"Поява Дмитра Коцюбайла все зрушила з місця". Чи буде в України пантеон героїв на Аскольдовій могилі

П'ятниця, 16 червня 2023, 05:30
колаж: Андрій Калістратенко

Об 11 ранку в один із травневих днів церква Святого Миколая УГКЦ на Аскольдовій могилі в Києві вщерть заповнена людьми. 

Настоятель церкви отець Ігор молиться біля відкритої дерев'яної труни. І просить присутніх розійтися по залу, аби розмістити всіх, хто стоїть надворі.

Священник відспівує ще одного полеглого у цій війні воїна – 44-річного Євгена Кваскова, який загинув наприкінці квітня під Бахмутом. Молитва лунає, розчиняючись у тихому, стриманому плачі присутніх.

Усі звуки в цій залі – від кількасекундної тиші, яку отець Ігор розрізає своєю молитвою, до виючого й водночас задавленого в собі плачу по втраті з боку рідних – однорідні, без жодного різкого виступу. Усі вони існують в одному звуковому діапазоні – війни.

Про війну з Росією, її тяглість та ціну для українського народу на Аскольдовій могилі свідчать кілька речей: пам'ятний хрест Героям Крут, стела Іловайськ – Дебальцеве – ДАП та три могили часів незалежності – майданівцю та двом військовим.

Остання з трьох могил належить легендарному командиру, Герою України Дмитру Коцюбайлу ("Да Вінчі"). Його тут поховали 10 березня.

 
Могила Да Вінчі на Аскольдовій могилі, початок травня 2023
Усі фото: Ольга Кириленко, УП

– Раніше ми тут хіба липи садили, – розказує УП отець Ігор, який опікується не лише церквою, а й Аскольдовою могилою загалом, – а тут "прийшов" Дмитро Коцюбайло і все зрушив з місця. От таблички "крутянцям" зробили. 

Тепер люди йдуть і бачать – це учасник битви за Крути, у нього є ім'я, прізвище, отут він народився, а тут віддав життя за Україну. Нам дуже потрібне таке місце. Могили є свідченням нашої історії.

Тіло полеглого Євгена Кваскова після завершення церемонії перевозять на Майдан Незалежності, а звідти – на Берковецьке кладовище. Поховання на самій Аскольдовій могилі є великим винятком.

Реклама:

Під словами "таке місце" отець Ігор має на увазі відносно нове для українців поняття – пантеон героїв. Це місце для урочистих церемоній та одиничних поховань, перепоховань видатних постатей в історії України. 

За створення пантеону після загибелі Да Вінчі виступає його кохана, військовослужбовиця й депутатка Київради Аліна Михайлова.

– Я втрачала на війні друзів – близьких, найкращих, але завжди була чимось зайнята і думала: "Ще трішки, і ми цим займемось, ще трішки". І коли вже загинула моя кохана людина, то першим питанням стало місце її поховання – а це або велике меморіальне кладовище, або пантеон героїв. Жодного місця в нас не було, – розповідає УП Аліна Михайлова.

Її петиція до президента з вимогою створити пантеон героїв зібрала необхідних 25 тисяч підписів всього за півтори доби. Наразі ця петиція перебуває на опрацюванні в уряді.

У цьому тексті "Українська правда" розповідає, чим є Аскольдова могила та хто її доглядає останні 30 років, чому в України досі немає пантеону власних героїв і яким, з огляду на міжнародний досвід, він може бути.

Аскольдова могила – історична місцевість на дніпровських пагорбах у центрі Києва, яка нині функціонує як парк. Вона названа на честь київського хрещеного князя Аскольда, який, як вважається, був вбитий тут Віщим Олегом.

З кінця 18-го до початку 20-го століття Аскольдова могила була великим міським некрополем, який називали "царством білого мармуру". У 1918 тут ховали українських студентів, які полягли в нерівному бою з більшовиками під Крутами. 

Дотепер, попри кілька пошукових операцій, як розповідає отець Ігор, точне місце їхнього поховання на Аскольдовій могилі не встановлене.

