"Шукайте мене, бо ще трошки – і помру". Історія нацгвардійця, який повернувся з того світу й отримав Героя України

Середа, 31 травня 2023, 05:30
фото: Вова Нєізвєстний

Коли 29-річному Дмитру Фінашину з позивним "Фін" видали в Нацгвардії протиударний щит та гумовий кийок, він не почувався щасливим.

З дитинства хлопець, який народився в Козятині, мріяв бути військовим. Але після Майдану, потрапивши до частини НГУ в столиці, не був у захваті. Тому за три роки служби пішов до батальйону імені Кульчицького та здобув бойовий досвід на Донбасі. 

Ще до повномасштабного вторгнення Російської Федерації він став командиром взводу аеророзвідки. А потім, маючи звання старший сержант, перекваліфікувався на снайпера.

24 лютого 2022 року майбутній Герой України зустрів у Попасній на Луганщині, куди приїхав зі своїм підрозділом за день до того.

Три місяці по тому під час зачистки "зеленки" в Яковлівці на Луганщині Дмитро Фінашин із товаришами потрапив в оточення. У багатогодинному бою він вижив, але залишився з групи один. Із численними пораненнями.

У рацію одного із загиблих бійців ЗСУ окупанти повідомили: "Всі ваші "двохсоті", поранених ми добили".

Дві доби Фінашин спливав кров'ю, пив воду з болота, намагався зігрітися. Провалювався в галюцинації, під час яких до нього приходили свої, але чомусь ніяк не могли евакуювати.

На третю добу ледь живого старшого сержанта, який рухався в бік своїх, знайшов повний кавалер ордена "За мужність", Максим Бугель з 80-ої бригади. 

У шпиталі в Дніпрі Дмитру Фінашину ампутували ліву руку. 

Вражений спасінням Фіна та його жагою до життя, президент присвоїв Дмитрові звання Героя України та вручив орден "Золота Зірка".

В інтерв'ю УП Фінашин розповідає про цінність життя, болісне відчуття незакінченої справи, поїздку до США та українських героїв.

Далі – пряма мова.

Реклама:

Холоднокровно

На війні десь 75% виживання залежить від удачі. Шансів "задвохсотитись" неймовірна кількість. Я міг би заплатити значно дорожчу ціну, ніж ліва рука і палець правої.

Якщо б куля зайшла мені в шолом на сантиметр лівіше, все – до побачення! Прилетіло по руці прям під ключицею, вийшло з корпусу. Але якщо б було декілька сантиметрів у бік – серце або артерія чи хребет. Декілька вгору – голова.

В кризові моменти основне – старатися збити емоції, робити все холоднокровно. Але в такій ситуації, в якій я був, наступив момент, коли від мене залежало не так і багато. 

Я навіть не міг знайти сили рухатися, щоб зігрітися. Тоді мій мозок малював галюцинації, які були сильніші за мої бажання, силу волі, і я майже несвідомо робив те, що потрібно: шукав воду, рухався. 

Організм сам знаходив мотивацію, стимули.

 
Дмитро: "Коли вирішив, що немає сенсу боротися, подумав про дружину, матір. Мені померти – легко. А для них наслідки більш серйозні. Ось це викликало сильні емоції"
З архіву Дмитра Фінашина

Передусім, на війні треба постійно мати "медицину" при собі. В мене було три турнікети. Два на бронежилеті, по боках, під кожну руку, щоб швидко дістати. Один був на поясі. 

По-друге, треба завжди мати воду із собою. От не знаю, що це за дурня, але чомусь військові нехтують цим правилом. Без води після поранення ти швидко помреш.

По-третє, провізія. В мене була їжа в броніку, "ензешні" батончики. Але бронежилет після поранення з мене скинули і я залишився без нічого.

Ну і треба мати при собі резервне джерело зв'язку. Якщо б у мене в кишені, в штанах був якийсь кнопочний телефон, який тримає пів року заряд, я міг би подзвонити: "Хлопці, я взагалі-то тут живий! (Сміється). Йдіть, забирайте мене!".

