Не народжений четвертого липня

Сполучені Штати відзначають ювілейний День Незалежності.

А одному з найвідоміших антивоєнних активістів в американській історії – Рону Ковіку – виповнюється 80 років.

У 1960-х юний Ковік записався добровольцем у морську піхоту. Служив у В'єтнамі.

Отримав тяжке поранення і був паралізований нижче грудей.

Розчарувався в колишніх ідеалах та приєднався до антивоєнного руху.

Дванадцять разів його заарештовували за участь в акціях протесту, і одного разу він зірвав публічний виступ Річарда Ніксона.

Автобіографія Ковіка "Народжений четвертого липня" стала бестселером. А її однойменна екранізація з Томом Крузом у головній ролі виборола два "Оскари" та чотири "Золоті глобуси".

Чинний президент США Дональд Трамп – одноліток Рона Ковіка, який з'явився на світ на декілька тижнів раніше. Але його життєвий шлях виявився зовсім іншим.

В армії Трамп ніколи не служив.

Під час В'єтнамської війни молодий Донні користувався спочатку студентськими відстрочками, а потім отримав постійну медичну – у зв'язку з діагнозом "п'яткова шпора".

У 1970-х він займався не громадським активізмом, а будівельним бізнесом.

На основі його автобіографічної книги "Мистецтво укладати угоди" зняли лише скромну сатиричну короткометражку.

А знамените небойове поранення у вухо було отримане ним уже в похилому віці під час передвиборчого мітингу.

Проте із січня 2025 року саме Трамп претендує на лаври головного миротворця планети.

І старомодні антивоєнні активісти йому не конкуренти. Хоча б тому, що нинішній американський лідер має можливість закінчувати війни, які починає він сам.

Протягом сімнадцяти місяців здобувач Нобелівської премії миру з легкістю перетворювався на войовничого підкорювача Ірану та Венесуели, а потім назад – на самопроголошеного майстра мирних угод.

Важко сказати, в якій ролі – "яструба" чи "голуба" – Трамп виглядає більш органічно. Але, так чи інак, химерні метаморфози американського лідера визначають новий глобальний порядок денний.

Спробувавши завершити російсько-українське протистояння в найкоротший строк, Дональд Трамп лише спровокував подальшу ескалацію.

Венесуельський бліцкриг із захопленням Ніколаса Мадуро став серйозним прецедентом для всього світу.

В боротьбі з Китаєм американський лідер не досяг успіху, зате посварився з багаторічними європейськими союзниками США.

Недолугого перемир'я в Газі вдалося досягти, використовуючи залежність Ізраїлю від американської підтримки і натиснувши на ізраїльське керівництво. Але це не завадило Трампу вплутатися в іранську авантюру з подачі тих же ізраїльтян.

У ході нової війни він не досяг поставленої мети і вважав за краще укласти сумнівну угоду, що виглядала як перемога Ірану.

Скандальний президент Сполучених Штатів є досить впливовим, щоб сприяти руйнуванню старого глобального порядку.

Однак претензії Трампа на створення нового світопорядку виявилися неспроможними – для цього йому не вистачає ані компетенції, ані стратегічного мислення, ані вміння адекватно оцінювати ситуацію.

В результаті плодами його бурхливої ​​та суперечливої ​​діяльності користується не так Вашингтон, як інші гравці. Зокрема, той же Тегеран, який навчився шантажувати всю планету перекриттям Ормузької протоки.

При цьому ще півтора року тому могло здатися, що найбільше від другого президентства Трампа виграє Москва.

Справді, старий-новий господар Білого дому явно вподобав Володимира Путіна і, схоже, вірив у власну віртуальну дружбу з російським диктатором.

Вже на початку 2025 року він дав Кремлю шанс вийти з війни на максимально сприятливих умовах: зі збереженням контролю над усіма вже захопленими українськими територіями, зі зняттям санкцій, з перспективою подальшої американсько-російської співпраці.

Але прихильність Вашингтона лише розбурхала Москву, і росіяни відмовилися від заморозки війни.

Американський президент намагався спокусити Путіна синицею в руках, а натомість натхненний російський правитель погнався за журавлем у небі.

У Кремлі повірили, що, продовживши військову агресію проти України за лояльного Трампа, можна буде отримати набагато більше, ніж у попередні роки.

Згодом американській стороні навіть продали горезвісну "формулу Анкориджа", але на практиці вона не була реалізована.

І в цілому, зайшовши на чергове коло воєнного протистояння, Росія нічого не досягла: а лише зазнала колосальних втрат.

А ось із Україною сталася зовсім інша історія.

Специфічна миротворчість Дональда Трампа спочатку стала для Києва серйозною проблемою.

Нашу країну й особисто Володимира Зеленського Трамп не злюбив ще в період свого першого президентства.

Заради мирної угоди з РФ американський лідер був готовий знехтувати українськими інтересами.

Фінансову та військову допомогу Україні він радикально скоротив.

При цьому ще до вступу на посаду Трамп встиг подарувати багатьом українцям надію на швидке завершення війни, а марна надія завжди шкодить.

Проте нашій державі вдалося впоратися з цими викликами.

З одного боку, Україна знайшла часткову заміну Вашингтону, інтенсифікувавши співпрацю з Європою та навіть наростивши свої військові можливості.

З іншого боку, українське керівництво пішло назустріч Трампу, публічно погодившись із американською пропозицією щодо припинення вогню. В результаті Київ лише виграв.

Якщо раніше президент Зеленський та його команда просували ідею війни до кордонів 1991 року, що надихала далеко не всіх; то зараз експлуатується привабливіша ідея якнайшвидшого миру.

Відповідно, єдиною перешкодою на шляху до миру виглядає саме Москва з її територіальними претензіями та неадекватними вимогами.

Чи справді український лідер готовий до негайного припинення вогню? Чи він таки лукавить, розраховуючи на відмову Кремля, продовження бойових дій і більш вигідний результат військового протистояння?

З погляду публічної політики, це неважливо.

Головне, що Банкова оперує чітким меседжем: "Ми згодні укласти перемир'я будь-якої миті". Причому цей меседж адресований не лише незграбному миротворцю Дональду Трампу, а й мільйонам втомлених українських мешканців.

Вони не можуть звинуватити власне керівництво в штучному затягуванні війни та переслідуванні нереалістичних цілей.

Вони не можуть дорікнути Зеленському в тому, що війна не закінчується з його вини.

Для підтримки внутрішньої стабільності це дуже важливо: і це завдання було досить успішно розв'язане українською владою.

На початку минулого року фактор Дональда Трампа однозначно грав на руку РФ.

Однак самовпевнений російський режим розпорядився цим подарунком долі напрочуд бездарно.

Натомість Україна, поставлена ​​в несприятливі умови, зуміла отримати з них користь.

Зуміла адаптуватися до світу Трампа та знайти в цьому новому світі виграшне позиціонування.

Перед своїм поверненням до Білого дому Трамп обіцяв завершити російсько-українську війну за 24 години.

Як виявилося, це вихваляння не коштувало нічого. Але вміння співіснувати з Трампом, продемонстроване українською стороною за всі ці місяці, варте багато чого.

І в певному сенсі це вже велика перемога Києва.

Незалежно від того, чи досягне вісімдесятирічний американський миротворець якихось практичних успіхів.

Михайло Дубинянський