Покоління "Української правди". Історія дівчини, яка народилась одночасно з УП

П'ятниця, 16 квітня 2021, 05:30
Колаж: Андрій Калістратенко

21 рік тому спершу мало хто в країні помітив дві події. 

16 квітня 2000 року у столичній квартирі на вулиці Льва Толстого народилась "Українська правда". Її вже дуже скоро читали у найвищих владних кабінетах, а володарі цих кабінетів влаштовували полювання на журналістів. 

Крок за кроком, матеріал за матеріалом "упешечка" проживала всі події в державі, як кожна людина проходить різні етапи дорослішання. Вона мріяла, переживала трагедії і викривала брехню.

16 квітня 2000 року на Львівщині народилась дівчина, яку назвали Яриною. Вона теж крок за кроком зростала, переживаючи втрати і здійснюючи амбітні цілі. 

Вона народилась, коли в країні панував "кучмізм". Пішла до школи між двома революціями. Випустилась із золотою медаллю, коли вже тривала війна на Сході. 

Вона схожа на свою ровесницю "Українську правду". І не лише віком.

За цей 21 рік обидві змінювались, живучи в одній країні й в одному контексті. Вони опинялись в однакових умовах, стикались, хоч іноді і в різні часи, з напрочуд схожими викликами. Рефлексуючи та аналізуючи, вони приходили до висновків, близьких обидвом.

Щось схоже переживало ціле покоління громадян України. Яке воно, це покоління?

До свого 21-річчя "Українська правда" вирішила пошукати відповідь в особистих історіях і роздумах тієї самої ровесниці.

Вона – Ярина Веретельник –  студентка і майбутня лікарка. Веде блог про медицину і мріє познайомити всіх навколо з українськими культурними традиціями. Розповідь дівчини про дитинство, спогади про революції і усвідомлення війни наводимо прямою мовою. І згадуючи, як такі ж або схожі етапи проходила УП.

Народження

"Кожен із нас – гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм."
(Валерій Шевчук "Привид мертвого дому")

 

Весна 2000 року. Нове тисячоліття і новий президентський термін. Але президент в Україні старий. Як і методи його правління. 

В умовах тотальної кучмівської цензури журналісти Георгій Гонгадзе та Олена Притула вирішили створити острівок свободи слова. Так з’являється "Українська правда". 

Сторінка, яка сьогодні має більше мільйона читачів на день, 21 рік тому планувалась як тимчасовий проєкт. Тоді ім’я Гонгадзе значилось у "чорному списку" загальнонаціональних ЗМІ, він не міг продовжувати роботу на телебаченні.

Визначальним для ролі "Української правди" в державі став вихід у відкритий інтернет. До цього в Україні працював лише один новинний сайт. І нерозвіданий майданчик – мережа – не був підцензурним. Що і дозволило УП стати голосом змін.

Символом свого видання Гонгадзе обрав Дон Кіхота – романтика і борця за ідеали. "Українська правда" запустилась 16 квітня – в день "всеукраїнського референдуму", чергової спроби посилити режим Кучми. 

***

Мій тато займався геодезією. Мама була медсестрою, потім лікарем-епідеміологом санепідемстанції. І це вплинуло на вибір моєї спеціальності. 

Я була то з мамою, то з татом на роботі. І коли мене залишали в спокійному місці, де я не бачила пацієнтів, могла свої книжечки читати, розмальовки розфарбовувати, мені так хотілось підглянути то в одну, то в іншу перев’язочну. Це мало лякати дитину, але мені подобалось.

Я добре пам’ятаю своє дитинство якимись яскравим спалахами, моментами, деталями. 

Пам’ятаю святкування свого дня народження в два роки. На журнальному столику стояв великий торт. І всі казали: "Ну який торт гарний, який він кольоровий, може, потягнеш звідти якусь прикрасу". Я казала: "Не можна, мама но-но, тато но-но". Тобто з самого початку для мене авторитетною була думка батьків. 

Я співаю впродовж всього життя і в дитинстві хотіла бути співачкою. Потім я розглядала навіть акторське мистецтво. 

Але коли я проаналізувала, то зрозуміла, що мої хоббі впродовж життя залишаться зі мною, але основною метою в житті для мене стала саме медицина.

Інтернет у житті з’явився не стільки, як джерело інформації – ти не міг усвідомити, наскільки це великий ресурс – а як соціальні мережі. 

Уже потім я почала усвідомлювати, що це джерело інформації, вже ближче до середньої школи. І вже у більш свідомому віці я зрозуміла, що там можна знайти книги, можна зрозуміти, як воно у світі, і повчити іноземну мову. Іноземні мови мене надихали, я знала, що це цікаво і перспективно. 

Я старалась не створювати собі якихось кумирів із книг або фільмів, щоби в цьому не загубити себе. Мені більше подобалось надихатись вчинками реальних людей, які мене оточували, їхніми рисами.

У першу чергу, це чесність. Я завжди наголошувала, що дійду до своєї мрії, але буду йти тільки чесним шляхом.

Втрата 

"Свобода справді є. Пиши що хочеш. В тюрму не посадять… Але можуть убити".
(Ліна Костенко "Записки українського самашедшого")

 

16 вересня 2000 року – день в історії "Української правди", який обумовив історію не лише редакції, а й країни. Рівно за 5 місяців після перших публікацій, засновника УП викрали і вбили. Це зробили правоохоронці. Чи скоріше "правоохоронці".

Справа Гонгадзе і поява "плівок Мельниченка" сколихнули вуличні акції і стали каталізатором протестів проти режиму. Не лише вся країна, але і цивілізований світ запам’ятав другому президенту зухвалу фразу, сказану ним про Гонгадзе і таємно записану охоронцем: "Треба, щоб його вкрали чеченці".

Тодішні протести "Україна без Кучми" стали підґрунтям для Революції, яка спалахне 4 роки потому. "Справа Гонгадзе" – так звучить найбільш стислий, але всім зрозумілий опис України кучмівських часів.

Він, у тому числі, про безкарність. Причому ця безкарність, ніби пожиттєвий статус президента, залишається за топ-посадовцями і після втрати влади. Адже на цей час найвищою покараною ланкою є ексначальник кримінального розшуку Олексій Пукач. Серед замовників за вбивство ніхто не відповів.

За 16 років після вбивства Гонгадзе УП вдруге пережила трагедію. У центрі Києва було вбито журналіста Павла Шеремета. Замовники, навіть ймовірні, слідством знову не названі.

***

Ми з татом були дуже близькі. Коли я була в другому класі, його не стало. Це сформувало мою стійкість по життю.

Це був чи не єдиний рік, коли мені хотілось, щоб на мене звернули увагу, пожаліли, настрій був такий більш меланхолічний. Потім я зрозуміла, що в цьому немає загалом ніякого сенсу. Бо не людина помирає, а більше помирає час. 

Якби хтось мені дав таймер зворотного відліку, я би спланувала час, щоб більше його провести з близькою людиною. Такої можливості не було, і це найбільше, що мене гнітило. А потім я зрозуміла, що важливо пам’ятати, і якось трохи відійшло.

Зараз я живу в повноцінній сім’ї з мамою і татом, так буває. Я не можу назвати вітчимом зараз свого батька. Хоча багато хто мені каже, що це неправильно. Але я вважаю, що в житті може бути два тати. Просто один… от я відчуваю його моральну підтримку, десь згори.

Дорослішання

"Нічого не втрачає лиш той, хто нічого не має".
(Юрій Андрухович "Диявол ховається в сирі")

 

Під час Помаранчевої революції 2004-2005 років "Українська правда" фактично стала на бік опозиції. Вона давала можливість опозиції бути почутою, а читачам чути. 

Цього настільки бракувало суспільству, що Майдан приніс УП помітні успіхи і визнання. Тоді журналісти відчули сенс і значення своєї роботи.

Перемога Революції змінила країну і зробила "Українську правду" одним із головних медіа цієї країни. Вони разом стали сильнішими. Держава – демократичніша. Редакція – сильніша.

З’явились рекламодавці, які перестали боятись відкрито співпрацювати з незалежним медіа. УП почала заробляти гроші, а в 2005 році вперше вийшла на самоокупність. Згодом з’являлись додаткові проєкти, як то "Економічна правда", "УП.Життя", "ТаблоID".

Однак підтримка революції не перетворила УП на рупор нової влади. Він, як і всі інші посадовці, не отримав індульгенцію, навіть попри критику частини аудиторії і звинувачення в підриві довіри до влади. Вже в 2005 році вийшло розслідування "Син Бога" – про Ющенка-молодшого.

