"Ніхто й ніколи не буде наказувати, як нам жити, як говорити, кого нам любити, кому бути вдячними і яких героїв шанувати", – підкреслює президент України Володимир Зеленський.
"Більше ніхто й ніколи не буде диктувати українцям, яких героїв шанувати, які свята відзначати чи яку історію вивчати", – підтримує українського лідера голова ОП Кирило Буданов.
"Не можна в ЄС ставити на п'єдестал тих, хто руйнує європейську співпрацю. З Бандерою Україна не вступить до Європейського Союзу", – заявляє польський міністр Владислав Косиняк-Камиш.
"Україна не може бути прийнята до Європейського Союзу, якщо вона повністю не відмовиться від курсу, обраного сьогодні", – вторить йому лідер партії "Право та справедливість" Ярослав Качинський.
Так виглядає нинішнє загострення відносин між Києвом та Варшавою. І, на жаль, до польських загроз доводиться ставитись серйозно.
Держави, які вже входять до Євросоюзу, справді мають важелі тиску на тих, хто бажає приєднатися до ЄС.
Достатньо згадати сумний досвід македонців, які на вимогу Греції були змушені відредагувати власну конституцію та поміняти назву своєї країни на "Північну Македонію".
Але Україна – не Македонія. А історичні претензії Варшави є далеко не єдиною перешкодою на шляху Києва до Європейського Союзу.
Ніхто не готовий надавати нам повноцінне членство в ЄС лише за військові заслуги та за стійкість у збройному протистоянні з Москвою.
Як і раніше, від нас чекають реалізації певних реформ.
А з реформами не все складається гладко: за пів року річний план Качки-Кос був виконаний лише на 15%.
До того ж приєднатися до Євросоюзу не вдасться, доки на нашій землі триває руйнівна війна; а ознак деескалації на даний момент немає.
При цьому дехто з найвпливовіших українців переконався, що щитом Європи бути навіть зручніше, ніж частиною Європи.
Ставши воєнізованим буфером між ЄС та Росією, Україна вже отримує європейські гроші: натомість наш істеблішмент позбавлений обмежень, пов'язаних із входженням у європейське правове поле.
Отже, сьогодні швидкому вступу України до Євросоюзу перешкоджають відразу кілька факторів. З кожним із них можна пов'язати певний наратив, і ці наративи нерівноцінні.
"Україна не вступає до ЄС, бо ми не можемо провести всі необхідні реформи. У нашій країні надто багато корупції і надто мало верховенства права. Вона, як і раніше, не відповідає сучасним європейським стандартам", – цей наратив представляє нас у негативному світлі та покладає основну провину за вітчизняні невдачі на українське керівництво.
Для Києва він максимально неприємний.
"Україна не вступає до ЄС, бо кремлівська воєнна агресія проти нашої країни триває. Ніхто не знає, коли настане міцний чи хоча б відносний мир", – цей наратив вільний від будь-яких звинувачень на адресу українців. Але для Києва він досить принизливий.
Виходить, що в Євросоюз нас не пускають російські агресори – а отже, Кремль таки досяг свого хоча б частково.
"Україна не вступає до ЄС, бо не збирається ні під кого прогинатися, відмовлятися від власної історії та зраджувати своїх національних героїв. Така євроінтеграція нам не потрібна", – а ось цей наратив звучить гордо і виглядає значно виграшніше, ніж попередні варіанти.
У цьому випадку ми виглядаємо вже не аутсайдерами та не жертвами, а сильною державою, яка сама визначає свою долю.
Словом, якщо українська євроінтеграція з тих чи інших причин забуксує, офіційному Києву буде вигідно акцентувати увагу саме на сусідських історичних претензіях. Це дозволить розіграти карту національного євроскепсису.
З'ясується, що не Україна недостатньо хороша для членства в ЄС: а, навпаки, нинішній Євросоюз, населений шантажистами на кшталт Навроцького, Качинського та Косиняка-Камиша, не підходить незалежній та суб'єктній Україні.
Отже, наша країна зможе виступити в ролі лисиці з легендарної античної байки.
Як відомо, чотирилапа героїня Езопа намагалася дотягнутися до винограду, але це виявилося їй не до снаги. Тоді вона дійшла висновку, що недоступний виноград – надто зелений та кислий. І залишилася цілком задоволена собою.
Звісно, може здатися, що євроскептицизм не зустріне розуміння в країні, яка пережила Євромайдан. Але не варто забувати, що в 2013 році значну та найбільш рішучу частину протестувальників складали національні активісти.
Люди, для яких євроінтеграція була інструментом розриву з Москвою. На їхню думку, до Європи потрібно було йти, щоб опинитися подалі від Росії.
І навіть якщо комусь із них не надто подобалися сучасні європейські порядки, вони все одно обирали ЄС: альтернативою був кремлівський Митний Союз.
Тепер така альтернатива перед Україною вже не стоїть.
За минулі роки вітчизняна дерусифікація набула масштабів, про які 2013-го годі було навіть мріяти.
Причому, попри тодішні очікування, головним каталізатором цього процесу виступив не Євросоюз, а Кремль.
Російська збройна агресія 2014-го і особливо 2022-го стала більш ефективним інструментом національної емансипації, ніж рух до Європи.
Відповідно, багатьом учасникам Євромайдану більше не потрібна повноцінна та всебічна євроінтеграція.
Головне, що Європа фінансово та технічно підтримує збройну боротьбу Києва з Москвою: а добиватись членства в ЄС зовсім не обов'язково. Особливо, якщо заради цього вимагають жертвувати якимись із нинішніх національних цінностей.
"Обираючи між Європейським Союзом і Бандерою, я без вагань обираю Бандеру", – такі міркування вже не рідкість серед активної частини нашого суспільства.
Якщо українське керівництво також візьме на озброєння цей підхід, вітчизняним опозиціонерам буде важко його розкритикувати.
Нині вони намагаються бути ревнішими католиками, ніж Папа Римський: тобто більшими націонал-патріотами, ніж президент та його команда.
Зрив євроінтеграції через корупційні скандали чи правовий нігілізм став би для української опозиції безцінним подарунком – і навіть приводом для чергового Майдану.
Але якщо зрив євроінтеграції буде офіційно пов'язаний із захистом національної ідентичності, то, ймовірно, це роззброїть конкурентів Банкової.
Навряд чи хтось із них публічно заявить, що, обираючи між Бандерою та Євросоюзом, варто таки пожертвувати Степаном Андрійовичем.
Суто гіпотетично з подібними заявами могла б виступити ліберальна опозиція: люди, для яких права людини пріоритетніші за права нації, а особисті свободи – важливіші за колективну історичну пам'ять. Але такої опозиції в Україні фактично вже не лишилося.
Відігравши важливу роль під час Євромайдану, вітчизняний лібералізм в наступні роки неухильно поступався позиціями.
А за час повномасштабної війни поборники ліберальних цінностей були остаточно витіснені в маргінес, і тепер на їхнє невдоволення можна не зважати.
Щоправда, окрім задоволених національних активістів і маргіналізованих лібералів, є й третя сила, яка брала участь у Євромайдані.
Мільйони звичайних безідейних обивателів, які прагнули до Європи заради високих життєвих стандартів. Їх приваблював не вихід із російської орбіти та не ліберально-демократичні ідеали – а високі європейські зарплати, гідні пенсії та упорядкований побут.
Після 24.02.2022 багато хто з цих громадян інтегрувалися до ЄС в індивідуальному порядку.
Нині вони мешкають у європейських країнах і, як правило, не рвуться назад на Батьківщину.
Але інші залишилися вдома: під ударами ворожих ракет і дронів. І не виключено, що згодом саме цю частину суспільства спробують переконати, ніби кислий виноград Євросоюзу не надто потрібний гордій і самодостатній Україні.
Михайло Дубинянський