"Не ний!". Чого навчають юних українців у патріотичному таборі в Холодному Яру
Уяви, що було би з нашими бідними ворогами,
якби хоч на половині України була така холодноярщина.
Юрій Горліс-Горський, "Холодний Яр" (1934-1937)
Влітку 2022 року в Миколаївській області загинув 25-річний активіст, учитель історії та доброволець із Черкас Павло Наконечний на псевдо "Історик".
З дитинства він захоплювався розповідями про Холодний Яр – лісовий масив, який у XVIII столітті став одним із осередків Гайдамаччини та епіцентром Коліївщини.
1845 року Тарас Шевченко писав: "І повіє огонь новий з Холодного Яру". Пророцтво збулося в першій чверті ХХ століття, коли повстанці з навколишніх сіл під гаслом "Свобода України або смерть" давали відсіч білогвардійцям та більшовикам.
2020 року Павло Наконечний разом із друзями створив ГО "Поклик Яру" та проводив національно-патріотичні табори для дітей. Після смерті Наконечного його близькі та друзі вирішили продовжувати справу.
Про свою основну мету тут кажуть: "Табір існує не для поповнення лав ЗСУ, а для виховання відповідальної молоді, яка вміє захищати себе, рідних та друзів. Ми всі дуже хочемо, щоб вони у майбутньому ніколи не брали в руки зброю. На жаль, це вже "діти війни". Ті, кому по десять років, в мирний час фактично не жили. У багатьох рідні зараз у війську".
Репортери УП побували на території "Холодноярської Республіки", де минуле та сьогодення переплелися так, як, можливо, ніде в Україні.
Команда
У реліктових хащах Холодного Яру, де сто років тому билися з чужинцями повстанці отамана Василя Чучупаки, знову звучить гасло "Слава Україні!".
"Медика! – лунає в лісі. – Тримати сектор! Веселка, ти відкрила своїх побратимів! Шикуйсь в дворяд! В дворяд, Дракон!".
За п'ятсот кілометрів від реального фронту вибухають петарди, шипить та звивається змією димова шашка. Пищать комарі. Йде дощ.
У руках дітей від десяти років фанерні АК-47. На обличчях суміш втоми та усмішок, захоплення та переляку, рішучості та вагання.
"Страхуй побратимів! Ройовий, не туди йдеш! Головою вперед, по черзі! В окоп залізай. Хто кинув зброю? 10 відтискань! Раз-два-три-чотири-п'ять!".
– Те, що ви зараз бачите – смуга перешкод, лише один із екзаменів, – каже бунчужний Ілля Мар'ян із псевдо "Фест". – Ми дуже багато уваги приділяємо домедичній допомозі та іншим навичкам, знанням, які корисні і в мирний час.
Нещодавно 22-річний Фест сам брав участь у вишколах. Тепер із друзями навчає інших побратимству, орієнтуванню на місцевості, основам виживання в горах та лісі.
З історією Холодного Яру його познайомив Павло Наконечний. 24 лютого він та Ілля поїхали добровольцями до Києва. Спочатку опинилися у 142-му навчальному центрі ССО, потім у 73-му.
– У друга Історика завжди був чіткий план на майбутнє, – згадує Ілля. – Він міг у деталях розказати, чим буде займатися наступні місяці.
Наконечний загинув минулого літа під час диверсійної вилазки до тилу ворога. Йому було 25. Як і отаманові Василеві Чучупаці, яким Павло надихався з дитинства.
Про Історика Ілля розповідає на сторожовій вежі, яку планував, але не встиг збудувати Наконечний.
– Він дуже переживав, щоб "Поклик Яру" не перетворився на організацію однієї людини, – посміхається бунчужний. – Казав, що немає сенсу в справі лише заради одного. Коли він загинув, ми вирішили продовжити. Якщо б друг Історик зараз стояв на цій вежі, то сказав би, що пишається нами, бо ми стали командою.
Бути добріше
– Хто хоче додому? – кричить у мегафон інструктор.
– Ніхто! – відповідають хором діти.
