Сара Ештон-Сірілло з Тероборони: Завдяки Україні вдалося викрити російських агентів хаосу
46-річна американка Сара Ештон-Сірілло – ідеальний об'єкт для нападок пропагандистів Російської Федерації. Ще б пак: Сара – трансгендерка, громадянка головної країни НАТО, яка встала до лав Сил оборони України.
Вона приїхала як активіст, дослідник проблеми біженців та гуманітарної кризи. Поселилася на Північній Салтівці в Харкові. Пройшла шлях від репортера та представниці мера Золочева до медикині батальйона імені Номана Челебіджіхана.
В серпні цього року Сару призначили офіційною спікеркою Тероборони для комунікації із західною аудиторією. Це ще більше пожвавило інтерес до неї в РФ.
Найвищою точкою кипіння пропаганди стала нещодавня заява Ештон-Сірілло в доволі екстравагантному стилі: "Наступного тижня зуби російських дияволів заскрегочуть ще сильніше, а їхні шалені вуста вийдуть піною в неконтрольованому божевіллі, коли світ побачить, як улюблений кремлівський пропагандист розплатиться за свої злочини. І ця маріонетка Путіна – лише початок. І відбудеться правосуддя…".
Через всі майданчики росіяни сповістили світ: Україна хоче "вбивати журналістів". А сенатор Джеймс Девід Венс, республіканець, який виступив за припинення "необмеженої допомоги" Києву, звернувся до високопосадовців, серед яких Ентоні Блінкен, із запитом, щоб з'ясувати "Who is Sarah Ashton-Cirillo?". Хоча Сара – активний користувач соцмереж, де вона і раніше емоційно апелювала до російських пропагандистів.
Так сталося, що журналісти УП записали це інтерв'ю перед тим, як командування ТрО відсторонило Сару від посади на час службового розслідування щодо її висловлювань. Після цього Сара опублікувала коментар: так, вона відсторонена, чекає на результати розслідування, але все ще залишається у війську.
В інтерв'ю УП Ештон-Сірілло розповіла, чим українці дивують світ, чи продовжує суспільство в США підтримувати Україну та наскільки дієва пропаганда РФ на Заході зараз.
"Не чекала чогось настільки прогресивного"
– Сара, чому ви тут, в Україні?
– Я приїхала через тиждень після початку повномасштабного вторгнення. Планувала лише відвідати Перемишль і, можливо, Львів. У США я вивчала сирійську та афганську кризу біженців у 2015–2016 роках, писала про неї. Тож у мене з'явився шанс порівняти українську гуманітарну кризу із сирійською.
– Тоді ви приїхали до України вперше?
– Так. Раніше я провела багато часу в Латвії, в Естонії. Я добре знала що таке російське зло. Про Україну знала більше, ніж багато інших людей зі США, але не була її великим знавцем. Україна асоціювалась для мене з 2004, 2014 роком, звісно, з Кримом, Чорнобилем.
Коли я приїхала сюди, знала, що українці страждають від тих самих проблем, які були в країнах Балтії в 1930-х і 40-х роках або у кримських татар: фільтрація, депортація, поширення російської мови на територіях, які не були Росією.
Коли я опинилася тут, сказала: "Два тижні висвітлюватиму проблеми біженців, а потім повернуся висвітлювати політику США". Але цього не сталося (посміхається).
У потязі з Берліна в Польшу я познайомилася з Оленою, лікаркою з Івано-Франківська, яка була за кордоном (до вторгнення – УП) і поверталась в Україну, щоб викладати в університеті та знов займатися медициною. Вона сказала: "Пообіцяйте, що, коли отримаєте акредитацію, перше інтерв'ю візьмете в мене".
Я була у Львові п'ять днів, отримала акредитацію і поїхала до Івано-Франківська. Там мій світ змінився. До мене підійшли кілька чоловіків із Харкова, запитали, чи я журналістка, чи хочу висвітлювати війну.
Це була неймовірна можливість, і я була дуже налякана. Я запитала в Олени: "Що робити? Ці чоловіки сказали, що виїжджають (у Харків – УП) за годину". Вона відповіла: "Треба їхати. Ти повинна розповісти світу про війну".
Зрештою я затрималася в Харкові на шість із половиною місяців.
– Чи були у вас стереотипи щодо України?
– В мене було дві крайності: я думала або про фермерів, або про високі технології. Не усвідомлювала, що в Україні є європейського рівня письменники, режисери, велика кількість університетів.
Так, у вас є ферми, але є і високі технології. І водночас у вас є ця різноманітна структура суспільства, якої я не очікувала. Не чекала чогось настільки прогресивного.
"Я не буду нейтральною"
– Чи стикалися ви з гендерною дискримінацією в Україні?
– Ні, не через мій (трансгендерний – УП) перехід. Були певні джентльмени, які вважали, що війна більше підходить для чоловіків, ніж для жінок. Я писала про це.
Мені як жінці надавали можливості, які, може, не отримали б чоловіки. Але іноді (до служби – УП) мене в деякі місця як репортера не хотіли брати. Зараз такого немає.
Я ніколи не стикалася з дискримінацією через мою особисту історію. Ні в Золочеві, дуже традиційному місті на Харківщині, ні в теробороні Харкова. Ні серед кримських татар, які з Ленуром Іслямовим прийняли мене. Я жила в окопах з хлопцями, жодних проблем.
Іноді я можу помітити певні сигнали, але в очі – справді ніколи. Я відстоюю ідею свободи для людей, але не це (показує на своє обличчя – УП). І ось останні півтора місяця (від призначення спікером ТрО – УП) майже всі хочуть про це говорити. Це безглуздо, тому що, по-перше, я військова, по-друге, журналістка чи аналітикиня, а по-третє – людина.
– Ви стежите за тим, що пише російська пропаганда про американців в Україні та про вас? Як до цього ставитеся?
– Так, це цікаво. Один із наших обов'язків тут – боротися з пропагандою РФ, викривати її та давати відсіч. Росія бреше. Звідси й назва мого шоу "Russia Hates the Truth" ("Росія ненавидить правду").
Один із останніх прикладів: коли я сказала, що ми полюватимемо на пропагандистів РФ, вони перетворили це на те, що Сара Ештон – "терористка, яка заявила, що збирається вбивати журналістів". Ні, я точно цього не казала.
Якось вони зробили "скриншот моєї переписки" (де Сара ніби виступає за масовий призов жінок – УП). Я негайно написала в Департамент стратегічних комунікацій (Міноборони – УП): "Це фотошоп!". Наступного ранку він з'явився на телебаченні РФ.
Треба розуміти, що ці атаки не особисто на мене. Перший раз особисто на мене – це був і останній раз – напала у квітні 2022 року Марія Захарова. Тоді я розплакалась, бо думала, що це кінець світу (сміється). Але людина, яка привезла мене до Харкова, сказала: "Це найкраще, що могло статися! Ти маєш робити все, що робиш, ще голосніше".
Після цієї ситуації із Захаровою я вперше почала думати: "О, так це інформаційна війна!". Оскільки я вже бачила на власні очі шість–сім тижнів російського тероризму проти харків'ян, мені було неважко сказати: "Я не буду нейтральною". Неможливо бути нейтральною у цій війні, якщо спостерігаєш щодня стільки смертей, пожеж, ракет.
Єдиний спосіб перемогти росіян – це завдати їм удару у відповідь. Ми не маємо боятися росіян, а тим більше пропагандистів. Вони просто платні найманці, їм платять не за гвинтівку в руках, а за їхні язики. Ми не маємо перейматися тим, що вони говорять на особистому рівні. Ми просто повинні викрити їх, показати, ким вони є – воєнними злочинцями.
– Наскільки потужна російська пропаганда в США та Європі зараз?
– Не така сильна, як була. Росіяни намагаються створити хаос. У 2015–2016 роках ми бачили це з багатьох розслідувань. Євгеній Пригожин був у списку найбільш розшукуваних людей через свої дезінформаційні кампанії у соцмережах, які були використані як зброя.
Тепер – забудьте на мить про ситуацію з Twitter, з X (посміхається) – соцмережі влаштовують блокаду (фейкам та "ботам" – УП), щоб не дозволити росіянам створити плутанину.
Гаразд, у них є Russia Today, але всі знають, що це пропагандистський канал. Ну, принаймні в США, де люди стали більш обізнаними. Особливо після повномасштабного вторгнення, коли санкції зачіпають людей, які отримують зарплату від Russia Today, Sputnik чи ТАСС.
Завдяки Україні вдалося викрити російських агентів хаосу всьому світові. Сполучені Штати та інші партнери зробили дуже, дуже хорошу роботу, щоб принаймні стримати пропаганду РФ.
"Я голосувала за Джо Байдена"
– Ви критикували перемогу Джо Байдена, чи не так?
– Ні.
– Про це кажуть в інтернеті.
– У Вікіпедії (посміхається)? Ні. Я можу зараз покритикувати, лагідно попросити Джо Байдена та його адміністрацію надсилати зброю якомога швидше: і ATACMS, і боєприпаси зі збідненим ураном, все, що нам потрібно. Але що стосується голосування, то ні, я голосувала за Джо Байдена.
У мене багато друзів-республіканців, це дещо дивно. Деякі з моїх найближчих друзів дуже добре знають колишнього президента Трампа. Зрештою, я вважаю себе дуже лівоцентристською людиною, тому що вірю в індивідуальну свободу. Я ненавиджу комунізм, соціалізм вважаю огидним.
Я голосувала за Джо Байдена на останніх виборах. І за багатьох республіканців на інших різних виборах. Така от ситуація. Її контроверсійність пов'язана з тим, що є мої близькі друзі-республіканці, але в Республіканській партії в Неваді були ультраправі. Дуже ультраправі. Врешті-решт семеро осіб виключили за антисемітизм і расизм.
Коли я спілкуюсь зараз із республіканцями, то говорю не про внутрішню політику США. Йдеться про те, як працювати разом, щоб Україну було звільнено, а Росію зупинено.
Я говорила це іншому ЗМІ: "Не знаю, за кого буду голосувати на наступних виборах. Це може бути республіканець. Це може бути демократ. Якщо біля чийогось імені стоїть конкретна партія, це не означає, що я буду голосувати "за" або "проти".
– Як ви оцінюєте підтримку України з боку США зараз?
– З'явилося опитування від CNN, яке показало, що підтримка нібито падає. Заголовок був такий: "Понад 50% американців більше не підтримують постачання зброї Україні". Але якщо подивитись на інші питання цього дослідження, то переважна більшість американців підтримує Україну, вважає РФ ворогом.
З наближенням виборів у США підтримка України суспільством залишається відносно стабільною. Проблема в тому, що питання України у списку з десяти пунктів може бути сьомим або восьмим за важливістю для американців.
Запитайте: "Чи ви хочете, щоб Україна була вільною?". Вам скажуть: "Так. Але це менш важливо, ніж ціни на газ або проблема імміграції в США". І Конгрес – як республіканці, так і демократи, – і адміністрація президента Байдена здебільшого підтримують Україну, але вони також повинні перейматися внутрішніми проблемами.
Виборці голосують не за політику кандидатів щодо України, а виходячи з їхніх пропозицій по відсоткових ставках та інфляції.
– В Україні побоюються результатів виборів у США. Чи можливо, що перемога Трампа стане для нас кінцем гри?
– Ось що я скажу про Трампа: колишній президент Трамп любить підтримувати переможців. Якщо він знову переможе, а ми до січня 2025 року досягнемо успіху не тільки в контрнаступі, який іде зараз, то він зрозуміє: підтримка українського народу і відновлення має найбільший сенс для України, для США та для спадщини президента Трампа.
Зараз у США багато людей все ще можуть запитувати: "Чи повернеться Україна до кордонів 1991 року?". Щойно ми покажемо світові, що повністю звільнили країну, світ скаже: "Україна може зробити все, що завгодно. Давайте підтримаємо її у відновленні та відбудові".
"Перетворити страждання на силу"
– Що ви розповідаєте про цю війну європейцям, американцям?
– Довіряйте нашим українським командирам. Не слухайте балачки людей, які просто хочуть висловити свою думку. Тільки невелика кількість людей може по-справжньому зрозуміти, що відбувається на фронті.
Пригадайте, як всі сумнівалися в нас, кажучи: "І це вони називають наступом на Херсон? Лише пару сіл звільнили". Але ми повернули Харків десь за 19 днів. Потім ми звільнили Херсон.
Моє послання просте: довірте визволення української землі українським командирам і українському народові. Підтримайте нас. Дайте нам свою силу. Залиште сумніви підручникам з історії. Генерал Залужний, генерал Сирський, президент Зеленський – усі висловились дуже чітко. Війна – це не справа на одну годину. Вона триває дев'ять з половиною років.
"Чому все відбувається з такою швидкістю?" – питають у мене. Я відповідаю: "Тому що Україна і наші командири працюють у таких темпах, які потрібні для повного звільнення країни, а не для того, щоб про нас писали в новинах".
– Чи є щось складне для розуміння європейців та американців про цю війну й українців?
– Ми даємо відсіч армії, яку вважали другою у світі. Очевидно, що це не так. Друга за силою армія у світі – це Україна. Безперечно.
Ми трощимо їх навіть у кросівках (посміхається). Чоловіки та жінки, які колись були вчителями, професорами чи пекарями, стали до бою з автоматами Калашникова 1974 року. І все ж ми перемагаємо. Ми знаємо, як перемагати.
Ви тільки уявіть, що ми могли б зробити, якби мали всю оту зброю, про яку нам говорили або обіцяли!
У нас краще керівництво. І у нас є чоловіки та жінки, які борються, аби бути певними, що з них не зроблять рабів. Це те, що може здивувати європейців і американців. Вони не можуть повірити, що такий дух панує всередині українських солдатів і цивільних, які нам допомагають.
– Чи можуть американці чомусь навчитися в українців?
– Зрозуміти, як отримати максимум, коли у тебе є мінімум. У США ми звикли, що речі одноразові. "О, не працює. Піду-но викину і куплю щось нове". У нас в Україні такої розкоші немає. Якщо щось зламалося, ви або ремонтуєте, або змушуєте цю річ працювати так, щоб вам не довелося йти і міняти її.
У Харкові ми, наприклад, стикнулися з дефіцитом пального, але впоралися. Йдеться про те, як ви приймаєте ці страждання і трансформуєте їх у щось позитивне, аби не дивитися в дзеркало і казати: "Життя таке погане".
Це протилежність тому, що деякі люди вважають "сучасним суспільством". Ми терпимо і знаходимо в цих стражданнях силу. І це саме те, що люди можуть бачити в українському народі – як перетворити страждання на силу.
– Чи вірите ви в перемогу України?
– На всі сто. Я бачила, як у Харкові, коли поруч стояли росіяни, люди продовжували жити попри обстріли Салтівки та центру міста. Мені стало зрозуміло, що перемога неминуча, бо народ ніколи не зламається.
Якщо харків'яни були такими шість, сім, вісім місяців війни, то я знала, що такі само жителі Мелітополя, Бердянська. І зі свого досвіду під командуванням Ленура Іслямова я усвідомила, що мешканці Криму також були одними з найзапекліших борців опору. Вони не зламаються, поки не звільнять свою землю від ворога.
– Що змушує вас почуватися щасливою в Україні?
– Те, що українське командування довірило мені бути на цій посаді. Це найбільша честь.
Бачити живим Київ, Харків – це те, що теж ощасливлює мене. Щодня. Ми воюємо, щоб люди жили. Я знаю, українці нас підтримують. Вони не повинні жити війною. Гріє душу, коли я бачу, як вони живуть життям.
Євген Руденко, Дмитро Ларін (фото) – УП
Розшифровка і переклад: Софія Когут, Мирослава Завадська, Тетяна Бучковська
