистецтв передалася від тата. Він – майстер спорту міжнародного класу з дзюдо і самбо, чинний чемпіон світу серед ветеранів.

"Сім’я дуже стимулює, – говорить наша легкоатлетка. – Плюс – бажання рости над собою, показувати на весь світ, що українці – сильна нація. Незважаючи на інвалідність і соціальні проблеми в країні".

Сергій Ємельянов

Народився: 28 травня 1993

Здобутки в Ріо: золото у веслуванні на каное

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату (ампутація ноги)

Мотивує до перемог: сім’я

 

Сергій Ємельянов з Кременчука – перший в історії паралімпійський чемпіон з веслування на каное на дистанції 200 метрів.

Вид спорту "пара каное" дебютував на Іграх в Ріо-де-Жанейро, тому кожен заплив тут був історичним.

Щоб стати першим, нашому Сергієві довелося показати найкращий час у кар’єрі – 39,81 секунди. Менш як на одну десяту він випередив свого затятого конкурента з Німеччини Тома Кірея. Той настільки засмутився, що після фінішу аж заплакав.

"Звісно, я хвилювався. Але емоції відійшли на другий план, адже потрібно було перемагати саме тут і саме зараз, – розповідає чемпіон. – На дистанції було важко. Змагалися у солоній воді, тому човен трохи "просідав". Потрібно було докласти більше сил, щоб розігнатися".

Без ноги і без права на пільговий проїзд

Сергій Ємельянов змагається у класі спортсменів з хорошою функцією тулуба і частковою функцією ніг. Його діагноз – травматична ампутація лівої гомілки.

У 12 років він потрапив під поїзд, коли переходив через колію у невстановленому місці. 10 днів лежав у реанімації.

"Батькам було важко, але вони постійно підтримували. Друзі були поруч, – пригадує Сергій. – Я завжди займався спортом – і це теж допомагало. Життя продовжується".

Втім, життя могло б бути комфортнішим, якби держава не забувала про людей з інвалідністю.

"Нещодавно у великих містах забрали пільги в інвалідів третьої групи. В мене немає ноги до коліна, але в Дніпрі чи Полтаві я навіть не маю права на пільговий проїзд", – розповідає паралімпійський чемпіон.

Так само ганебна ситуація з протезуванням.

"Мені рік тому поставили нормальну стопу, не гумову. Одразу стало значно легше ходити, легше жити. Але мені її дали тому, що я спортсмен. А що з іншими людьми, з учасниками АТО? – запитує Сергій Ємельянов. – Я на змаганнях бачив такі німецькі протези, які в Україні, думаю, ще років 50 ніхто не побачить".

За його словами, такі протези не надто й дорогі. Принаймні, спортсмени з африканських країн собі можуть їх дозволити.

"Держава повинна, – наполягає Сергій, – закуповувати нормальні протези, милиці, якісні візки, а не такі, що ламаються через годину. Можливо, потрібно запустити якусь спеціальну програму, зібрати гроші".

Не хочу пропускати, як росте донечка

Його кар’єра в параканое розвивається надзвичайними темпами.

В дитинстві він ходив на секцію спортивної гімнастики, потім 7 років займався пауерліфтингом.

А в параканое прийшов лише за рік до Паралімпіади – звільнився з посади спортивного інструктора в Кременчуці і переїхав на базу підготовки до Дніпра. Тренувався на веслувальному каналі по 6 годин 6 днів на тиждень.

Напрацювати на медаль допомогла і підтримка національного центру "Інваспорт". Як розповів старший тренер збірної України з параканое В’ячеслав Загреба, спеціально для підготовки до Ріо на команду закупили чотири нових човни покращеної модифікації.

"Вони так і називаються – "ПараРіо". Були нам, як то кажуть, до масті перед змаганнями. Адже спортивні технології розвиваються. На кожних Іграх бачимо інновації. Це як "Жигулі" різних моделей", – розповів наставник.

Головною проблемою в процесі підготовки для Сергія стала розлука з сім’єю. Свою чотирирічну донечку Евеліну та дружину Інну, які залишилися в Кременчуці, він бачив лише раз на тиждень, по неділях.

"Донечка займається художньою гімнастикою. Вже майже сідає на шпагат, – говорить щасливий батько. – Дружина моя – медичний і соціальний працівник. Разом ми вже 7 років. Вона дуже раділа, коли я став чемпіоном – не даремно, каже, рік вдома не було. Але надалі, при підготовці до Токіо, буду щось міняти. Бо дружині важко. Та й донечка росте, а я це пропускаю".