***

Для мене завжди особливо трепетними були релігійні свята, я відчувала якусь магію в ритуалі свят-вечірів. Також я вірила в Святого Миколая. Пам’ятаю, в школі мої однокласники швидше зрозуміли, що Святий Миколай – це казка  створена батьками. Я відстоювала свою думку і говорила, наскільки неправильно, що вони так знецінюють Миколая.

Із часів Помаранчевої революції я добре пам'ятаю на ялинці таку яскраву помаранчеву іграшку із написом "Ющенко – Так". Пам’ятаю наших родичів, які стояли на Майдані, приїжджали з цими історіями, вони мене тоді дуже захоплювали.

У свої 4 роки я, звісно, не могла вловити зміст і глибину, але просто знала, що це важлива подія, яка зараз перевертає свідомість людей навколо. Я пам’ятаю цей заряд, цю енергію. Усвідомлення того, що відбулось в країні, прийшло вже пізніше, з віком. І більше все-таки на мене вплинула Революція гідності. 

У шкільні роки я задумувалась про різні спеціальності і розглядала, зокрема, журналістику. Мама мені завжди казала: "Вгамуй свої думки і їх потік, я розумію, що ти народилась на референдум, але інколи це до добра не доводить". А я прямо відчувала дату свого народження впродовж життя. 

Дорослою я стала, думаю, коли обрала спеціальність. І коли вже впевнено знала, куди я їду, за чим, що я роблю. І я тоді казала: я несу відповідальність за свій вибір. 

Пам’ятаю, що в 9 класі – я ще носила тоді брекет-систему – думала, що хочу стати стоматологом. Я зробила список з усіма спеціальностями, які мене приваблювали, і виписала їхні плюси і мінуси в два стовпці. Тоді зрозуміла, що це не працює, і вирішила дослухатись до себе.

У 10 класі я вже чітко знала, що це буде лікувальна справа. І коли я подавала заявки, батьки перепитали: а ти пам’ятаєш, з чого починалась твоя мрія в медицині?

Це запитання трішки поставило під сумнів мій вибір. Я подала одну заявку на стоматологію. А потім усю вступну кампанію пропалакала, бо боялась, що пройду на стоматологію, не ставши лікувальником. Але все склалось саме так, як мало скластись.

Звичайно, були і розчарування. Мені завжди здавалося, що рівно стільки, скільки ти віддаєш людям, на стільки це буде оцінюватися. Але не завжди люди будуть вдячні за те, що ти робиш.

Ще мені здавалося, що все в житті, до чого я не берусь, має вдаватися мені легко. Коли вступила на перший курс медичного університету, я зрозуміла, що це так не працює.

Ще мене дивувало, що людям може бути до лампочки твоя життєва позиція, кількість книг, які ти прочитав. Але якщо, наприклад, твій светр не пасує під черевики, тобі цього не забудуть.

Був період, коли з моїм підлітковим оточенням у мене були розбіжні погляди на життя, і бути білою вороно було для мене абсолютно природньо. Я коли не погоджуюсь, мовчки роблю на свій розсуд. А потім мені кажуть, як гарно вийшло.

Осмислення 

"Замало бути добрим — треба чинити добро."
(Любомир Гузар на сцені Майдану, 1 грудня 2013 року)

 

Між двома революціями "Українська правда" стала форпостом розслідувальної журналістики. Так, матеріали про систему впливу Віктора Януковича та його статки стали знаковими. А описана в цих матеріалах резиденція "Межигір’я" – символом корупції тих часів.

Режим Януковича набирає авторитарних обертів, повертаються часи зачистки медіаринку і цензура. УП знову опиняється в опозиції та конфлікті з владою, відстоюючи принципи демократії та української незалежності.

Наприклад, дає слово журналістам підкошеного цензурою "УНІАН" (дехто з них з того часу працює в УП). Головною мовою видання завжди була і залишається українська. І з першого дня Євромайдану редакція підтримала протести. 

Під час Революції гідності журналісти і працювали цілодобово, і ходили на Майдан. 

***

Я пам’ятаю, як сильно тоді хотіли президента Ющенка. Але у нас, мабуть, люди залюбки когось спочатку підносять на п’єдестал, а потім скидають з нього. Щоб зрозуміти чийсь шлях, треба взути його взуття і пройти його дорогою.

Дуже легко оцінювати зі сторони. Я при виборі спеціальності розглядала варіанти, що колись піду до Верховної Ради. Навіть зараз моє близьке оточення любить жартувати, що я буду міністром охорони здоров’я. Мабуть, не змогла би. 

Президентство Януковича призвело до трагедії. Але на той момент, коли люди жили в країні під час його керівництва, не відчували цього. Були помітні спроби сколихнути і нашу мову, і наші традиції. Але на західній Україні це так не відчувалось. Там був осередок цінностей. Я не можу сказати, що відчувались якісь зміни в настрої мого оточення.

Я завжди розмовляла українською, тому що це мова, якою я думаю. І це було настільки природньо і з правильним посилом, що мої російськомовні одногрупники переходили на українську, звертаючись до мене.

Це було для мене дуже важливо саме на той момент. А потім я зрозуміла, що не завжди патріот той, хто говорить українською.

У мене була викладачка з фізіології, Клавдія Василівна, яка дуже хотіла розмовляти українською. Класична школа фізіології, якій її навчали, була побудована російською мовою. І вона думки будувала російською. Але для мене було відкриттям, що людина, не народившись в Україні, прагнула свої думки перебудувати і донести все-таки українською. 

Потім я познайомилась ще з однією викладачкою, з якою ми досі спілкуємось. Зоя Михайлівна у Луганську викладала російською мовою. І от вона дуже хвилювалась, що українською мовою не зможе донести того, що може донести російською.

Це був той момент, коли я сказала, що мови можуть не розділяти, а об’єднувати. Не важливо, якою мовою вона говорила. Важливо те, що вона любила Україну, навіть розмовляючи російською. 

Боротьба

"Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?"
(Сергій Жадан)

 

2014 рік був одним із ключових в історії цих двох десятиліть. Він почався розстрілами на Майдані, а завершився з окупованим Кримом і війною на Донбасі.

УП проживала всі ці події. І по-журналістськи: в режимі онлайн описуючи події на Інститутській чи захоплення кораблів на озері Донузлав.

І по-громадянськи: тодішні співробітниці редації Оксана Коваленко й Тата Воронова на початку російської агресії взялись волонтероством допомагати армії. 

Згодом УП буде заблокована в Росії та у підконтрольному їй Криму.

***

Пам’ятаю, під час розстрілів на Майдані я приїхала в музичну школу, і, такого ще не було раніше, вчителі скасовували заняття, в сльозах йшли молитись до церкви.

Мені стало страшно в той момент, моторошно. Ми перемикали з телеканалу на телеканал, дивились все в онлайні. Тоді у мене на емоціях народився цей вірш.

Молись!.. Це бо вже не смішно,
бо кожен раз, як кров стіка, тече сльоза.
Ми всі на цьому світі грішні.
Буде кінець, то вже не буде вороття.

Останнім часом стало просто дивно:
Той, хто при владі-то великий ЦАР.
А хто при цьому згадав про Україну,
про ту свободу, що писав Кобзар?!

Народ?Та хто ж тут стане його слухать…
він гине, наче мухи в молоці.
Хіба то воля? Як тут не впасти духом?!
Мовчиш. Так, краще помовчи...

Склади ти руки і в молитві щирій
за свій народ ти Господа проси,
щоби не впав, а далі жив у мирі,
невільницькі кайдани розтрощив. 

З цього найпершого моменту, 20 лютого, прийшло усвідомлення того, що треба буде захищати. Що, від кого, як – вести, наприклад, свою маленьку боротьбу в соціальних мережах. Це, мабуть, був єдиний етап в моєму житті, коли я під чиїмись дописами могла на чиїсь коментарі відповісти.

Другий такий момент – це коли була окупація Криму. Це було страшно. Тому що Крим був рідним місцем для нас, ми кожного року їздили туди. І коли Крим забрали, я зрозуміла, що братський народ так вчинити не може.

Восени 2014 року я вперше приїхала в Київ, з мамою. Найперше місце, де ми побували – Інститутська. Було боляче навіть йти тими самим шляхами, по тих слідах, біля стадіону Лобановського, де було обмальовано, як лежали наші хлопці. Вже тоді я зрозуміла, що це ніщо інше, як війна.

Далі буде

 

Два десятиріччя, що минули, були часом постійних і стрімких змін. Це час покоління, яке не бачило не лише Радянського Союзу, а й 90-х. Для якого Леонід Кучма – історичний персонаж. Яке формувалось в реальності, де свобода слова – це даність.

А тепер і сама формуватиме реальність. У науці, спорті, на фронті чи в політиці. Або у цих рядках. В "Українській правді", зокрема, працюють ті, хто не знає тих часів, коли вся країна шукала Георгія Гонгадзе. 

У 2015 році УП запустила власну школу журналістики, якою тоді опікувався Павло Шеремет. Вона відновила навчання у 2019 році, а кількома роками раніше разом із Deutsche Welle редакція заснувала школу економічної журналістики. Обидва проєкти орієнтовані, переважно, на початківців.

2020 рік став абсолютно новим викликом. Пандемія змусила більшість, незалежно від країни, професії чи соціального статусу, змінювати своє життя. У тому числі – й "Українську правду".

Журналісти залишили офіс і почали підлаштовувати роботу під нову реальність. Рік потому більшість досі працює з дому. 

У цей тяжкий 2020 рік з’явився Клуб "Української правди". Це не платний контент і не звичайні донати, а читацька спільнота – нове явище для українських медіа, яке вже підхопили й інші колеги.

***

Мій блог – це моя платформа довіри. Мене дратувала інформація, яку дають блогери, які не мають медичної освіти. І хотілося адаптувати медичну тему під звичайне буденне життя.

Може, коли я буду лікарем, зможу якісь цікаві клінічні випадки розповісти. Я зможу базові моменти для пацієнтів розписати, щоб вони вже йшли на прийом підготовлені. І для того, щоб вони бачили: я починала цей шлях в медицині як дівчинка-одинадцятикласниця. Я не видаляю спеціально ніяких дописів, не приховую їх.

Зараз я вирішила також поділитись інформацією і знаннями зі студентами, молодшим на рік. Тобто це все не для монетизації, не для популярності, не для впізнаваності, а для довіри. 

З початком пандемії змінилося життя у кожної людини. Спочатку ми не знали, що з цим робити. Я пам’ятаю перший день, в мене тоді залишався приблизно тиждень на підготовку до Всеукраїнської олімпіади з фармакології, я в інтенсивному режимі працювала.

Коли сказали, що всі навчальні заклади закривають, ми подумали, що закриють всі, крім нашого. Як-не-як, ми медики. Ми не вірили до останнього.

Потім ми думали, що це ненадовго. Потім ми сприйняли це загалом як можливість – третій курс дуже насичений для медиків – можливість просто поспати в ці дні. 

Потім стало дійсно важко, бо це була нова реальність. З такою реальністю можна зійти з глузду просто.

Потім ближче до літа якісь зміни відбулися, все трішки ожило. Мислення змінилося, прагнення до свого нормального способу життя взяло гору. Спланувався насичений спосіб життя навіть в дистанційному форматі.

Тобто якщо я знаю, що зараз немає можливості ходити з лікарем на операції, я все одно не залишила свою сферу і взялася за наукову діяльність. Я почала працювати в аптеці для того, щоб вивчити лікарські препарати, не відходячи далеко від своєї спеціальності.

І ті моменти, коли була можливість своє життя трохи розфарбувати, намагалася максимально його насичити речами, які мене наповнюють. Це були виставки, заняття вокалом, танцями, спортом.

Життя ніколи не буде таким, як було до пандемії. Я вважаю, що цей період, коли в нас є можливість побути наодинці зі своєю сім’єю, дізнатися її краще, наодинці з собою, зі своїми думками, впорядкувати їх – от саме воно ніколи не дасть нам повернутися назад.

В умовах пандемії кожна людина знайшла для себе оці критичні точки, стикнулася зі своїми найбільшими страхами, і вона або знайшла вихід з цієї ситуації, або зараз знаходиться в депресії.

Якщо хтось і знаходиться, то в мене такий заклик – подивитися на своє життя під іншим кутом, спробувати знайти вихід ще раз.

Я вірю, що якщо навколо себе створити цей маленький позитивний світ, почати з себе, дбати про себе, про свою сім’ю, вкладати в це все, то такими маленькими світами Україна може розквітнути.

Для мене країна для життя – це тільки Україна. Я росла разом з тим, як зростала наша незалежність. І я вважаю, що насправді вона дуже сильна, просто так багато перешкод падає на її плечі. 

І її треба підтримувати, а не виїжджати, не покидати.

Соня Лукашова, УП

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Соня Лукашова, журналістка УП
Клуб "Української правди" – це майже як Гугл, якому можна поставити запитання і отримати відповідь. Можливість активно, а не пасивно реалізувати право на інформацію. Це майже як Гугл, але краще, бо по той бік екрану відповідь на ваше запитання шукатимуть незалежні журналісти, а головне – живі люди.


powered by lun.ua
Головне на Українській правді