Після випробувань холодноярці збираються докупи. Мокрі, брудні та задоволені собою.
– Майже як під Бахмутом, – жартує 13-річний Данило Величко з Лисичанська на псевдо "Галицький", "Галичанин".
Вперше "русскій мір" прийшов у його дім 2014 року. Сьогодні хлопець пам'ятає небагато: як сидів у підвалі, а мама давала йому ковбасу.
Вдруге росіяни взялися за дитинство Данила більш ґрунтовно. Позаминулої весни Галичанин став "вимушеним переселенцем".
У Черкасах зайнявся волонтерством. Купив "Націократію" Сціборського і поїхав у табір "шукати однодумців-націоналістів". У Лисичанську з ними, каже, було туго.
– На українську я перейшов недавно. Але можна пишатися тим, що по російській мові в школі в мене були самі погані оцінки. Зате по історії хороші, – сміється він.
– Ми ходили на гору, де, скоріше за все, похований Богдан Хмельницький (має на увазі "Семидубову гору" – УП) , – ділиться своїми враженнями Адель Кот на псевдо "Киця". – Ще я дізналася про Василя Чучупаку.
Його хотіли взяти в полон, але він вирішив застрелитися. І сказав перед тим: "Готуй нових борців, Холодний Яре!". Це прям дуже гордо.
13-літня Адель приїхала до Холодного Яру з Луцька. Побачила оголошення в інтернеті. Запропонувала подругам, але вони обрали відпочинок у Болгарії.
– Досі не можу усвідомити, що знаходжусь за 600 кілометрів від дому, – каже Адель. – Для когось це дрібниця, але так далеко я ще не їздила.
– Найбільше, що тут усвідомила: треба бути добрішою з друзями, – продовжує дівчина. – А ще я сюди поїхала, щоб трохи відчути, в яких умовах знаходиться мій тато, який зараз у Нацгвардії.
Відповідальність
Татуювання на тілі провідника Іллі Мар'яна – немов конспект мотиваційного тренінгу.
Самурай, фраза "Не ний", силует Роккі Бальбоа. Гаряче серце та карта Черкащини. Риба-молот, холодноярська флора та пряникові будиночки Роттердама, де похований Євген Коновалець.
– "Ненивство" – одна з головних цінностей нашої команди, – розповідає Ілля. – Українці часто є великими прихильниками ниття. Завжди легше сказати, що в тебе все погано через когось, через політиків. А не через те, що ти не хочеш вчитися, розвиватися, цікавитись чимось новим та працювати.
– Звідси витікає те головне, чому ми навчаємо тут – відповідальність, – продовжує він. – Я дуже люблю історію "Роккі", тому що через ниття він все одно йшов вперед та сам став творцем свого щастя.
У нас з дитинства вчать безвідповідальності. Хтось знає матеріал в школі, але не піднімає руку, не йде до дошки, тому що це начебто ганебно. А потім дорослішає, сидить склавши руки та каже, що в країні нічого не робиться.
До 24 лютого, коли наміри Росії були зрозумілі не всім, у "Поклику Яру" делікатно поводилися зі словом "націоналізм". Під впливом російської пропаганди батьки сприймали його насторожено.
– Воно і зараз лякає людей, але вже менше, – розповідає Ілля. – Тому ми кажемо тут більше про патріотизм. Слово "націоналізм" замінюємо на ідею побратимства та відповідальності.
Для тих, хто досі боїться націоналістів, Ілля зрозуміло пояснює, чим вони відрізняються від патріотів:
"Ті, хто оголошував "ДНР", були патріотами в певному розумінні, патріотами Донбасу. Я теж дуже люблю свій край, Черкащину, але виключно у складі української держави. Я патріот свого краю. Але при цьому я – український націоналіст".
Ефект анестезії
Вишикувавшись у чергу з тарілками та чашками, наприкінці дня холодноярці чекають відмашки.
– Ви готові їсти? – гукає нарешті вихователь.
– Та-а-ак! Є! – відповідають.
– Смачно! – Го! – Смачно! – Го! – Смачно! – Го! Го! Го!
Чай, салат, картопля з м'ясом. Після вечері одинадцятирічний Георгій Бельмега із псевдо "Ракета" спілкується телефоном, який видають щодня.
– У нас "алярм" був, це коли бунчужний свистить та всі серед ночі прокидаються, – пояснює він комусь із родичів. – Ні, не тому, що у нас якась надзвичайна ситуація, а тому що воно так спеціально продумано.
Короче, сьогодні ми встали в три ночі. Третьому рою дали завдання затримати всіх більшовиків.
Вперше Ракета потрапив у табір, коли був живий Павло Наконечний.
– В нього гумор смішний був, – згадує хлопець. – Ми з ним грали – брали маленькі палички, розламували та кидали один в одного. Ще він називав мене "Гошаном".
Ракета постійно жартує та посміхається. Тут він, схоже, у своїй тарілці.
Сюди він хоче приїхати і наступного року, щоб навчитися чогось нового. Але вже зараз там, за межами Яру, зможе розповісти одноліткам і про гайдамаків, і про Коліївщину, і про повстанців часів УНР.
– Що ще вам сказати? – дивиться Ракета наостанок у камеру. – У нас, до речі, був похід на 22 кілометри. Ноги у всіх боліли наступного дня, але в мене якимось магічним чином перестали. Якось воно в мене у зворотному напрямку спрацювало.
Після того походу я багато в планці стояв – може, тому вони і переболіли – такий ефект анестезії.
Ватра
Надвечір дощ то вщухає, то б'є по стародавніх дубах з новою силою. Не дає розпалити урочисту ватру, але не позбавляє холодноярців урочистої ночі.
Зібравши всіх під навісом, провідники один за одним звертаються до вихованців:
"Пам'ятаєте, як ми йшли 22 кілометри, і вже на фінішній прямій дощ вирішив, що ми недостатньо помучилися? Він впав на нас величезною горою. Сьогодні він нас знову випробовує. Але я пишаюсь вами. Ви пройшли цей табір достойно".
"Ми бачимо двадцять пар очей людей, які перемогли себе. Все життя – це смуга перешкод. І всі їх ви зможете здолати".
"Плач – не ниття. Ниття – це скуління. Не переживайте, іноді можна дати волю емоціям. Це нормально".
"Життя – найважливіше, що ви маєте, і в ньому треба знайти свою місію. У кожного вона різна, ви її самі обираєте".
Темрява. Таємниче світло ліхтариків, містична музика. Фест в образі жерця проводить нічну месу.
– Наступні! – звучить його навмисно гнівний голос. – Переді мною на одне коліно! Швидше! Повторюєте за мною. Я…
– Я! – Клянусь! – Клянусь! – Розповідати кожному пластуну, що на таборі "Поклик Яру" краще… – Краще! – Ніж на будь-якому іншому таборі. Інакше я буду їсти брудні шкарпетки свого рою. – Інакше буду їсти брудні шкарпетки свого рою!
Учасники театрального обряду ледве стримують сміх.
– Цілуй колотило! А тепер їж черв'яків, швидше! Не думай! Я забороняю тобі думати!
Помічниці жерця дають каструлю із солодкою кашею, схожою на нудотворне місиво.
Після ініціації каструля з "черв'яками" повертається до холодноярців. Кожен із присутніх ділиться враженнями, після з'їдає ложку каші та передає посудину наступному:
"Більше всього на цій зміні мені сподобались гутірки (лекції – УП) і алярми". "Мені сподобалась атмосфера". "А мені – бути отаманом". "Наш похід та гумор провідників".
"Мені на цьому таборі більше всього сподобалось наше майбутнє".
Над нетрями Холодного Яру зависає повний місяць. Поки на фронті не замовкають гармати, тут його світло наповнює серця спокоєм і впевненістю.
За останні сто і навіть триста років тут майже нічого не змінилося. Так само пульсує цвіркунами густа трава. Так само здивовано скрикує сич.
Перед новим світанком тутешні пагорби накриває серпанок та одвічне "Слава Україні!".
Євген Руденко, Назарій Мазилюк, Євген Будерацький – УП