У 1935 році зусиллями радянської влади кладовище було засипано кількома метрами піску. Під час окупації Києва німці ховали на Аскольдовій могилі своїх офіцерів і солдатів. Надалі це місце знову стало парком. 

 
Пам'ятна іменна табличка Миколи Ганкевича – одного зі студентів, що загинув під Крутами. Табличка не прив'язана до справжнього місця поховання 

Хранитель Аскольдової могили та її герої

Отець Ігор прийшов у церкву Святого Миколая на Аскольдовій могилі у 1992 році – незадовго після того, як її передали в користування громаді Української греко-католицької церкви. Тоді, як він сам пригадує, замість нинішнього доглянутого парку навколо неї тут було "справжнє страхіття":

До мене приїхав був на службу духівник з мого села, то він казав: "Тут скрізь такі зарослі. Куди ми йдемо? Страшно ж!".

 
Отець Ігор на Аскольдовій могилі в Києві

Не в кращому стані була і церква Святого Миколая, в якій отець Ігор за пів години до нашої розмови завершив відспівувати полеглого військового. Нині це пофарбована в помаранчевий невелика кругла будівля з окремою дзвіницею.

Реклама:

Відновити церкву у 1997 році допоміг покійний мер Києва Олександр Омельченко. Або, як з огляду на цей вчинок, називає його сам священник – "великий чоловік, що має багато гріхів".

– Справа була така: у Київ приїхав президент Угорщини Арпад Генц і забажав відвідати Аскольдову могилу, бо на ній же угорці зупинялися (у 9 столітті – УП). Я зустрічаю того Арпада біля церкви і в присутності Омельченка кажу йому: "Весь світ нам хоче допомогти з церквою, ми вже і гроші зібрали, але ніхто нам того не дозволяє!". 

А скули в мера, як зараз пам'ятаю, туди-сюди ходять… Тоді він уже дозволив поставити тут пам'ятний знак угорцям, а за кілька місяців дав розпорядження на реставрацію церкви. Так Арпад нам допоміг, – пригадує отець Ігор.

Наступною, пам'ятною й водночас болючою сторінкою в історії Аскольдової могили стала Революція гідності. 

Тоді, у лютому 2014-го, за церквою з'явилося перше поховання часів незалежності – неопізнане через опіки тіло майданівця, яке, як виявилося пізніше, належало 25-річному Олександру Клітинському з Хмельниччини.

За пів року біля Клітинського вирили ще одну могилу – уже для загиблого на російсько-українській війні на сході України, 55-річного бійця батальйону "Донбас" Марка Паславського. Паславський загинув у серпні 2014-го під час боїв за Іловайськ.

 
Надгробки Олександра Клітинського та Марка Паславського за церквою Святого Миколая на Аскольдовій могилі в Києві

За 9 років трохи нижче за могили Клітинського й Паславського на Аскольдовій могилі облаштували третю й наразі останню могилу – для загиблого під час повномасштабного російського вторгнення легендарного командира Дмитра Коцюбайла. Йому було 27.

– Це все, більше поховань тут немає, – підсумовує отець Ігор, пояснюючи, що парк ні зараз, ні в разі зведення тут пантеону героїв не буде кладовищем.

– Бо перелякані кияни вже прибігали, – додає священник. – Казали: "О, як же це тут тисячі наших воїнів поховають!". Треба казати правду: масового поховання тут не буде. Тут буде перепоховання тих, хто послужив своїм життям Україні й зараз перебуває за її межами.

Близько 13-ої години церковні дзвони починають вибивати "Марш нової армії".

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Нам усім хочеться бути частиною якоїсь групи – місця, де можна говорити, слухати, радити та впливати. Якщо вам цікаві люди, історії, процеси навколо (та головне, як вони відбуваються і що буде у підсумку) – Клуб "Української правди" буде вашим найкращим варіантом. І нашим, мабуть, теж.
Ольга Кириленко – військова репортерка УП

Чому Україна досі не побудувала свій пантеон 

Історія створення пам'ятного місця для вшанування героїв тягнеться в Україні щонайменше з 2005-го року, коли тогочасний президент Віктор Ющенко видав указ про створення "Алеї видатних українців". 

