"Не викидайте труси, то мої щасливі", – кричав поранений. Як 55-річна Зоя Ковалець рятує бійців на стабпункті й ганяє на байку по фронту
Я вийшла звідти, мамо. Та не змогла тихо й мирно жить.
Сама не думала і навіть не гадала, що в свої роки я піду служить.
Зоя "Кіборг" Ковалець
"Тікай!" – закричав услід Зої Ковалець хтось із мешканців Високопілля на Херсонщині. За нею гналися росіяни. Вони стріляли – чи то в повітря, чи то Зої в спину.
"Я бігала по селу, як загнаний заєць, щоб десь сховатися. Знайшла яму під залізною колією, перечекала стрілянину в ній", – пригадує 55-річна старша сержантка Ковалець події квітневого дня 2022-го.
На той момент Високопілля було окуповане російською армією вже більше як місяць. Зоя передавала українським військовим інформацію про розміщення і пересування ворога, тому росіяни відкрили на неї справжнє "полювання".
Наприкінці квітня їй дивом вдалося вибратися з селища і врятувати кілька десятків своїх тварин: собак, папуг, білок, хом'яків, черепах і декоративних жабенят.
Після втечі з окупації Ковалець подалася в криворізький ТЦК, але спочатку їй відмовили в мобілізації.
"Можливо, бо перевіряють усіх, хто вийшов з окупації, чи ми не завербовані; а можливо, через вік – я дуже давно немолода", – розмірковує вона над причинами відмови.
Зоя влаштувалася в одну з міських лікарень Кривого Рогу, перепрофільовану під госпіталь. Вона медсестра за освітою. Багато років працювала в хірургічному відділенні Високопільської лікарні.
Узимку 2023 року Ковалець викликали в територіальний центр комплектування.
– Ви не передумали мобілізуватися? – запитав військовослужбовець ТЦК.
– Звісно, ні, – відповіла Зоя.
Зараз вона служить старшою медсестрою в медичній роті 47-ої бригади "Маґура". За останні три роки Зоя працювала на Запорізькому та Донецькому напрямках. Нині воює на Північно-Слобожанському. На фронті з нею завжди талісмани від сина і невістки – іграшкова білочка і брелок у вигляді піксельного котика.
Позивний військової – "Кіборг". Старша сержантка отримала цей псевдонім у молодості. Вона – затята байкерка. Навіть на фронті ганяє на мотоциклі. Без РЕБу, але з аптечкою. Понад 20 років тому Зоя потрапила в аварію на своєму байку. Перенесла багато операцій. Хірурги вставили в її тіло пластини та шурупи. Відтоді Зою і називають "Кіборгом".
"Коли наша бригада була на Запорізькому напрямку, мої позивні часто змінювалися. В мене була невелика колекція бандан, які міняла залежно від настрою. Хлопці називали мене і Бандана, і Мама-марихуана, і Мамка, і Тьотка, і Бабка. Але "Кіборг" – основний позивний", – усміхається старша сержантка.
В перервах між роботою на стабілізаційному пункті Зоя пише вірші. Один із них, присвячений покійній мамі, Кіборг декламувала на вершині гори Магура, куди підіймалася разом із побратимами. Сходження на гору в пам'ять про полеглих воїнів – традиція 47-ої бригади.
Зоя Ковалець розповідає "Українській правді", як переховувалася від росіян у Високопіллі, які перешкоди долала під час виходу з окупації, чому вважає, що тварини її врятували на російському блокпосту, яку "дірку" намагалася заповнити мобілізацією, як один поранений запитував, чим вона займається ввечері, а інший – просив не викидати його "щасливі труси", чому формує "чергу за люлями" в своїй медичній роті й перед ким боїться "впасти писком у багнюку".
Далі – пряма мова старшої сержантки.
Російське "полювання"
Високопілля було окуповане пів року. Рашисти зайшли в березні 2022-го, а у вересні селище звільнили Сили оборони України.
Я вийшла через два місяці окупації, бо опинилася в надскладних умовах. Сусіди попередили, що мною зацікавилися росіяни. Я почала переховуватися. Ховалася в знайомих у підвалі до моменту, поки туди не зайшли орки з автоматами. Вони повиводили всіх у коридор і сказали, що шукають мене. Росіяни приблизно знали, як я виглядаю. Сусідка, яка "здала" мене, все їм розповіла. Повезло, що в них не було моєї фотографії.
Орки шукали мене по підвалу. А я лежала на ліжку з племінником своїх знайомих. Стасику тоді було 6 років. Ліжко було стареньке з панцирною сіткою, яка сильно прогиналася – майже до підлоги діставала. Я згорнулася калачиком, сповзла, то мене не так було видно. Скоріш за все, саме це зіграло на мою користь. Але получається, що я ховалася за спиною маленького Стасика.
В цьому ж підвалі була місцева депутатка Ольга Львівна. Вона завела розмову з російським солдатом і запропонувала випити водки. Він уже був нетверезий. Навіть намагався якісь пісні українські співати. Швидко "добрався" і заснув.
Ольга Львівна забрала мене в свою квартиру. Я переодяглася в спортивну куртку її чоловіка і пішла тинятися по селищу – намагалася знайти прихисток. Пізніше Ольга Львівна загинула. Вона отримала поранення під час одного з прильотів.
Мені було дуже страшно. Не хотілося йти до знайомих, бо розуміла: якщо росіяни мене шукають, можуть прийти в будь-який двір. Я боялася, що через мене може хтось постраждати. Тоді й усвідомила, що треба тікати.
Втеча з окупації
Орки нас не випускали з Високопілля. На початку окупації українська влада намагалася добитися евакуаційного коридору. До нас їхали колона автобусів, "швидкі", щоб вивезти місцевих, але тоді росіяни заблокували евакуацію.
Вони почали випускати людей неочікувано, коли вже ніхто ні на що не розраховував. Пам'ятаю, хтось приїхав із центру села велосипедом і розповів цю новину.
Але випускали місцевих маленькими партіями, тільки пішки. Для чого це було зроблено? Щоб українські військові не обстрілювали орків, коли йтимуть люди. Наскільки мені відомо, кількома днями раніше, ЗСУ влучили в російський штаб у Високопіллі. "Організований" вихід тривав усього кілька днів. Далі місцеві в основному тікали.
Я одяглася скромно – у старий потертий одяг. Зі мною було дуже багато тваринок: дві собаки, четверо папужок, чотири морські свинки, шість білок дегу, дев'ять хом'яків, черепахи, декоративні жабенята.
Майже два місяці вони самі були в квартирі. Собак час від часу годували сусіди. Ми не зачиняли двері в квартири на замки, бо росіяни забороняли. Погрожували: "В кого будуть зачинені двері, будемо виламувати". Понятно, що собак ніхто не вигулював. Із птахами і гризунами простіше – їм можна насипати багато зерна, а собаки страждали.
Я зібрала своїх тваринок, упакувала в невеликі переноски. Двом собакам в одній переносці було тісно. Старший Чері переніс операцію на хребті. Він був норовливий, любив тишу, спокій і комфорт. А я запхнула його разом із меншою Дейзі в одну переноску. Переноска тріснула. Я її стягнула собачими повідцями, щоб хоч трохи трималася. І пішла на вихід. Ризикувала, але варіантів уже не було.
За нами бігла велика зграя собак, яких залишили господарі. Мій знервований Чері гавкав, папуги і свинки пищали.
Мені дивом вдалося пройти. На посту сказала, що не маю документів. Чула від односельців, що росіяни могли викинути або порвати документи. Постовий попросив у мене телефон. Свій сховала. В мене був мамин телефон.
Мама померла ще до повномасштабної війни, але я зберігала її стареньку розкладачку. Взяла з собою на випадок, якщо попросять показати. Так і получилося.
Цей телефон був тріснутий, не працював узагалі. Росіянин намагався його включити, щось тиснув. Я сказала: "Не працює, в мене не було можливості зарядити телефон". То він був такий сердитий. Вивернув усі торбинки з кормом для тварин. Потім відпустив. Мабуть, допомогло те, що зі мною було багато тварин, вони відволікли на себе увагу.
Нас пропустили обхідною дорогою – близько 20 кілометрів до Зеленодольська. Частина дороги була замінована. Міни розкидані по узбіччю, присипані гравієм. Ще й великі вибоїни по всій дорозі, а під покриттям – канал. Приходилося знімати сумки з велосипеда, переносити тварин по черзі, щоб не впасти у воду.
На дамбі поблизу Зеленодольська нас зустрічали волонтери. Вони розвозили евакуйованих машинами, надавали допомогу, годували. Потім нас опитували правоохоронці. Згодом розподіляли, кого куди відвезти, бо в декого була рідня, а в декого взагалі нікого. Нас розквартировували по різних місцях.
Я зателефонувала сину. Він разом із родиною виїхав із окупації в Кривий Ріг. Я запитала: "Заберете мене?". Він відповів: "Так". Майже всіх тваринок віддала волонтерам. Залишила собі лише собак. Хом'ячкам байдуже, хто їх годує – Таня чи Маня, а собакам – ні. З моєї сторони було би зрадою їх залишити. Синові сказала: "Якщо ти мене любиш, я їду з собаками".
Військова служба
Після виходу з окупації не знала, куди приткнутися. Звичайно, діти мене не ображали. Я працювала операційною сестрою в госпіталі. Але мені чогось не вистачало. І час від часу накривали спогади про окупацію – обстріли, переживання. Треба було заповнити цю дірку.
Мобілізувалася взимку 2023-го. Мої собаки не дочекалися, коли повернуся додому. Дейзі померла два роки тому, а Чері немає вже півтора року. Вони були немолоді. Я розуміла, що, швидше за все, їх переживу. Але все одно мала надію, що дочекаються.
Діти кілька місяців приховували від мене смерть Чері. Коли приїхала у відпустку і побачила, що собаки немає, в мене був нервовий зрив. Син більше нічого не придумав, як привезти мені перше-ліпше цуценя – стафа Байкера.
Думав, що я повтішаюся собаці, поцьомаю і поїду. А мені настільки кришу повернуло, що взяла Байкера на фронт. Він зі мною був пів року – під обстрілами, в підвалах і на позиціях. Потім поняла, що ідея тягати його всюди з собою була поганою.
У квітні 2023 року я приєдналася до 47-ої бригади. Перед тим проходила базову загальновійськову підготовку (БЗВП) і повноцінні курси такмеду.
На БЗВП було тяжко. Інструктори сказали, що ми будемо перебувати в умовах, максимально наближених до реальних військових. Режим – вставати рано, лягати пізно. Зима, сиро, холодно. Буржуйка не горіла. Нас 30 чоловік у бліндажі.
Харчування було скудне. Я смачно їла, коли вийшла з окупації, не могла наїстися, тому набрала зайвих кілограмів. Була така тумба-юмба. А за час БЗВП і навчання такмеду скинула 22 кілограми.
Але все перетерпіла. Багато наших інструкторів були з бойовим досвідом – вони намагалися якісно підготувати новобранців до роботи на полі бою. Для мене це була хороша школа.
Медрота в 47-ій бригаді тільки формувалася. Мене зустрічали дуже радо, бо операційної сестри ще не було.
Я весь час працюю на стабілізаційному пункті. Моя основна задача – допомагати хірургу. Подаю інструменти, розхідні матеріали. Виконую все, що каже лікар.
На стабі я навчилася командній роботі – страхувати побратимів, просити про допомогу, коли не можу щось сама зробити. Це найцінніше, як на мене, адже періоди бувають різні – як затишшя, так і настільки великий потік поранених, що немає часу сьорбнути води.
Трапляються і кумедні ситуації. Якось хлопчик у наркозі запитав у мене: "Що ви робите сьогодні ввечері?". Це насмішило весь стаб.
Іноді поранені кричать: "Не знімайте ниточку з руки, бо мене жінка вб'є". То мусимо навколо нитки рани обробляти, якщо вона не сильно заважає.
Ще був один цікавий момент зі щасливими трусиками. Ми хотіли переодягнути пораненого, бо весь одяг скривавлений, а він кричав: "Не викидайте труси, то мої щасливі".
Не бракує, звичайно, і гірких випадків. Завжди боляче втрачати хлопців.
Фактично одразу після мобілізації я виконувала завдання на Запорізькому напрямку – під час контрнаступу. Наш підрозділ був там майже пів року. В Запорізькій області велика частина території замінована. Основна маса поранень – ампутації. До цього просто неможливо звикнути. Роботи було багато, хлопці йшли конвеєром. Коли закривала очі, бачила руки, ноги, руки, ноги, руки, ноги... Це дуже важко.
Серед бійців було багато молоді. Часом нахилялася до пораненого щось запитати, а він до мене: "Мамка...". І мені те "Мамка" ножем по серцю, бо я думаю не лише про хлопців, а й про те, що відчувають їхні мами. Часом вдається відволіктися, забути, а потім все одно наздоганяє і не дає спокою. Це такий тягар: неможливо ні забути, ні переварити. Воно не стирається в пам'яті.
Але тим не менш я досі не вживаю ніяких заспокійливих. Так, я імпульсивна, можу зірватися і накричати. Коли в мене немає настрою, можу замість привітання запитати в своїх побратимів із медроти: "Хто перший в чергу за люлями?".
Але вони мене розуміють. Терплять мої зриви і психи. Я їм за це вдячна. В нас загалом дуже хороша команда. Я буду сумувати за цими воїнами після завершення війни і демобілізації.
Зараз моє військове звання – старший сержант. Ніяких офіцерських курсів проходити не збираюся. Я вже немолода, мене це абсолютно не цікавить. Дочекаюся кінця війни. Поїду додому. В мене три онуки, песик Байкер – мені є куди повертатися.
Онуки пишаються мною. Вони кажуть: "Бабушка – герой". В очах дітей не хочеться впасти писком у грязюку, тому намагаюся поводити себе достойно і виправдовувати їхні надії. Щоб не було соромно.
Друзі, ви можете фінансово підтримати підрозділ, у якому служить Зоя "Кіборг" Ковалець. Медична рота 47-ої бригади "Маґура" збирає гроші на аналізатор газів крові та електролітів, а також на капнограф. Ці прилади дозволять точніше оцінювати стан поранених і швидше виявляти загрози.
Ціль: 347 000 ₴
Посилання на банку
Номер картки: 4874 1000 2586 9374
Приємна "плюшка" – за донат від 200 гривень можна виграти прапор із підписами військових медроти, термос, малюнок за мотивами одного з робочих днів підрозділу від художника – водія евакуаційного відділення Олександра Ніколова.
Ангеліна Страшкулич, УП