Реклама:

Мені залишалось реально дуже мало. Вже рахував години до того, як я цю історію закінчу. В перший день, коли здавалося, що знаходжусь в посадці в "орків", я не бачив можливостей вибратися: "Все, треба вмирати".

Страху померти не було. Попередня служба, "атошка" наклали якийсь відбиток: я завжди намагався холоднокровно робити свою роботу, підходити до неї з практичної точки зору. 

Але були емоції, коли мене глючило. Коли я спілкувався з уявними друзями. Я дуже злився, що мене кидають на призволяще.

Емоції на війні вбивають.

Нарешті

Козятин – місто залізничників. Військових частин і близько немає. Я народився в сім'ї залізничників, але вирішив стати військовим. З дитинства якось пішло: автоматики-солдатики, всі ці хлопчачі забавки. Стандартна історія.

Козятин межує з Житомирщиною, було популярно серед хлопців ходити на "срочку" в 95-ку (аеромобільна бригада – УП). Десантники всі (сміється)

Якось батько друга, який працював воєнкомом, сказав: "Слухай, в тебе у голові романтика, але будеш там лише підмітати та щось двигати з місця на місце". 

Я подумав і не пішов.

 
"Після 2014 року, коли захотів йти в армію, з усіх боків був тотальний пресинг. Рідні, дівчина, мама казали: "Яка армія? Там людей вбивають!"
З архіву Дмитра Фінашина

Коли після Майдану почалася війна, зсередини дуже сильно гризло те, що не беру участь у таких важливих подіях. 

І ось до свого сусіда воєнкома приходжу: "Дядя Коля, я тут надумав: хочу в армію. Але бажано, щоб у Києві. В мене там дівчина навчається. В якусь нормальну частину, щоб не підмітати, а щось робити". 

Він каже: "Є одна елітна частина. Туди тебе оформлю". Так я потрапив в охорону громадського порядку Національної гвардії, сам того не знаючи (сміється). Вручили мені щит та ПР-73 – тобто палку резинову.

Три роки моєї служби добігали кінця, я планував звільнятися, тому що не бачив у ній сенсу. Познайомився на полігоні з "кульчицькими" (батальйон імені Кульчицького – УП). Побачив, що класний підрозділ: вмотивовані, заряджені, патріотичні. Постійні ротації на фронт.

Я перевівся туди і зміг нарешті розкритися як військовий.

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Увесь контент Української правди – безоплатний і завжди таким буде. Наша журналістська команда працює для того, щоб ви знали – "Яка вона, справжня Україна?". Щоб знайти правду, треба вміти чути не лише себе, а й інших. Нам важливо спілкуватись з вами у Клубі УП – а ваша підтримка вільних медіа у важкі часи важлива, як ніколи.
Євген Руденко – журналіст УП

Допоможіть

В ті дві доби після поранення я постійно подумки звертався до своїх: "Давайте, шукайте мене, бо ще трошки – і помру". Але це було не через страх, а більше через інстинкт самозбереження.

Стрьомно було лише тоді, коли я побачив, як йдуть хлопці до мене. Я подумав, що то росіяни. І так мучився два дні, а тепер ще вони замучають. Дуже не хотілось цього.

Чи згадував я слова мами, дружини, які відмовляли мене йти в армію? Такі моменти були, але до того поранення. Наприклад, в березні, коли у нас ще не було укриттів, нас дуже довго лупашив літачок. 

Кожні 30 хвилин він заходив на атаку, бив не прицільно, по лісу, по нашому сектору. Скидав бомбочки, улітав і повертався знов. 

І кожен раз ти шукаєш найнижчу точку, кожний раз думаєш: "Все, ця бомба вже моя!". Коли вона летить, свистить, в голові: "Блін, казала ж мені мама: "Вчись добре в школі". А ти, дебіл, поперся в армію!" (сміється).

Або коли дуже холодно, коли ти замерзаєш, розмірковуєш: "Нормальні люди зараз сидять в теплих кабінетах, працюють, а ти валяєшся на вулиці, і незрозуміло, скільки тобі ще тут лежати".

 
"Відпустіть мене за кордон, мені дупу свою треба погріти десь на пляжі" – так, це мене дратує. Але це дратує також багатьох нормальних цивільних людей"
Автор: Марія Хомчук

Я вже пройшов ось це: "Там пацани воюють, а ви тут в тилу кальян курите!". Я ще раніше, до повномасштабки, зробив для себе висновок: ми на фронті, щоб люди не знали, що таке війна.

Але треба, щоб люди не забували, якою ціною це дається. Не казали, що втомлюються. 

Треба продовжувати неабияк допомагати війську. "Регуляри", контрактники закінчуються, кількість мобілізованих дуже велика. Будь ласка, допоможіть їм та країні виграти. Чим швидше ми виграємо, тим менше людей постраждає в цій війні.

Допоможіть зменшити кількість втрат.

Реклама:

Незакінчена справа

На фронті ніколи не буває тривог, сирен. Коли вперше повертаєшся у тил, і воно все виє, трошки моторошно насправді (сміється). Cтрьомна штука. 

Без зброї, без амуніції таке відчуття, наче ти голий, босий. Його я піймав ще до повномасштабки. Якось приїхав з ротації, прокидаюсь вночі та починаю судорожно шукати пістолет. Шукаю, шукаю, поки: "Блін, що ти робиш?! Ти ж вдома".

Зброя дає відчуття безпеки. Ти розумієш, що можеш себе захистити, особливо якщо знаєш, як це робити. Тому, власне, коли я повернувся, оформили дружині зброю. І собі вже дороблюю до кінця гвинтівочку. Дуже незручно без неї, чесно кажучи.

Коли ти знаходишся в тилу, є постійне відчуття незакінченої справи. Це дуже сильна, важка історія: стільки років служив, а тепер зі строю вибуваєш, кидаєш пацанів, сидиш у Києві, і все в тебе добре.

У всіх, у кого є військовий досвід, навіть невеликий, є це відчуття відповідальності за хлопців. Воно прокидається, коли твоє життя залежить від когось, а його – від тебе. 

Утворюється новий зв'язок між людьми. Навіть якщо ментально один одному ви не підходите і в цивільному, звичайному житті не товаришували б.

 
"З моєю ампутацією лівої руки я хочу перекваліфікуватися і хоча б на час війни повернутися у частину як обмежено придатний до служби. Варіанти є різні не на бойові посади: інструктором у навчальних центрах або, наприклад, аналітиком в аеророзвідці"
З архіву Дмитра Фінашина

Після поранення й отримання нагороди в сім'ї ще більш жорстко ставляться до моєї служби (сміється). Раніше я міг поставити перед фактом: "Все, йду на снайпера!". 

А тепер дружина каже: "Попробуй тільки поїхати кудись на ротацію! Я тебе вже один раз чекала, і ще раз такого не хочу пережити. Якщо поїдеш, розлучусь з тобою". І я такий сиджу і вже не знаю, жартує вона чи ні (сміється).

Я розумію її та мою маму. Вони двоє діб не знали, чи живий я. А потім ще декілька днів, поки не приїхали у шпиталь в Дніпро, гадали, наскільки важке в мене поранення, чи не залишусь я, вибачте, овочем.

Я їм кажу, що вже не буду посадки штурмувати. Фізично вже не зможу, як би мені не хотілось. Але вони все одно в штики сприймають всі ці розмови про подальшу службу.

Реклама:

Вдячність

Коли був на реабілітації в Америці, більше за все мене вразили ветеранський рух та ставлення до ветеранів.

Одного разу я випадково познайомився на вулиці з дядькою, який, як потім з'ясувалося, воював у нас на Харківщині у складі Іноземного легіону. Потім він приїхав на ротацію додому, і дружина вкрала у нього закордонний паспорт. Тепер він не може знов поїхати в Україну (сміється).

Так от, ми з ним познайомились, лише трохи поспілкувались, і він тепер постійно мені пише: "Брате, тримайся. Ми маємо один одному допомагати". І це круто, такі люди не тільки говорять, а й роблять.

Якби, наприклад, хтось в Україні мені так постійно писав, спілкувався, то я би подумав, що дядько такий (пауза), трохи випалений війною. Трошки перегрівся десь на фронтах. Для нас таке просто не типово, а там це – норма.

 
"Рівень медицини в США високий, але всюди є нюанси. Як куди потрапиш. Якось Саня "Терен", у якого ампутовані дві ноги, повернувся з Вашингтону. Приходить на "Без обмежень" (змагання ветеранів – УП), каже: "Щось ноги натирають, капець просто!". А йому переплутали ліву "гільзу" (протез – УП) з правою"
З архіву Дмитра Фінашина

Якось ми з двома пораненими хлопцями вирішили спробувати американський Мак (МакДональдс – УП). Там дядька був, реально бомж, брудний дуже. Відкриває двері, каже: "Сер, дякую за службу!". Я йому: "Ну ви що? Та я з України". А він: "Ви захищаєте мир, воюєте за добро".

Або йде пересічна жінка, дає тобі 20 доларів, каже: "Це на каву". Ти кажеш, що ні, не потрібно! А вона ще ображається, коли не береш гроші. 

В США люди розуміють ціну свободи. Ті, хто не може долучитися напряму до цієї війни, хоча б якось намагаються висловити свою подяку. Дають зрозуміти, що не забули про те, що відбувається в Україні.

Один наш хлопець, який був на протезуванні ноги, розповідав, як сидів у кафе в камуфляжній кофті. Попросив чек, а йому кажуть: "За вас вже розрахувались". Хтось його побачив, навіть не підійшов, нічого не казав, просто мовчки заплатив.

Реклама:

До кінця

Я не дуже люблю, коли героїзують вчинки військових, але якщо побачити, що вони роблять – це справжнє геройство.

Наприклад, Макс Бугель, командир групи, яка мене знайшла – він дуже крутий дядько. Прям дуже! Воював за ДАП, повний кавалер ордена "За мужність". "Богдана Хмельницького" має. В нього були поранення, але він досі в строю. Офіцер, ходить на позиції, на зачистки з хлопцями.

Якщо послухати історії наших бійців, то це сотні, тисячі героїв. От я зараз не згадав ще когось крутого, а потім весь день після інтерв'ю буду думати: "Блін, чого ти про цього або про цього не розказав!" (сміється).

 
"Ампутація – неприємний момент. Але багато людей загинули і не можуть бачити захід сонця. А я можу. Можу жити, щось робити, розвиватися далі"
З архіву Дмитра Фінашина

Ще до поранення я казав, що все у світі відносно. Але тепер я ще більше зрозумів, що завжди може бути гірше. 

Ніколи не треба жалітися. Є завжди хтось, кому прямо зараз гірше, ніж тобі. Треба дякувати удачі, долі. Ніколи не опускати руки.

Під час поранення в якийсь момент я втрачав віру, що виживу, але вижив. І вже тільки це мотивує, щоб далі прожити життя більш яскраво і насичено. Мені дали шанс, який не варто втрачати. 

Життя швидкоплинне, ти ніколи не знаєш, коли воно обірветься. Насолоджуйтесь, цінуйте кожну його хвилину. Тим більше, що за цю кожну хвилину вашого життя зараз хтось кладе своє.

Я думаю, що не мають права скиглити й опускати руки всі, хто знаходиться в тилу і не бере прямої участі у війні.

Україна має перемогти. Іншого вибору в нас немає. Боротьба йде на виживання. 

Я пробував уявити собі ситуацію, як тут з'являються росіяни: військові, поліцаї, хто завгодно. Як несолодко буде мені, моїй родині. І я так і не зміг таку ситуацію уявити.

Нам немає куди відступати. Ми вже заплатили надто велику ціну, щоб програти.

Треба вже йти до кінця. До перемоги.

Євген Руденко УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді