Змішати, але не збовтувати: рецепт закарпатського коктейля від Шолтеса. Банди Шолтеса

Неділя, 27 червня 2021, 05:30
Фото: Вікторія Якименко

Гуляти з ужгородським письменником Банди Шолтесом – це окремий жанр. Потім те, що він бачить і чує, те, що з ним трапляється, стає сюжетами його книг. 

Він принципово пише нон-фікшн: невигадані історії, реальні люди. В іронічній подачі, загострюючи увагу на смішних деталях та веселих пригодах.

Пише російською, при цьому його "природна" мова – угорська. Як і прізвище. Як і псевдонім "Банди", який і не псевдонім, а зменшувально-похідне від "Ондраш" угорською.

В різні роки він встиг попрацювати журналістом, викладачем, перекладачем, продавцем, керамістом, копірайтером.

У його книгах багато подорожей, і він не турист, а мандрівник: вокзали, пересадки, зустрічі з незнайомими людьми. 

І звісно, в його книгах – Ужгород. Власне, сам погляд на світ у них – ужгородський: складається мозаїка життя з різних відтінків, народів, історичних шарів.

Про цей мультикультурний погляд на світ Банди Шолтес розповів "Українській правді".

А також – як він формувався родиною і особистою історією. І – чому Ужгород не схожий на жодне місто України. І – чи впливає мовний конфлікт України з Угорщиною на повсякденне життя ужгородців.

А ще Банди Шолтес збирає, сам вигадує і робить написи на футболках, які висловлюють стан людини тут і зараз. Про це він теж розповів.

"Ось мій дім, моє місто, мій район, а над іншим я просто не владний"

– Твої бабусі і дідусі народилися в Австро-Угорщині, потім стали громадянами Чехословаччини, з 1938-го по 1944-й – громадянами Угорщини. Коли Закарпаття потрапило в Радянський Союз, вони стали його громадянами, а померли громадянами України в 1990-х. Вони почувалися саме громадянами тих країн чи кимось іншим, окремим від поняття держави? 

– Мені видається, окремими. З того, що батьки розповідали, що чув в дитинстві від бабусь і дідусів, мені здається, вони в якомусь сенсі звикли до того, що навколо них змінюються політична система і влада, грошові знаки, паспорти, правила, закони, і навчилися з цим просто співіснувати.

Ну так, мого дідуся по лінії мами в 1943-му році взяли в угорську армію, він там прослужив якийсь час, і за це потім 5 років на Колимі відбув термін, до амністії після смерті Сталіна.

Я думаю, вони сприймали десь так: ось мій дім, моє місто, мій район, а над іншим я просто не владний. Щось відбувається, змінюється, і з цим нічого вдіяти не можна.

Гадаю, в чехословацький час, коли вони були молодими, думали, що це надовго або навіть на все життя, а решта все, що траплялося, вони вже бачили як тимчасове.

Мені видається, вони в якомусь сенсі, вже після Другої світової, жили ніби у внутрішній еміграції, просто займаючись своєю роботою, сімʼєю, заробітками, своїми розвагами, садом, жили у своєму маленькому світі.

 
Банди Шолтес: Колись у школі ми посварилися з однокласником, і він почав обзивати мене мадяром. Але це було на рівні дитячого "сам дурак"
Фото: Вікторія Якименко

– Ти виховувався в мультикультурній сімʼї?

– Мої батьки з угорських сімей, але ми говорили вдома й українською. Мати часто користується закарпатськими діалектними виразами, я їх добре знаю.

У дитинстві я часто їздив до бабусі-угорки, але вона жила не в чисто угорському селі, там розмовляли на місцевому діалекті. Той діалект я з дитинства вивчив і радий, що так вийшло.

Перебуваючи в Ужгороді, багато місцевих угорців жили так: щодня користувалися багатьма матеріальними речами, що були доступні тут, але головою перебували в угорському культурному середовищі: стежили за угорським спортом, дивилися угорські фільми, знали угорських акторів і музикантів.

За радянських часів ми намагалися дивитися футбол по угорському телебаченню, тому що в угорців дуже серйозна школа спортивного коментаторства. Я коли перемикав на наші канали з футболом – то було нудно. Угорські коментатори вміють так коментувати! З гумором, з драмою, з емоціями. Вони знають таємницю кожного футболіста, яку музику він слухає, яка у нього дружина, ще якісь подробиці.

А коли ми з батьком дивилися футбол, завжди вболівали проти Радянського Союзу. З якою командою б ні грала збірна СРСР. У той час я, звичайно, нікому про це не казав, навіть дитячим розумом розумів, що це мало кому сподобається, але ось таке у нас було. Такий типу тихий футбольний протест проти комунізму.

– Коли ти усвідомив, що ти угорець?

– Якийсь час мені здавалося автоматично, якщо я спілкуюсь угорською з батьками, з родичами, деякими друзями, то я угорець. Насправді це не зовсім так.

Угорцем я себе завжди трішечки відчував, але потім, коли вперше вже дорослим розумом побував в Угорщині самостійно, потусив там, насправді зрозумів, що я не такий вже справжній угорець. Та й в Угорщині у глибині душі далеко не всі вважають закарпатських угорців стовідсотково справжніми угорцями.

Тобто в Україні ми не такі, як усі, і в Угорщині не такі, і з обох сторін трішечки чужі. Але це робить нас сильнішими.

– Ти український угорець, який пише книги російською, – чи сприймаєш ти себе, як зараз кажуть, змішаною ідентичністю? І хто, якщо дозволиш каламбур, у банді головний? Як вони, ідентичності, у тобі уживаються? Чи не конфліктують між собою?

– Якщо я правильно розумію оцей термін "змішана ідентичність", то в якомусь сенсі тут у нас ціле місто змішаних ідентичностей ходить. Так склалася історія…

Справжній ужгородець має вміти керувати своїми ідентичностями так, щоб вони уживалися мирно. Тут давні традиції мирного, толерантного міста. І коли у ньому ростеш з дитинства, це сприймається нормально.

Але ясно, що коли зʼявляється конфліктна тема, відчуваєш, що одна з ідентичностей трошки тягне ковдру на себе.

– Ти знаєш пʼять мов, у повсякденному ужгородському житті користуєшся трьома і якось казав, що не хочеш бути мономовним. Чому це для тебе так важливо? 

– Це дає можливість залишатися тим, ким звик бути. Для мене природно відповідати людям тією мовою, на якій вони до мене звернулися. Для мене це питання ввічливості та поваги до іншого.

І мені здається, якщо б я залишився або перейшов лише на одну мову, це б обмежило мене, можна навіть сказати – змінило спосіб життя. Та й взагалі – цікаво щодня користуватися різними мовами.

Закарпатський коктейль ідентичностей

– Як на повсякденне життя ужгородців та закарпатців впливає політика? Зокрема суперечки України з Угорщиною з приводу закону про мову і освіту?

– Мені здається, що майже не впливає. Про це набагато більше розмов, відеороликів, статей, якихось круглих столів, ніж реального впливу на повсякденне життя людей, які ось зустрічаються, працюють разом, купують один у одного щось на базарі.

– Із самим Ужгородом межує не Угорщина – Словаччина. Вона так само працює зі словаками Закарпаття, як Угорщина зі своїми?

– Вважається, що словаків тут менше, ніж угорців, але будь-яка людина, яка хоча б зі шкільних років потрапила в Закарпаття, з часом вивчає словацьку мову.

Мені навіть здається, що у деяких антипатія до угорців частково та неусвідомлено ґрунтується на тому, що угорська мова незрозуміла.

До словаків такої антипатії немає, тому що слухаєш словака і розумієш, що він каже, бачиш – все добре, він не говорить нічого поганого, а коли говорить угорець і людина не знає угорської, то можна собі такого нафантазувати…

– В Ужгороді я чув приказку "Памʼятайте, галичани, що Карпати проміж нами" – про те, що Галичина завжди хотіла бачити Закарпаття частиною себе. Це теж впливає на закарпатську ідентичність, змушує боротися за неї?

– Мені особисто не здається, что Галичина щось таке хоче чи хотіла. Людина може говорити безліч чого, але її дії мають більшу вагу, ніж слова. Крім цього, я знаю людей, які немало років живуть в Ужгороді, але все рівно "не викупають" багатьох місцевих особливостей. 