Марія Помазан

Народилася: 15 жовтня 1988

Здобутки в Ріо: срібло в легкій атлетиці

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату (ДЦП)

Мотивує до перемог: бажання бути першою в усьому

 

Її хотіли позбавити шансу на життя ще до народження. Лікарі заявляли: дитина – не жилець. Але батьки вирішили не переривати вагітність.

Через три місяці після народження під час планового медогляду в лікарні помітили, що у Марійки проблеми з ніжками. Ортопед визначив: у дитини важка дисплазія (тобто неправильний розвиток) тазостегнових суглобів. Ноги почали рівняти, на кілька місяців "закували" немовля у гіпс.

Лише через 20 років батьки з’ясували, що діагноз поставили невірно. Коли вона пожалілася на медичній комісії, що німіє ліва рука, провели додаткове обстеження. Як виявилося, Марія народилася з дитячим церебральним паралічем.

Боєць від народження

Батьки зробили все від них залежне, щоб донька не закрилася в собі, а виросла повноцінним членом суспільства.

Вона ходила до дитячого садочка разом зі здоровими дітками, навчалася у звичайній школі.

Пізніше – на історичному факультеті Запорізького національного університету. Щойно отримала диплом, одразу пішла і на другу вищу – вступила на факультет фізичного виховання того ж вишу.

Весь цей час дівчина займалася спортом. У школі, пригадує, коли треба було писати твір про "вашу мрію", завжди писала про спорт.

"Спасибі мамі, що завжди підтримувала мене, – каже Марія. – Лікарі забороняли мені займатися спортом – мовляв, враховуючи хворобу, можу собі нашкодити. Але я відчуваю по собі: спорт для мого здоров’я – тільки на краще".

Спочатку були плавання, біг, стрибки і навіть баскетбол. Вона завжди була енергійною та активною дівчинкою.

Зізнається, ніколи не розуміла здорових однокласників, які хитрістю намагалися отримати звільнення від фізкультури: "Запитувала: чому ви не можете, якщо у мене виходить?".

"Маша – боєць від народження, – говорить її старша сестра Дарина. – Вона завжди прагне бути першою в усьому. І це їй чудово вдається".

На паралімпійській хвилі

В легку атлетику вона потрапила 8 років тому.

Тренер Тамара Едишерашвілі помітила Марію, коли та проходила курс реабілітації в знаменитому центрі паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів.

Після окупації Криму Росією ця база недоступна для українців з обмеженими можливостями. Хоча раніше там займалися люди з інвалідністю з багатьох країн Європи, причому не лише спортсмени.

Марія Помазан пройшла вже два олімпійських цикли. На дебютній Паралімпіаді в Лондоні вона у повний голос заявила про себе, виборовши 2 золоті медалі – у метанні диска та штовханні ядра.

Тоді з українкою трапилася неприємна історія. Вже після церемонії нагородження призерів змагань з метання диска судді заявили про помилку. І віддали золото Помазан китаянці.

"Три дні тоді плакала, – розказує спортсменка, – була справжня істерика. Адже це повна несправедливість – нагородити, а потім відбирати медаль. Але завдяки надзвичайним зусиллям голови Паралімпійського комітету Валерія Сушкевича мені повернули-таки золото. І китаянці теж залишили. Таким чином ми обидві стали чемпіонками".

В Ріо-де-Жанейро, як зізналася українка, китайська спортсменка дійсно було сильнішою. В секторі для штовхання ядра вона перемогла зі світовим рекордом – 13 метрів і 91 сантиметр.

Водночас, "срібний" результат українки – 13,59 м – став найкращим в її кар’єрі. Попереднє досягнення вона перевершила одразу на 50 сантиметрів. Тож виступом своїм цілком задоволена. А з китайською суперницею поквитається вже в Токіо, у 2020-му.

Марія Помазан не приховує: її щиро вразила підтримка, яку отримувала наша збірна під час Паралімпіади в Ріо. За них вболівали, про них говорили.

"Хочеться, аби на хвилі Паралімпійських ігор до людей з інвалідністю почали ставитися більш толерантно, – каже Марія. – Щоб діткам пояснювали: не треба до нас ставитися зі злістю. Хай в чомусь ми і відрізняємось від більшості, але ми не "інші". Такі ж люди".

Вікторія Савцова

Народилася: 10 грудня 1997

Здобутки в Ріо: 3 срібла і 1 бронза у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату (ДЦП)

Мотивує до перемог: любов до плавання

 

У перші місяці після народження донечки молода мама майже без упину плакала. Лікарі приголомшили важкою звісткою: діагноз – дитячий церебральний параліч.

Це – найбільш поширена патологія нервової системи серед немовлят. В Україні, в середньому, двоє дітей на кожну тисячу народжуються з ДЦП. Хвороба виникає внаслідок пошкоджень частин головного мозку, що контролюють м’язовий тонус і моторну активність. Проявляється вона, насамперед, порушеннями рухів, рівноваги і положення тіла дитини.

"Ми боролися за дитину постійно, – пригадує мама. – Розробляли ніжки усіма можливими засобами. Робили спеціальні масажі, шили гойдалки для занять лікувальною фізкультурою, купили ходунки, возили в санаторії і реабілітаційні центри".

Коли Вікторії був рік, одна невропатолог заявила: дівчинка ніколи не буде ходити, доведеться все життя возити її на інвалідному візку. Але завдяки батькам, бабусям і дідусям, які працювали з дитиною щодня, чітко виконували вказівки лікарів і реабілітологів, у два рочки вона сіла, а в три – пішла.

Поборола страх глибини – виграла Паралімпіаду

Щойно у запорізькому басейні "Салют" відкрили набір в групу для дітей з обмеженими можливостями, Віку почали водити на заняття.

Раніше вона займалася гімнастикою і карате, але по-справжньому сподобалося їй тільки у воді. Хоча спершу, розповідає мама, донька панічно боялася глибини, плавала тільки на мілині.

Але наполегливість і висока працездатність дозволили швидко досягти результату.

Вже через 2 роки на Вікторію Савцову звернули увагу тренери збірної. Батькам запропонували разом з юною спортсменкою переїхати до Миколаєва, щоб тренуватися разом зі "збірниками" – за власний рахунок. Заради майбутнього своєї дитини вони без вагань погодилися.

В паралімпійському плаванні спортсмени з ураженнями опорно-рухового апарату розподілені на 10 класів – від S1 до S10. Чим серйозніші травми і обмеження фізичної активності, тим нижча цифра. Вікторія Савцова виступає у класі S6.

На кожних міжнародних змаганнях, щоб уникнути "підстав", спортивно-медична комісія знайомиться з руховими можливостями кожного учасника – і лише після того визначає клас, в якому спортсмен буде змагатися. Пропонуючи проплисти певну дистанцію, члени комісії можуть наочно оцінити, які групи м’язів у людини дійсно не працюють.

Вікторія видала феноменальний старт кар’єри. Вже у 14 років стала паралімпійською чемпіонкою на 100-метрівці брасом!

"У неї чудові дані для цього стилю плавання: сильні ноги, які працюють, наче у жабки", – розповідає перший тренер Вікторії Олег Удалов.

В Ріо були всі шанси повторити успіх Лондона, але тричі золота медаль буквально вислизала з рук. На 100-метрівці брасом, на 50 і 100 метрів вільним стилем вона фінішувала другою. Усі три рази поступилася партнерці по збірній України Єлизаветі Мерешко. На 50-метрівці "кролем" взагалі програла якихось чверть секунди.

"Могла взяти золото, могла, – каже Віка, – але я рада і тому, що маю".

Працювати заради здійснення мрій

В рідному Запоріжжі за неї тримали кулачки друзі, родичі, батьки. З мамою і татом під час Паралімпіади зідзвонювалися регулярно. Батьки не пропустили жодного запливу, лягали спати о 5-6 ранку.

Її тато – теж спортсмен, дзюдоїст. Зараз тренує. Разом з тренерами Володимир Савцов допомагає доньці реалізувати потенціал. Раніше вони регулярно переглядали мотиваційні відео про перемоги і спортивний шлях легендарних плавців, намагалися разом зрозуміти особливості чемпіонської техніки.

Коли з якихось причин Віка пропускала тренування, то батько займався з нею загальною фізичною підготовкою – "ганяв" по квартирі або ж у дворі.

Завдяки батькам вона ніколи не відчувала себе неповноцінною, виросла справжньою чемпіонкою.

Їй лише 18. Попереду, переконана Віка, ще не одна перемога. Якщо людина працює, її мрії обов’язково здійснюються.



powered by lun.ua