Згодом схожі укази підписували його наступники, Петро Порошенко та Володимир Зеленський. Втім, жоден із них так і не переріс у реалізований проєкт. 

Цього не сталося навіть після скандалу з похованням українського поета, драматурга Олександра Олеся у 2017 році. Тоді в Чехії примусово викопали останки поета та його дружини через те, що за утримання могили перестали сплачувати кошти.

Як пояснює не під запис один із дотичних до питань пам'яті чиновників, причина гальмування проста – кожен уряд шкодував грошей на такий складний у реалізації та витратний проєкт. 

Ще одна проблема, як пояснює УП голова Інституту національної пам'яті Антон Дробович, є зовнішньою:

– У силу цілеспрямованих дій Російської імперії та Радянського Союзу останки багатьох видатних людей були загублені, знищені, вкрадені. У підсумку ми позбавлені пам'яті про ці постаті. 

Пантеон – це ж місце великої консолідації! Коли сказати людині, що перед нею лежить князь, який тисячу років назад побудував фортецю N, її вже важче переконати в тому, що вона – "чийсь молодший брат".

У підсумку – на 32-му році незалежності в Україні немає жодного місця, яке претендувало б на статус пантеону. 

А також фізично немає могил десятків своїх героїв – наприклад, Степана Бандери, який спочиває в Мюнхені, чи Симона Петлюри, який похований у Парижі – на своїй землі.

Реклама:

Якщо Україна вирішить їх повертати, пояснює Дробович, то на неї чекатиме велика дипломатична робота. Адже ексгумація – це винятковий захід, який проводиться за наявності загрози для останків (наприклад, пошкодження ґрунту в могилі) або ж у таких ганебних випадках, як було з Олександром Олесем.

Голова Організації українських націоналістів (ОУН-Б) Олег Медуниця про можливість перепоховання Степана Бандери в Києві:

"Це реально. Але це має бути не на рівні ідей, а на рівні державної політики. Держава має ухвалити відповідні рішення, почати перемовини з родичами, доглядачами могил тощо. Це стосується не тільки Степана Бандери, а й, наприклад, Євгена Коновальця, який похований у Роттердамі і за яким там доглядає певна організація. 

Особисто ми як організація, яка опікується могилами наших героїв за кордоном, не заперечуємо проти створення такого пантеону".

Відсутність пантеону, пояснює Аліна Михайлова, має ще один негативний бік – у Києві немає належного місця для урочистих військових церемоній. Усі заходи, зокрема прощання з полеглими військовими, відбуваються в Михайлівському соборі та на Майдані Незалежності.

– Щоб провести церемонію на Майдані, треба випросити дозвіл у КМДА – яка, своєю чергою, має опцію відмовити. Бо в КМДА можуть бути заплановані на Майдані інші заходи, наприклад, виставка квітів. Майдан насправді не був передбачений для таких церемоній, – пояснює Аліна Михайлова.

– До мене часто звертаються сім'ї загиблих захисників, які просять пришвидшити отримання цього дозволу, – додає дівчина.

 
Аліна Михайлова під час роботи на Харківщині
Джерело: фейсбук-сторінка Михайлової  

Як це працює у світі?

Зведення пантеонів – це звична та тривала практика для європейських країн, які прагнуть як вшанувати своїх видатних співгромадян, так і підкреслити утвердження своєї державності. 

Часто в Європі пантеони відкривають у храмових криптах.

Так, наприклад, у Франції пантеоном стала усипальниця видатних людей, яку відкрили наприкінці 18-го століття у нещодавно зведеному Соборі святої Женев'єви у Парижі. Ця величезна будівля, пам'ятка культури неокласицизму, кілька разів упродовж своєї історії змінювала своє призначення.