Читайте також: Русинська карта. Як ми шукали руку Москви і сепаратистів на Закарпатті – репортаж із Ужгорода

– Наскільки Закарпаття є інтровертованим від решти України горами, тобто річ в собі?

– Досить сильно річ в собі. Я коли почав їздити по Україні більше, ніж раніше, з письменницькими справами, на фестивалі, мені здалося, що для мене особисто багато регіонів України набагато більше схожі між собою, ніж будь-який з них схожий на Закарпаття. 

У мене є хороший приятель Богдан Логвиненко, він робить проєкт "Ukrainer". Він не раз приїжджав до Ужгорода, привозив групи на концерти або лекції читав, і якось сказав, що "Ужгород не Україна" – в тому жартівливому сенсі, що він обʼїздив дуже багато міст України, але ось Ужгород сильно випадає з ряду. І в цьому насправді щось є.

 
Банди Шолтес: Ми в родині радянське телебачення дивилися дуже мало. Наприклад, ці відомі фрази з класичних радянських кінокомедій – цитати з них я чув у класі, мої однокласники жартували, я чув, що вони ці фрази повторюють, і не міг зрозуміти, звідки це 
Фото: Вікторія Якименко

– Ужгород, і Закарпаття в цілому – це ж гримучий коктейль мультикультурності: українці, росіяни, угорці, словаки, румуни, євреї, цигани, німці. Чому не відбувається вибуху?

– Мене одного разу шведський письменник Пауль Фрігес запитав те ж саме. Він написав досить цікаву книгу про Україну – "В Україні у дорозі".

Він приїхав в Україну, подорожував, в його книзі так глави і розбиті по містах, і там є глава про Ужгород. Він через когось мене знайшов і запропонував зустрітися, ми спілкувалися англійською, хоча він угорського походження, його батько угорець, здається, біженець після революції 1956 року.

Так ось, він мені поставив приблизно те ж питання, тому що, каже, у нас у Швеції дуже багато іммігрантів з південних країн. Їх уже так багато, що шведи панікують і бояться, що через це трапиться якийсь конфлікт. І питає – як це у вас стільки національностей, а все мирно?

Я думаю, коли на одній території є тільки дві національності, дві етнічні ідентичності, одна, скажімо, більша, одна менша, це значно небезпечніше, ніж коли національностей багато, вони всюди і багато змішаних шлюбів і родичів іншої, ніж ти, національності.

Ну і до того ж сама атмосфера, яка тут складалася століттями, атмосфера мультикультурності, багатомовності. Коли ти потрапляєш у цю атмосферу, то поступово переймаєшся нею, незалежно від того, якої ти національності. 

Good people, bad government

– Ти багато подорожуєш країнами Європи. Дізнавшись, що ти з України, що говорили європейці тридцять, двадцять, десять, пʼять років тому і сьогодні?

– Були різні ситуації. Коли я був підлітком, у 1990 чи 1991 році сталося так, що в угорському місті Ньїредьгаза я вкрав пачку сигарет у магазині, і мене зловив охоронець.

Ми з ним по-угорськи говорили, а коли він мене завів у підсобку до директора і вони почали записувати мої дані, викликали поліцію, зʼясувалося, що я з Радянського Союзу.

Зовні мене так зазвичай не сприймали, як людину звідси, мені з цим пощастило, але ж коли вони дізналися, що я з СРСР, дуже розлютилися. Просто червоніли від злості, що пацан, шмаркач, мало того що вкрав, ще й виявився з тієї жахливої країни, яка кошмарила їх сорок пʼять років.

 
Для мене природно відповідати людям тією мовою, на якій вони до мене звернулися
Фото: із особистих архівів Банди Шолтеса

У Франції зустрічав людей, які навіть не знали, де Україна. Одного разу зустрів пʼяних поляків у Франції, які дуже агресивно на мене відреагували, дізнавшись, звідки я. Довелося триматися від них подалі.

Але взагалі я звик до позитивного відношення, тому що з більшістю іноземців я знайомився на фестивалі "Сіґет" – від австралійців і американців до бразильців, бельгійців. Тут така штука: якщо ти приїхав на фестиваль, то свідомо, за замовчуванням, ти відкритий. Закриті, небажаючі знайомитися люди на фестивалі не їздять.

Англійці, з якими я там познайомився, взагалі під час Майдану носили жовто-блакитні стрічечки у знак підтримки там, у себе, в Англії, і просто ось щоб висловити свою позицію, свою підтримку Україні в цій революції. 

Читайте також: Вітя Орбан the best, або Як на Закарпатті вибирали парламент Угорщини 

– А що іноземці кажуть про Ужгород? 

– Пригадується така історія – років дванадцять тому в Ужгород приїхала компанія французів. Їх затримали на кордоні і призначили суд, тому що вони сказали прикордонникам, що везуть з собою 4 грами трави, думали, таку кількість можна і у нас.

Їх затримали на три місяці та вони кожен вечір сиділи в одному і тому ж барі біля колишньої "Молочарні". Багато хто приходив з ними поспілкуватися, вони включали свою музику – французький реггі, ска та панк.

І ось одного разу, вже в жовтні, йду я по місту, а вони сидять на терасі в курточках. Я підійшов привітатися, і виявилося, що вони сьогодні їдуть додому – суд відбувся, їх відпустили. А вони тут безвилазно сиділи проти своєї волі три місяці. І я їх запитав англійською:

"Ну що? Ви тут сиділи досить довго, які відчуття? Як вам наше місто?"

І французи сказали мені одну дуже круту фразу: "Good people, bad government".

Вони говорили про Ужгород, але мені здається, це можна екстраполювати і на Закарпаття, і на країну.

"Iʼm drunk but справедливий"

– Твій перший роман "T-shirtологія: загальна теорія футболки" – про написи на футболках, ти їх збираєш або вигадуєш вже років тридцять і кажеш, що напис на футболці – спосіб самовираження, спосіб життя, система ідей. Це також пошук людиною своєї ідентичності?

– Для тих, хто надає цьому значення – так. Що у тебе написано на грудях, – це те, що ти хочеш розповісти, про що ти хочеш сказати, яким чином ти хочеш пожартувати. Це теж в якійсь мірі частина твого характеру і світогляду.

Ось, наприклад, нещодавно зустрів на вулиці молоду людину, явно культурист, який займається бодібілдінгом. Видно, що він працює над цим не перший рік і надає мʼязам велике значення, вважає це гарним. Так, але на ньому була футболка з абсолютно безглуздим дурнуватим написом.

Добре, у нього гарне, сильне тіло, дай йому Бог здоровʼя, але він носить на собі дурницю, причому добровільно.

– А що за дурниця, що у нього там було написано?

– Вже не згадаю точно, щось ніби "Variety store". Але на вулицях такого достатньо, коли носять, приміром, пальми і напис "Miami Beach Florida", чи той самий "Just Do It". От тату люди обдумують зважено, бо це важливо, але я ж, коли йду по вулиці, то бачу не тільки це, я бачу те, що написано на грудях.

 
Банди Шолтес: Коли ти потрапляєш у атмосферу мультикультурності, поступово переймаєшся нею, незалежно від того, якої ти національності
Фото: Вікторія Якименко

– Зараз який твій найулюбленіший напис?

– Ну, один із – це "Поговоримо потім", щоправда, я цю футболку поки не зробив у матеріалі, руки не доходять. Або ще такі – "Iʼm drunk but справедливий", "Попри всі негаразди" і "Я уже недалеко".

– Які написи найкраще передавали б дух міст України? Ось Київ, Одеса, Львів, Харків і де ти ще побував-пожив.

– Навскидку, наприклад для багатьох одеситів думаю підійшла б така – "I hate the sea".

Для них же і для львів’ян – "Tourists kill my city".

Для киян – "Не роби у Києві того, чого не зробив би в іншому місті". Але це придумалось за пару хвилин і не певен, що передає дух міст.

Чи от у Харкові придумав футболку "Ольга Іванівна". Як думаєш, носили б харків’яни таку? 

– А твій особистий пошук нових ідентичностей у собі – триває?

– Я так бачу – триває, хоча я вже не хочу цього продовжувати, я б уже зупинився на тому, що у мене є на сьогоднішній день і у цьому собі комфортно б жив-поживав. Але світ змінюється, люди навколо змінюються, і поневолі я теж змінююся. Це якийсь невпинний процес. 

Розмовляв Андрій Краснящих, для УП 



powered by lun.ua
Головне на Українській правді