Командир 1-го ОШП Перун: Главком матом не кричить, але може бути дуже наполегливим

Разом із "кілзоною" та "інфільтрацією" на титул "Слово 2025-го року" в українській армії претендує ще одне (чи радше два) – штурмовий полк. Це нова форма існування військових підрозділів у Сухопутних військах, яка з'явилася під час повномасштабної війни.

Штурмові полки починали як невеликі батальйони добровольців, які "на характері" вривалися на найважчі ділянки фронту, щоб їх стабілізувати: чи то йшлося про втрату позицій під Покровськом, чи то про загострення на Часовому Яру, чи про великий наступ на Курщині.

Приблизно в 2024 році поняття "штурмовики" перестало окреслювати піхотинців механізованої чи десантної бригади, які беруть участь у штурмових діях, і почало позначати новий тип українських військових – бійців штурмових батальйонів, а згодом полків. Найбільш відомими з них були і є – з різних причин, як почесних, так і ганебних – 225-й і 425-й штурмові полки.

Вважається, що за заслуги на фронті та безвідмовність у виконанні поставлених задач штурмовики стали "улюбленцями" головкома Олександра Сирського. Частина полків, імовірно, саме завдяки цьому отримала право пріоритетної комплектації. Втім, як пояснюють у приватних розмовах представники штурмових полків, новомобілізовані, яких вони отримували, часто були тими, від кого відмовилися всі механізовані та десантні бригади.

Восени 2025-го року вага штурмовиків зросла настільки, що президент навіть збирався створити для них окремі штурмові війська.

Зараз штурмовики, хай як сумно це писати, стали "страшилкою" для частини суспільства та навіть частини військових – і водночас рятівним жилетом для майже кожного командира бригади та корпусу. Так, штурмові підрозділи рятували Добропільський виступ, підстраховували "Хартію" на Куп'янську, а зараз разом із десантниками наступають на Дніпропетровщині та Запоріжжі.

Одним зі штурмових полків, що бере участь у нинішньому наступі, є 1-й окремий штурмовий полк (ОШП), яким командує Дмитро Філатов з позивним "Перун". Попри належність до екосистеми штурмовиків, 1-й ОШП, за словами співрозмовників УП серед військових, трохи відрізняється від інших схожих полків. Тут справа як у кістяку підрозділу – який склався з добровольців часів Героя України Дмитра Коцюбайла, так і в підходах до планування бойових дій і ставлення до особового складу.

Військові 1-го ОШП, з якими спілкувалися УП, зазначали, що бачать сенс у своїй роботі та за будь-яких обставин, не шкодуючи дронів, сил і часу, працюють на своїх штурмовиків-піхотинців.

"Нас роз'*буть усіх, щоб врятувати, раптом що, нашого штурмовика", – описує обстановку всередині 1-го ОШП один із військовослужбовців полку в розмові з УП.

У доволі довгій розмові з "Українською правдою" Дмитро Філатов розповів, на якому етапі зараз наступальні дії української армії на Дніпропетровщині та Запоріжжі, в якому тоні та як часто проходять наради з головкомом на фронті, чи користуються штурмовики більшою його прихильністю, ніж десантники. А також – чому батальйон Дмитра Коцюбайла після його загибелі розділився на два окремі підрозділи.

Наступ на Дніпропетровщині, втрата Гуляйполя і тон зустрічей з Сирським

– Наступальні дії Сил оборони на Дніпропетровщині – це Олександрівський і частково Гуляйпільський напрями – почалися майже два місяці тому. Про які результати цих дій ми можемо зараз говорити?

– Залишилося ще трохи, щоб повністю звільнити Дніпропетровську область – але наразі наші наступальні дії не проводяться. Вони відбуваються… дрібними окремими групами там, де для цього є максимально сприятливі умови. Це приблизно такі ж заходи, які ведуть ті, хто стоїть в обороні. Хоча на початку все було доволі динамічно.

Якщо вас цікавить глибина, суть цього всього, то скажу таке. Нам вдалося досягнути результату на Дніпропетровщині завдяки тому, що головком погодився не витрачати ресурс, живу силу на відновлення Гуляйполя (яке було практично втрачене в кінці 2025-го року – УП).

Замість цього ми перейшли там в оборону, наскільки це можливо. А вивільнений обсяг сил і засобів ми застосували на покращення тактичного положення по флангу (ідеться про ділянку між Гуляйполем та Дніпропетровщиною, це один з напрямків наступу 1-го ОШП під час цієї операції – УП). Там є певна гряда висот із фортифікаціями, де ми зараз і тримаємо оборону.

– Про це були ваші слова "Гуляйполе майже окуповане, але це частина плану"? Вони викликали доволі неоднозначну реакцію.

– Так. Задум наших дій початково був іншим, але його поки що краще не висвітлювати. Для повного його втілення в нас забракло сил.

– Ви обмовилися, що Силам оборони вдалося досягнути успіху на Дніпропетровщині через те, що головком погодився не триматися за Гуляйполе, а виконати інший маневр. Хто запропонував це зробити?

– Я промовчу. Можу сказати, що Гуляйполе не було кинуте напризволяще – туди були перегруповані штурмові формування, туди зайшла 5-та штурмова бригада і 225-й полк. Можна було б туди ще дві десантні бригади завести і ще три штурмові полки – тоді б Гуляйполе точно не впало (жартує – УП)! Але в урбанізованій зоні дуже складно вести бої. Ми б не досягли там жодних тактичних покращень, просто стирали б наші сили об противника.

А так ми зупинили його просування на Дніпропетровщині, заблокували подальші можливості для просування, звузили зону його впливу. Надалі він відмовиться від наступальної операції на цій ділянці, і тут все буде стабілізовано. Також наші наступальні дії змусять противника зняти і перекинути сюди свої підрозділи з Покровського напрямку, що суттєво полегшить ситуацію для 1-го корпусу НГУ та 7-го корпусу ДШВ.

– Які населені пункти відбивав, зачищав ваш 1-й штурмовий полк?

– Ми зачищали Нове Запоріжжя, Добропілля (Запорізької області – УП). Добропілля противник взагалі контролював, хоча це не сильно висвітлювалося. Заходили в Злагоду, Рибне, Успенівку. Ми наступали одразу на трьох напрямках.

– Ви також сказали, що зараз наступальні дії української армії на Олександрівському та Гуляйпільському напрямках практично стихли. У який момент це відбулося?

– Активних дій не було вже десь три тижні. З останнього – ми проводили деякі відволікаючі дії, щоб послабити тиск на десантників.

– А як же взяття під контроль Березового, про що заявляли десантники 26 березня?

– Березове зайняли якраз три тижні чи, може, навіть місяць тому.

– Чи можемо ми зараз стверджувати, що наступальні дії української армії на Олександрівському та Гуляйпільському напрямках убезпечили Запоріжжя? Принаймні на 2026 рік?

– Дивіться, противник сконцентрував тут три армії, перекинув сюди морську піхоту – і, як бачите, успіхів тут великих не має. Сумарні втрати противника тут доволі великі. Об'єктивно, є кілька позицій у Гуляйполі, але не можна сказати, що ми утримуємо цей населений пункт.

У той же час ми не тільки сконцентрували сили противника в Гуляйполі, а й розтягнули їх по флангу, змусили до трьох армій додати нові сили. Вони всі разом наступають не на підрозділи ТРО, а на десантників та штурмовиків – відповідно, отвєтка з нашого боку в рази потужніша. Попри те, що на адресу штурмовиків зараз йде багато негативу… і він точно має підстави, бо в нас є ряд підрозділів, які б могли воювати краще.

– Я пізніше зупинюся на питанні штурмових підрозділів, поки що хочу з'ясувати долю Запоріжжя. Ваші слова про те, що противник тут не має успіху, можна трактувати так, що це місто наразі в безпеці?

– Я не спішив би з такими висновками. Я знаю плани противника, які мені доповідає наша розвідка, наш підрозділ кіберрозвідки за останніх пів року таки непогано розвинувся. По деяких питаннях ми більш обізнані, ніж Генштаб. Так от наш колектив дівчат зміг проявити креатив і отримати багато інформації від противника… росіяни не полишають свої задуми стосовно Запоріжжя.

– Ви говорите, що "отвєтка" з боку Сил оборони доволі сильна, бо росіяни тут наштовхуються на українських штурмовиків і десантників. Але ж після завершення наступальних дій вас звідси перекинуть, і утримувати позиції залишаться такі ж підрозділи ТРО, які, наприклад, втратили контроль над Гуляйполем?

– Нас перекинуть звідси рівно тоді, коли для цього будуть підстави. Найперше – коли противник переорієнтується на інший напрямок, перестане здійснювати тут великий вплив і натиск. До цього ми ж були на Покровському напрямку, на Добропільському, але згодом туди зайшов 1-й корпус НГУ – він набув спроможностей, перегрупувався. У них це зайняло майже рік.

– Тобто ви переконані, що бригади ТРО втримають позиції на Дніпропетровщині після вашого відходу?

– Ви ж зараз не бачите, щоб у 1-го корпусу НГУ були проблеми (на Добропільському виступі – УП)?

– Не бачу. Але росіяни точно не відмовляються від ідеї дійти до Добропілля й намагаються забігати в Білицьке.

– Тоді так: можливо, для вас буде секретом, тайною, але коли ми заходили туди полком (влітку 2025-го, під час наступальної операції Сил оборони на Добропільському виступі – УП), у Добропіллі в противника був постійний пеленг. Це означає, що в Добропіллі вже були інфільтровані групи противника. Ви думаєте, вони тоді просто так собі ставили в плани Барвінкове? Вони це робили, бо мали хорошу обізнаність. І насправді там був проведений великий пласт роботи…

Куди б росіяни зараз не забігали, ця ділянка стабілізована, кількість штурмових дій з боку противника знизилася в десятки разів. 1-й корпус перегрупував туди всі свої штатні бригади, і якщо так зважити, то це відбувалося на одному з найгарячіших напрямків. Я свій останній батальйон вивів звідти 1,5 місяця тому. Ми робили це перегрупування обережно, так, щоб нічого не послабити.

До речі, у складі 1-го корпусу досі діє 25-й штурмовий полк, який відіграє ключову роль у зачистці інфільтрованого противника.

– Вас часто можна побачити на фото Олександра Сирського з його робочих візитів на Олександрівський і Гуляйпільський напрямки. Можете розказати, з якою регулярністю відбуваються такі зустрічі? У якому тоні вони проходять? Наскільки відкритими можуть бути на них комбриги та комполків?

– Тон різний (усміхається – УП), залежить від обставин і подій на фронті. Але главком – не імпульсивна людина, він не кричить і матом не ругається. Але буває дуже наполегливим.

Наскільки відкритими можуть бути командири? На 100%. І я, й інші командири, і командувач ДШВ висловлюють своє бачення відкрито – от так, як я зараз з вами спілкуюся. Головком не завжди погоджується, але точно дослухається.

Так само от, як було з цими наступальними діями – це були відносно дискутивні процеси. Коли приймається рішення (про наступальні дії – УП), то задум опрацьовується Генштабом, генералітетом, підраховуються сили противника, наші сили, подається якась пропозиція, заслуховуються всі командувачі – і логістики, і медичних сил і так далі.

До початку операції упродовж двох тижнів ми провели десь п'ять зустрічей з головкомом.

– Чи можете ви на такій зустрічі прямо сказати головкому, наприклад, що вам бракує сил, ресурсів для виконання певної задачі? Як от в історії з Гуляйполем.

– Не тільки я, це всі можуть і кажуть. Але ви зараз це трохи не так сприймаєте. Командири таких формувань, як штурмові, як ДШВ, коли кажуть, що не справляться, то пояснюють – чому. Що ось нам бракує цього і цього. Просто "ми не справимося" кажуть тільки ті, хто тікають з позицій, у кого немає культури ведення бойових дій, у кого командири не розуміють, що наше завдання – це війна.

Ми робимо не те, що ми хочемо, ми робимо те, що повинні робити в конкретній ситуації. Ми повинні стояти на захисті держави. Ми повинні шукати рішення, як убезпечити максимально життя солдата.

Я неодноразово звертався до головкома і казав, що от сьогодні я не можу наступати. І пояснював – техніка не підготовлена, не встигли зробити захист від FPV, розгорнути зв'язок. Під час наступальних дій на Гуляйпільському напрямку я ні разу не чув, щоб хтось із командирів бригад чи полків звернувся до головкома і аргументував, чому йому, наприклад, треба ще два дні на підготовку, а головком відповів: "Мене це не цікавить. Вперед". Такого немає.

При всій любові та повазі до пана Залужного – я з ним зустрічався тільки два рази, і ці зустрічі були в Києві. Під час цих зустрічей я піднімав дуже важливі та гострі питання – і ні одне з них не було вирішено. З Сирським я в Києві зустрічався один раз – на урочистих заходах, коли нам вручали прапор військової частини. Усі інші рази ми бачилися тут, на фронті.

Зараз Сирський приїжджає до нас десь раз на десять днів, бо немає активних дій. На напрямку, де йде прямо великий наступ противника, або де ми проводимо наступальні заходи, він – двічі на тиждень, законно.

– Яке у вас враження склалося про Сирського за час цих зустрічей? Нас Офіс президента на розмови з головкомом не кличе – точніше, викреслює зі списку, який подає Генштаб, то я його, наприклад, жодного разу в житті не бачила.

– Вас Офіс президента не кличе, бо ви не робите те, що він вас просить. Ви дотримуєтеся журналістської етики, не робите те, що каже державна влада – за це я дуже поважаю вашу редакцію, але іноді ви відверто хайпуєте, і це трохи ображає. Це моя думка.

Щодо Сирського: він призначає на посади командирів за їхні якості; він дзвонить деяким командирам посеред ночі. Була історія, як він набрав командира, чий підрозділ був у наступі, а той командир взяв слухавку трохи сонним. Тоді Сирський задав йому питання: "Ти що, спиш, бл*дь?".

– Типу "твої наступають, а ти спиш"?

– Так. Для главкома набрати під час активних дій о першій, о третій ночі – це взагалі норм. Якщо немає активних дій, то просто дзвонить, питає, як справи, які втрати, чим допомогти. Він повністю в контексті.

Взаємодія з десантниками, специфіка штурмових полків і розчарування в Маньку

– Ззовні виглядає так, ніби між десантниками та штурмовиками є латентний конфлікт. Десантники – більш консервативні та автономні, можуть стояти на своєму. Штурмовики – "пожежники", які погоджуються на найтяжчі задачі й тому користуються прихильністю Сирського. Це якщо дуже узагальнити. Як ця взаємодія виглядає зсередини? Якою ви її бачите?

– Дивіться, ви коли кажете, що штурмовики користуються прихильністю Сирського… ви не бачили, як Апостол (командувач ДШВ – УП) спілкується з Сирським, як часто вони разом. Десантники користуються прихильністю главкома не менше, ніж штурмовики. Я б навіть сказав – більше.

Головком ставиться з прихильністю до кожного командира, який налаштований на захист держави, на виконання своїх обов'язків як воїн, як захисник. І вкрай негативно ставиться до нитиків, соплежуїв. Він взагалі з ними не контактує, бо це не відповідає його сприйняттю, ментальності.

Коли кажуть, що ми як штурмовики отримуємо пріоритетну комплектацію… що з СЗЧ тільки у штурмовики – це брехня та провокація. Зараз тими, хто повернувся з СЗЧ, комплектуються переважно підрозділи в корпусах. Мені всього на дві доби дали доступ до чотирьох БРЕЗів (батальйонів резерву, куди потрапляють військові після повернення з СЗЧ – УП) з чіткою категорією особового складу, який я маю забрати.

– Скільки людей ви змогли набрати?

– Мені визначили 84 людини – я не приймав рішення забирати їх чи ні. У всіх діагностовано ВІЛ, сифіліс, гепатит, туберкульоз відкритої форми. Від них місяць усі відмовлялися, їх віддали нам.

З навчальних центрів за березень я отримав декілька десятків людей.

– Добре, а в минулому році? Ніби вже загальновідомий факт, що у 2025-му штурмові полки отримували пріоритетне комплектування.

– У 2025 я отримував з навчальних центрів трохи більше особового складу, ніж зараз, ну і з БРЕЗом ситуація була краща. Але історія з пріоритетним комплектуванням стосувалася не всіх полків, наш туди не входив. Втім, я можу вам пояснити, чому так.

Один із цих полків (225-й – УП) вів стабілізаційні дії на Курщині, і потребував людей. Другий (425-й – УП) – за 2025-й відновив контроль над 54 населеними пунктами. Чи розділяю я їхнє бачення ведення війни? Не зовсім. Але чи міг хтось інший стабілізувати й утримати це все – я не знаю. Я віддаю належне цим командирам за те, що вони взяли на себе такий тягар. Ніхто б інший цього не зміг. Один із цих полків одночасно воював на 12-ти напрямках.

І коли розказують про поганих штурмовиків… ви спитайте командира будь-якого корпусу, чи хотів би він мати в підпорядкуванні штурмовий підрозділ? Думаю, навіть якщо ви в десантників зараз спитаєте, вони скажуть: "Нам без штурмовиків буде погано".

– Ви себе доволі помітно відмежовуєте від 225-го та 425-го штурмових полків. Вас з ними нічого не пов'язує?

– Пов'язує, ми з ними спілкуємося, у нас смуги поряд. Я себе від них не відмежовую, я кажу, що в нас розходиться бачення, я не підтримую певні їхні підходи, інакше вибудовую роботу. Але я ставлюся до них з великою повагою, вони роблять важку роботу. Просто в них з часом вибудувалася така культура ведення війни…

Якщо взяти обсяг роботи, яку вони виконали, і обсяг втрат, які вони понесли, повірте мені, їхні показники будуть кращими, ніж у будь-якої механізованої бригади.

– Як би ви описали культуру ведення війни у своєму полку?

– Ми намагаємося воювати військовою майстерністю і хитрістю. Навченість і високий рівень майстерності солдата для нас – це не щось видатне, це норма, з цього взагалі розмова починається. У нас кожен командир був піхотинцем, мав штурмовий досвід. Заборонено ставати командиром, якщо ти не був солдатом. Ось така в нас культура.

Якщо в нас буде на ділянці якийсь абсолютний провал, то командир батальйону піде на позицію й буде працювати. Я своє останнє поранення отримав на посаді заступника командира батальйону – у 2024 році на Куп'янському напрямку. Я не міг штурмувати, але міг очолити групу розвідників і пішов з ними відновлювати ділянку місцевості.

– Чому, на вашу думку, в Силах оборони так і не створили окремі штурмові війська? Пройшло вже пів року від анонсу президента.

– Перш за все, через певний негатив, дискредитацію штурмових підрозділів. Через те, що всі концентрувалися на їхніх недоліках, втратах – але ніхто не співставляв це із розміром територій, які ці штурмові підрозділи відновлювали. Це перше, але не найголовніше. Найголовніше те, що люди, яким дали можливість і повноваження працювати з цим, виявилися вкрай одіозними та некомпетентними.

– Маєте на увазі Валентина Манька?

– Так, саме цього персонажа я маю на увазі.

– Чому ж тоді Сирський довірив йому таку важливу місію?

– Є питання, на які я не можу дати відповідь. Я дуже поважаю головкома, бачу його сильні риси, але тут я не знаю. Може, це була якась вимога. Зараз він до нього недобре ставиться.

– Якщо не буде окремого роду військ і командування – для штурмовиків, то, може, буде для них окремий корпус? Що ви про це думаєте?

– Ні, і я поясню чому. Виокремлення штурмовиків в окремий корпус не вписується в суть моделі корпусу. Я вважаю, що і виділення бригад ДШВ в корпуси – хибний крок.

Доктринально корпуси були створені для того, щоб покращити ланки управління ОТУ та ОСУВ – зробити зону їхньої відповідальності меншою, постійнішою, стабільнішою. Адже ОТУ та ОСУВ командувало не своїми підрозділами, а перемінними – так робити не можна, війни так не ведуться.

Противник уже дійшов до рівня армій, він воює арміями та старається їх не розділяти. Ми перейшли на корпуси, щоб воювати постійним набором військ. Щоб командир корпусу визначав, який підрозділ здійснює оборону першого ешелону, який – другого, який перебуває в резерві.

Виведення бригад ДШВ у корпуси, на мою думку, має сенс у тому випадку, якщо ці два корпуси змінюють один одного в наступі. Зараз вони не інтегруються в сухопутні формування (у смугу яких вони заходять – УП), вони просять собі смугу і працюють суто в ній. Це їхня природа, я їх не критикую, ми ставимося до них з повагою, у них теж є агресивні риси ведення війни.

У той же час штурмовики готові діяти у складі взводу, роти, батальйону. Вони заходять у бригаду і розділяють з нею всі піхотні страждання. Вони беруть цей біль на себе. Ми ж звикли воювати тим, що є у сухопутного з'єднання, до якого ми придані. А в них завжди менше артилерії, менше всього.

Розділення 1-го штурмового батальйону "Вовки Да Вінчі"

– У лютому 2024-го, за рік після загибелі Героя України Дмитра Коцюбайла, Да Вінчі, його батальйон розділився на дві частини – крило Юрія Капустяка з позивним "Капуста", яке ви нині очолюєте, і крило Сергія Філімонова та Аліни Михайлової, які зараз воюють у складі 59-ї бригади. Чому це розділення в принципі відбулося? Яка ваша версія цих подій?

– Це розділення відбулося через різне бачення мети кожного. Вони переслідували свою мету, ми – свою. У нас розходилося бачення практично у всьому… У веденні бойових дій, у загальній розбудові підрозділів, у цілях цієї розбудови. До речі, розподіл пройшов демократично. Вони оголосили недовіру діючому командиру Юрію Капусті.

– Капуста звільнився з війська? Я пропустила цей момент.

– Капуста звільнився за сімейними обставинами, десь за пів року після цього розділення. Він мав на це вагомі причини.

– Як ви стали командиром?

– Я був заступником Капусти, мене призначили після нього. Особовий склад це підтримав. У нас дуже демократичні порядки всередині. Якщо командири батальйонів, рот оголосять мені недовіру, проголосують і більшістю ухвалять таке рішення – я складу повноваження. Це в нас неписане правило, як було в козаків, коли старшини оголошують недовіру.

– На яких умовах ви розходилися з крилом Філімонова та Михайлової?

– Сергій Філімонов і Аліна Михайлова озвучили недовіру до діючого командира Юрія Капусти. Пройшло голосування у великій залі, приїхали представники 67-ї бригади (до складу якої тоді входив батальйон "Вовків Да Вінчі" – УП). Після цього голосування виявилося, що підтримка у командира значно більша…

– У Капусти?

– Так, більшість підтримали діючого командира. Тоді Філімонов і Михайлова озвучили, що не бажають надалі проходити службу в цьому підрозділі.

Була усна домовленість, що вони, їхня частина йде, що вони залишають за собою назву "Вовки Да Вінчі" – а ми її не використовуємо. Ми собі вирішили, що використовуємо назву "Перший окремий штурмовий батальйон", як і називався перший підрозділ, який сформував Дмитро.

Чому? Бо та частина, яка воювала з Дімою, пам'ятала саме цю назву. Ми з нею пройшли з 2014 року. Назва "Вовки Да Вінчі" виникла на тому етапі, коли в підрозділ Діми почали додаватися різні формування – як Сергія Філімонова, так і мій. Це все вже в час повномасштабного вторгнення. І ця назва проіснувала рівно стільки, скільки був живий Дмитро.

Він був насправді видатним хлопчиною, у якого я, попри те, що я набагато старший від нього, дуже багато черпав. Я захоплювався ним. Він був дуже світлою та сильною людиною, настільки, що зміг об'єднати таких різних особистостей.

Аліна Михайлова теж увійшла туди (у Першу окрему штурмову роту – УП) з окремою медслужбою, на зображенні якої вовк. Вона вибудувала дуже хорошу медслужбу – правильно використала публічний ресурс, набрала гарних фахівців. Без перебільшення, я в багатьох питаннях розбудови медслужби спираюся на те, що робила вона. Тут я віддаю їй належне.

– Але, здається, що попри домовленість, ви певний час теж використовували назву "Вовки Да Вінчі"?

– Тепер до назви. Пізніше наш колектив висловив думку, що було б важливо зберегти ім'я Дмитра в підрозділі. Ми подали пакет документів, узгодили це з родиною Дмитра, щоб наш підрозділ отримав назву "імені Дмитра Коцюбайла". Цей пакет документів лежить на погодженні, але саме через вплив Аліни Михайлової в публічному і в певній мірі в політичному вимірі нам це блокують.

Через те, що ми військові й зараз захищаємо державу, ми це питання не піднімаємо. Але по завершенню війни воно буде стояти гостро, бо це ображає командирів і хлопців, які віддають своє життя. Важливо зберегти пам'ять хлопчини, який був фундаментом і вогнищем для зародження цього підрозділу.

Це я висказав вам свій біль, можу навіть заплатити за консультацію психолога (посміхається – УП).

– Моє останнє запитання в контексті розділення підрозділу Дмитра Коцюбайла – про колишню базу батальйону в одному з тилових міст. Сергій Філімонов, з яким ми також спілкувалися, стверджує, що ви рейдернули, вкрали базу, на якій зберігалася трофейна зброя, а також особисті речі Дмитра Коцюбайла та Аліни Михайлової. Як ви можете це пояснити, прокоментувати?

– Ця база була офіційно взята в оренду саме нашим підрозділом (1-м окремим механізованим батальйоном 67-ї бригади – УП). Там зберігався великий об'єм трофейної зброї. Була усна домовленість з Сергієм Філімоновим, що ця база перебуває під їхнім наглядом, а трофейну зброю ми розділимо порівну – щоб кожен міг продовжити воювати.

Але однієї прекрасної ночі, коли база, нагадаю, була під їхнім наглядом – відповідальним за неї був пан Бугай, звідти вкрали трофейні гармати, БТР і два "Урали". Одну з цих гармат я особисто трофеїв, БТР був теж захоплений у бою нашою групою. Тобто це були ті трофеї, які здобув наш колектив. Це було зроблено навмисно. І я переконаний, що це все забрав Філімонов та всі інші.

Після цієї ситуації ми заїхали туди, виставили всіх за двері і сказали: "Якщо ви так вчиняєте після того, як дали слово, то ми з вами нічого ділити не будемо". Ми виставили їх за двері. Так, це фактично, був такий силовий захват.

Особисті речі Дмитра – там була його кімната – були передані його мамі та сестрі. Аліна Михайлова була запрошена на передачу особистих речей, але вона відмовилась бути присутньою.

Сестра Дмитра, Саша, до речі, була військовослужбовицею нашого підрозділу, згодом вона пішла у вищий військовий навчальний заклад. І я впевнений, що вона до нас повернеться. Вона дуже потужна – кров, як кажуть, не вода.

Потім ми звернулися до Залужного, його зняли, ми звернулися до Сирського, запросили на базу комісію з Сухопутки, щоб описати майно. Усе трофейне майно передали на склад для зберігання. Сухопутка сказала, що готова між нами це майно поділити, але я від нього взагалі відмовився.

Мене держава всім забезпечила.

Ольга Кириленко, УП