Нині цей меморіальний комплекс є, власне, пантеоном, а також популярним туристичним об'єктом. Індивідуальний квиток до якого коштує 11,5 євро (450 гривень). 

Що цікаво: меморіал пропонує своїм відвідувачам задонатити на улюблений пам'ятник і в такий спосіб отримати податкову знижку.

Французький пантеон, до речі, доволі великий – у ньому поховано близько 80 людей. Серед них філософи Вольтер і Руссо, письменник Віктор Гюго, винахідних шрифту для сліпих Луї Брайль.

У сусідній Польщі декілька пантеонів. Найвідоміший з них розміщений у краківському замковому комплексі Вавель, де представників королівських династій, поважних діячів держави і культури ховають ще з 12 століття. 

Там, зокрема, спочивають перший голова відродженої польської держави Юзеф Пілсудський, поет Адам Міцкевич, подружжя шостого президента Польщі – Лех Качинський та його дружина Марія, які загинули у Смоленській авіакатастрофі.

Ще один, трохи менш статусний пантеон розміщений у Варшаві, у крипті Храму божого провидіння (Пантеон великих поляків). 

Також свої місця спочивання героїв мають Велика Британія (Вестмінстерське абатство), Португалія, Венесуела, Парагвай тощо.

Яким може бути український пантеон

На запитання "Як виглядатиме пантеон героїв?" та "Чим він буде наповнений?" ніхто з героїв цього тексту не дає прямої відповіді. Це ідея, яка наразі містить надто багато невідомих і "якщо". 

Єдине, що уточнює Аліна Михайлова, – пантеон не повинен стати місцем плачу, туги чи журби. До нього мають приходити з дітьми й "згадувати людей, завдяки яким ми можемо жити, як би сильно цього не хотів наш сусід".

 
Прибирання парку Аскольдова могила в Києві на заклик Аліни Михайлової, квітень 2023
Фото: Дмитро Ларін, УП

Як ідеться в напрацюваннях робочої групи зі створення пантеону, якими з УП поділився голова Інституту національної пам'яті Дробович, базова рамка проєкту виглядає так:

  • пантеон має популяризувати цінності свободи, гідності та жертовності;
  • пантеон має відображати тяглість збройної боротьби України за державність – від Київської Русі й донині;
  • у меморіалі можуть бути вшановані українці різного походження та віри;
  • фізично пантеон має включати в себе: поховання; капличку, ротонду або колонаду з бойовим прапором; площу для урочистих церемоній та скульптури; 
  • пантеон не є кладовищем (і не має жодного стосунку до майбутнього військового кладовища поблизу Биківні);
  • у пантеоні цілодобово нестимуть варту бійці Окремого президентського полку.

Критерії та процедура визначення, кого саме ховати та перепоховувати в майбутньому пантеоні – ще одне відкрите питання. 

Реклама:

Наразі Антон Дробович, Аліна Михайлова та отець Ігор, з якими УП спілкувалася для цього тексту, називають практично однакові прізвища: князь Володимир, Степан Бандера, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Іван Мазепа та інші. 

Отець Ігор вважає за потрібне розмістити поряд із могилою Степана Бандери пам'ятний знак на честь його репресованого та розстріляного батька, священника УГКЦ – отця Андрія Бандери. А також встановити пам'ятник Аскольду, каплиця якого збереглася на території парку.

 ***

Доки у Франції громадянам пропонують задонатити на улюблений пам'ятник з пантеону героїв, в Україні дискусія щодо пантеону ще навіть не дійшла до рішення про його створення. 

Пантеон лишається вимогою вузьких експертних середовищ і певною мірою надією того кола людей, яких війна зачепила найбільше – військових та їхніх близьких. Особливо тих близьких, які тепер, з найтрагічніших причин, є голосом військових.

Зараз держава не просто уникає чергового проєкту, на який потрібні час і гроші. Держава позбавляє себе права на пам'ять. Залишаючи його тим, хто за нього по завершенню цієї війни точно боротиметься.

Ольга Кириленко, УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді