"Поки ми живі – ніщо не остаточно". Як лейтенант Лешан створює серіал свого життя

В мирний час можна вважати себе ким завгодно – героєм, боягузом, воїном, пацифістом. Проте війна – редакторка безжальна. Без дозволу бере твій смартфон і в один клік знімає маски з аватарки в соцмережі, залишаючи сам на сам із собою справжнім.

З журналістом Євгеном Лешаном в нульові ми працювали в одному виданні. Він виглядав як типовий ботан – окуляри з товстим склом, картаті сорочки, штани класичного крою. До того ж ще й захоплювався лівацьким активізмом.

У порівнянні з сьогоденням середина нульових була часом відносно веганським. Найгостріші теми, що обговорювалися в суспільстві – розкол у "помаранчевій" команді, газові війни з Росією та локальні скандали навколо "Євробачення". Припустити тоді, що Женя в картатій сорочці стане командиром мінометного взводу, було те саме, що сьогодні уявити день без повітряних тривог.

Зараз Лешану 50, він ходив на війну тричі. Вперше в 2014-му – добровольцем. Про АТО писав дотепні есеї під псевдонімом-позивним Швейк. Женю тих часів – в пікселі з автоматом на Донеччині – зафіксував художник Давид Чичкан, який загине на фронті 2025-го.

На картині Чичкана Лешан стоятиме серед інших бійців, чомусь єдиний без тактичної маски – з відкритим обличчям.

Діяти – значить жити

Після АТО Женя повертатиметься на війну ще двічі.

У 2022-му після важкого поранення ноги від мінометного обстрілу під Харковом він напише:

"Лежу обличчям в траву, права нога якась неправильна і дуже болить. Ось ти який, повітряний підрив! Ось ти яке, осколкове поранення! Ти повний енергії й руху, наявними засобами робиш цей світ трохи кращим, а за мить – хробаком розпластався на землі, тобі дуже боляче, руки ватні, дихання якесь дивне, і взагалі… Бачте, як багато слів? Це я розшифровую, а тоді все вмістилося в сказане подумки "бля…"".

Він лікуватиметься у Німеччині, кульгавості так і не позбудеться. Дружина та молодший син будуть поряд з ним весь час. Старший в перші дні повномасштабного вторгнення у свої 20 пішов до війська.

Я навідаю колишнього колегу у шпиталі в Гамбурзі. Женя лежатиме у смішному медичному капелюсі, який контрастуватиме з його поглядом з металевим відблиском. Є кілька серій фотопортретів солдат часів війни у В'єтнамі, Афганістані, Іраку – до поїздки в гарячі точки і після повернення. Погляд "після" ще називають "поглядом на тисячу ярдів". По ньому фронтовики безпомилково впізнають своїх.

Під час тодішньої розмови про вплив війни на людину Женя скаже:

– Війна дає можливість проявити кращі якості, але не робить людей кращими. Від досвідчених воїнів я чув: не прикипай серцем до людини, бо ти можеш її втратити в будь-який момент і буде дуже хріново.

Там ти постійно втрачаєш людей, з якими разом спав, їв, прикривав спину. Якщо ти не зачерствів душею, не відсторонився – психологічно не виживеш. Ти маєш сприймати втрати як належне. Тобі погано буде від цих втрат, але ти маєш відсторонитися. Маєш бути жорстким, безжальним, маєш ухвалювати рішення, які призведуть до смерті.

Війна точно не зробила мене кращим. Я все більше замикаюсь в собі, мені все важче розмовляти з людьми. Я не думаю, що це вікові зміни. Це проблема пояснити іншим те, що я думаю, що я відчуваю, бо… Бо я не розумію, навіщо це треба.

Він говоритиме рівно, спокійно, я буду дивитися на металеві стрижні та спиці апаратів зовнішньої фіксації, які стирчатимуть з його ноги. За вікном краєвид на мирне європейське місто здаватиметься ілюзією. Поряд стоятиме крапельниця, через прозору колбу якої беззвучно крапатиме рідина, завдаючи ритм нашій розмові. Я спитаю про диво на війні, адже багато чула таких розповідей.

– Я матеріаліст, в дива не вірю, – відповість Женя. – Світ достатньо хаотичний, щоб в ньому було багато випадковостей з купою факторів, які ми не можемо врахувати.

Певні екзистенційні моменти були, коли я вперше потрапив під обстріли в 2015 році – ще й не було куди закопатися. І от ти лежиш просто на землі, абсолютно беззахисний і гадаєш зачепить тебе осколком чи не зачепить. Це було цікаве переживання.

В червні 2022-го я вже під тими обстрілами бігав. Боявся звісно, бо це страшно. Але одна справа, коли ти боїшся і страх тебе паралізує, а інша, коли розумієш, як діяти. Діяти – значить жити. Ти не живеш, поки боїшся.

Після повернення з АТО Лешан готувався до майбутнього – пройшов навчання на офіцера у Національному університеті оборони.

На той момент він вже добре розумів: на "нулі" твої досягнення у мирному житті не мають жодного значення. Людина оцінюється виключно за тим, як вона копає, чи ділиться водою і чи не втече під час обстрілу.

– Мене багато хто може дратувати в цивільному житті, – Женя поправляє крапельницю, де залишилось зовсім мало рідини. – Але якби умовно я був в одному окопі з мудаком, який голосно слухає погану музику, має огидний характер і сумнівні цінності, ключовим тут би було те, що ми разом робимо одну справу. Це вирішальне. В цивільному житті ми одну справу не робимо.

До палати заходить медсестра і звичними рухами міняє пляшку з рідиною на крапельниці. Нарешті вона підкручує коліщатко і запускає рух ліків.

Мова болю

Під час тієї зустрічі я розпитуватиму Женю про побут, бої, ПТСР – задаватиму весь той набір запитань, якими цивільна людина дратує військову. І вже тоді відчую, що його воєнний досвід стоїть між нами запиленим подряпаним склом, крізь яке ти бачиш обрис знайомої людини, намагаєшся зрозуміти її, але лише пересвідчуєшся в тому, що спільне минуле перетворилося на ніщо. Шлях до справжнього розуміння – один. Пролягає він через той маршрут, котрий проходить людина, яка вступила до війська.

– Розповіді про ПТСР – перебільшені, – терпляче пояснюватиме Женя. – Далеко не всі повертаються травмованими. Так – кожен несе в собі цю війну, але кожен несе свою війну. Армія не однорідна. Штурмовики – це один досвід. Оборона – інший. Артилерія – третій.

Американський військовий психіатр і антрополог Девід Марлоу досліджував тему бойової травми, починаючи з 1960-х і до початку 2000-х років. Він збирав свідчення солдат у В'єтнамі, Панамі, Сомалі, Перській затоці. Найвідоміша теза Марлоу: солдата в бою утримує передусім не патріотизм, не ненависть до ворога і навіть не дисципліна, а зв'язок із групою – товаришами поруч. Він стверджував, що боєць отримує найбільшу травму, коли втрачає побратима. На другому місці по травматичності – коли бачить смерть ворогів. Питаю Женю, чи відповідає це дійсності з його досвіду.

– Так і є. Але люди, які найбільше вбивають, цієї травми практично не мають. Абсолютна більшість смертей на війні спричиняється артилерійськими обстрілами (ця розмова відбувалася восени 2022-го, коли дрони ще не використовували так активно як зараз – УП). Артилеристи не бачать безпосередніх наслідків своїх дій. Штурмовик переживає це значно гостріше. Тому тут треба розділяти.

А смерть друга – так.

Після довгої паузи.

– Куди прилетить, там і смерть, – він проговорює це швидко. – Восени загинуло четверо моїх мінометників. Про це я вже тут дізнався. Їхали в машині з повним боєкомплектом. По ній прилетіло. Від хлопців майже нічого не залишилось. Перший склад нашої батареї був.

Про смерть побратимів Женя розповідає, ретельно зважуючи слова. Так говорять люди, які втратили рідних, побратимів, посестер. Сухий хронікальний перелік – мова щільного болю.

Загиблим побратимам Жені було від двадцяти до сорока років. Хлопці з простих родин. Один з них в цивільному житті працював водієм, гарно малював. Інший з лідерськими якостями, міг все блискавично організувати – від солдата дійшов до командира взводу.

Їхні позивні були – Фешн, Алі-Баба, Дьома, Монах.

Ідентифікація в дії

У 2024-му, після лікування в Гамбурзі, Євген повернувся до служби.

– Я вже не міг займати бойову посаду, тож повернувся до свого батальйону на штабну роботу. Розумів, що це абсолютно не гарантує безпеку. Війна – це певною мірою лотерея.

В січні 2026-го на сторінці старшого лейтенанта Лешана в Фейсбуці з'явився допис, який починався так:

"У травні минулого року внаслідок потужного прильоту я потрапив у скрутне становище, з якого вийшов не весь. Подвійна ампутація, перелом стегна, п'ять місяців у лежачому положенні, низка операцій, остання з яких за кордоном – коротше, наразі я вже знову в Україні й готуюсь до протезування. У майбутнє дивлюсь зі стриманим оптимізмом, допомоги наразі не потребую".

І фото – Женя на колісному кріслі. Без ніг.

Цього разу ми спілкуємось по відеозв'язку. На екрані лише його обличчя на фоні білої стіни. Він перебуває в реабілітаційному шпиталі для важкопоранених.

Того вечора, коли Лешан "потрапив у скрутне становище", вони з побратимом працювали з документами в хаті. Стався приліт прямо під стіну, за якою вони знаходились. Хлопців завалило. Почалася пожежа. Посестра викликала рятувальників. Прибігли сусіди, намагалися загасити вогонь. Побратим зміг вибратися. Женю рятувальники випилювали з-під стіни з "болгарками". Він отримав сильні опіки і перелом стегна. Ноги ампутували.

– Мене привезли до Запорізької лікарні, вкололи морфій. Зробили все, щоб я не помер від шоку – хоча я і не планував. Попросив у медсестри телефон, подзвонив дружині. Вона молодець. Дуже адекватно все сприйняла – без істерик, бо вже є досвід.

Оскільки поранення було складним і потребувало особливих умов для оперування перелому стегна, українські лікарі відправили його до Німеччини. В Гамбургу його зустрів вже знайомий хірург. В цьому шпиталі працюють лікарі, які пройшли гарячі точки і спеціалізуються на воєнних травмах – тож зайвих запитань вони не ставили. Лешан три місяці пролежав там, потім його прооперували. Коли виписували, хірург висловив сподівання, що наступного разу подружжя Лешанів завітає до Німеччини лише з туристичними цілями.

За час лікування Женя сильно втратив вагу. З цього приводу він іронізує: "Схуд так, що "Дія" не ідентифікує обличчя". Секрет його дієти простий – одного дня він припинив їсти.

– Після того, як мене шарахнув панкреатит, у мене сформувалася специфічна фобія – відраза до їжі. Я тоді відчував дуже велику втому від життя і від всього, що відбувається. В такий спосіб жити не хотілось. Хотілось, щоб все скоріше закінчилось.

Як він себе витягав з цього стану, за що тримався?

– Звернувся до психіатра, він виписав пігулки. За родину хвилювався, само собою, хоча знав, що вони без мене не пропадуть. Але… з мого боку було б дуже великою неповагою до лікарів, які докладали величезних зусиль, щоб мене врятувати… рухатися в протилежному напрямку.

Женя згадує, як в перші дні після поранення у лікарню в Запоріжжі, куди його евакуювали, приїхав старший син і привіз новий мобільний.

Зв'язок між сином і батьком, коли обоє – військові, особливий. Цікавлюсь, чи пам'ятає він, що син тоді йому сказав.

– Не пам'ятаю. Мені не дуже важливо, що людина каже, головне, що вона поруч і я бачу, що їй не все одно.

Женя говорить начебто очевидну річ, на яку зазвичай не звертаєш уваги. Небайдужість – основне, на що варто покладатись у людських відносинах. Лікарям Лешана теж було не байдуже.

Оптика виборів

В Паризькому музеї Клюні зберігаються шість гобеленів "Дама з Однорогом". На шостому є надпис "A mon seul désir" – перекладається з французької як "За моїм єдиним бажанням". За однією з трактовок, перші п'ять гобеленів показують органи чуття – зір, нюх, слух, смак, дотик. Тобто все, що від народження має більшість з нас. Шостий – момент, коли людина робить вибір. І цей вибір наближає її до тієї особистості, якою вона є.

Якщо розглядати біографію під цією оптикою, то кожен поворот постає як послідовне звільнення від зайвого на шляху до себе.

Женя народився у Сімферополі, у 1975 році. Ріс у дворі серед пенсіонерів і робітників. Тато приїхав в Крим з Молдови. Мама місцева, а бабуся була переселенкою з Полтавщини. Їхні дев'яності були сірі, брудні і голодні. Іноді сім'я Лешанів сиділа лише на макаронах з цукром.

Він вступив на журфак в одному з новостворених вишів Сімферополя. Тоді ж почав цікавитися політикою.

– Я виріс радянським хлопчиком, вихованим на дружбі народів та історіях про героїв громадянської війни. В 1990-х, коли все повалилося, побачив, як росте соціальна несправедливість. Почав шукати способи, щоб це зупинити. Для мене питання справедливості завжди було болючим.

Несподівано для багатьох він вступив до компартії, з якої незадовго до того колишні її члени виходили тисячами. В 1990-ті кожен божеволів на свій смак, Лешан робив це за парадоксальною логікою: комуністи вже не при владі, тож мають очиститися від лайна і знову стати визвольною силою для робітничого класу. Рішення приєднатися до компартії відгукуватиметься йому все подальше життя. Навіть в його інтерв'ю в 2024-му журналістка покаже кадри ходи сучасних "комуністів" з-за поребрика і спитає, чи відчуває він свою особисту відповідальність. За що саме він має в цьому випадку відчувати відповідальність, залишилось загадкою.

У 1998-му Лешан взяв участь у виборах до Верховної Ради України за партійним списком від комуністів і несподівано для себе в 22 роки став наймолодшим народним депутатом третього скликання. Відбувши строк у ВР, з партії вийшов.

– Це була гнила і цинічна структура. Партія торгувала собою – за якісь плюшки вона підтримувала інтереси олігархів, презирливо ставилася до робітничого класу, який мала підтримувати.

Після цього зблизився з маоїстами, перебував в організації з дивною назвою "Координаційна рада робітничого руху". Потім і це лишилося позаду. Пояснював це так.

– Розумієш, за характером я добра людина, і тому ця зацикленість марксизма-ленінізма, маоїзму на системному насильстві, на жорсткій централізованій владі, мені не подобається. Не можна системно пригнічувати людей, не можна системно ламати людей, не можна затягати їх в стойло.

Не оминуло Євгена свого часу й захоплення анархізмом. Коли він жонглює назвами цих рухів, виникає враження, що його машиною часу перекинуло до сьогодення з 1917 року. Того періоду, коли вислів про те, що в одній родині живе батько-соціаліст, донька-анархістка, син-більшовик був не жартом, а описував реальність.

– Спочатку ти накопичуєш досвід, потім цей досвід змінює тебе. Це як з українським. Я ріс радянським хлопчиком, з усього українського у мене була лише бабуся в абсолютно російськомовному інтернаціональному середовищі. Я усвідомлював і не заперечував, що Крим частина України, але в 1990-ті для мене це було суто формальністю.

Лише коли переїхав до Києва у 1998 році, зіштовхнувся з українцями як спільнотою. Йдеться про РУХ. На той час їхня ідеологія – доволі права – була мені чужа. Значно пізніше стали зрозумілими і їхні мотиви, і їхня позиція, і визвольний аспект. Але я усвідомив це спочатку розумом, а ближче до 2014-го року – серцем і зробив те, що вважав правильним.

Лешан належить до тих мільйонів, хто повністю подивився серіал "Гра престолів".

– Мені подобається вибір, який роблять герої – Джон Сноу постійно змушений вибирати між особистим та обов'язком перед людьми, які йому довірилися. Дуже часто він вибирає між поганим і дуже поганим, і в цьому це схоже на наше життя.

Сьогодні знання Лешана про себе колишнього зводяться до лаконічної поради, яку він міг би дати собі в 2014-му, коли пішов добровольцем на війну.

– Не вагайся. Бо звісно були певні вагання. Я розумів, що правильно вчиняю, але навіть в межах цього правильного вчинку є вибір. Був варіант піти через деякий час воєнкором. Я навіть спробував, але вирішив не продовжувати.

Не люблю докладати надмірних зусиль заради легшого шляху. Виборювати легший шлях мені соромно.

Ітака

В кримському дитинстві Женя збирав каміння. Відвідував геологічний гурток. Навчився розбиратися в гірських породах і ходив в походи в Новий Світ, Блакитну Бухту на мис Капчик. Женя в молодості обійшов майже весь Крим. З тих пір полюбив піші прогулянки в гори. А ще малим він любив читати грецькі міфи. Після ампутації кінцівок у нього залишатиметься незакритим гештальт – підйом на гору Олімп в Греції.

– У 2021-му намагався піднятися на Олімп, але погода завадила. Тепер вже навряд туди залізу. Переді мною зараз стоїть завдання навчитись стояти на протезах і підкорити хоча б свій мікрорайон.

В дорослому віці Женя прочитав інтерпретацію історії Одіссея харківських фантастів Дмитра Громова та Олега Ладиженського, які пишуть під псевдонімом Генрі Лайон Олді.

У дилогії "Одіссей, син Лаерта" харків'яни перетворюють героїчний епос на психологічну драму про людину, яка не хотіла бути героєм, але у протистоянні богам ним стала. Питаю у Жені, про що для нього ця книга.

– Одиссей – це про вірність собі, вірність світові, який ти створив, і про готовність будь-що повернутися до цього світу. Навіть, якщо його вже не існує.

За Олді для Одіссея Ітака – це ментальний орієнтир, який не дає йому збожеволіти під час мандрів. Коли доля, воля богів чи підступи людей намагаються знищити чи змінити Одіссея, герой тримається за спогади про рідний острів. І поки в його пам'яті існує Ітака, він залишається нездоланним. Рефреном через роман проходить – "Я повернусь".

З 2014-го року у Жені з'явилась манера спостерігати за собою з боку – він ніби дивиться про себе кіно – це дозволяє впоратися зі складними ситуаціями. Під час нашої останньої розмови він пояснить.

– Пам'ятаєш, як в "Грі Престолів"? Не всі доживуть до наступного сезону. Питання в тому, до якого сезону я додивлюсь серіал власного життя.

І додасть, що у свої п'ятдесят відчуває себе дуже-дуже втомленим двадцятирічним.

– Просто триндець яким втомленим. Я ніколи не відчував себе на свій вік. Завжди відчував себе хлопчиком, який опинився у дорослому житті.

Я дивитимусь на нього на екрані монітора, намагатимусь уявити простір реабілітаційного центру, звідки він розмовляє. З його тимчасовими мешканцями – чоловіками і жінками з "поглядами на тисячу ярдів", з лікарями і медсестрами, які щодня намагаються поставити людей на ноги, навіть, якщо цих ніг у них немає.

Намагатимусь уявити, про що він думає, коли залишається наодинці. Думатиму про те, що всі звичні класифікації – націоналіст, марксист, лівий, правий, ліберал, консерватор, матеріаліст, вірянин – насправді мало що пояснюють. Бо зрештою людина визначається не тим, у що вірить в кожен окремий період життя, а тим, що робить, залишаючись під обстрілами вірною собі.

Оксана Савченко, для УП