MeToo воєнного часу

Кілька тижнів тому Україну сколихнув "СкеляГейт" – один із найгучніших скандалів цього літа.

Ні ворожі обстріли, ні сварка з Польщею, ні відставка уряду, ні інші резонансні події не змогли затьмарити розслідування видання "Бабель" про жорстокі порядки в 425-му окремому штурмовому полку.

Майже одразу ж скандальна історія обросла новими деталями.

Після публікації "Бабеля" в соцмережах з'явилися й інші розповіді про насильницькі ексцеси, пов'язані з тим самим полком.

Зокрема, виринув інцидент із обстріляною машиною британського телеканалу Sky News, який стався під Добропіллям ще в березні 2025 року.

Інцидент, який ніхто не розголошував, поки військовослужбовці "Скелі" вважалися бездоганними героями.

Подібний ефект спостерігався в Україні й раніше. Коли позаминулого літа були публічно озвучені звинувачення на адресу генерала Содоля, тут же виявилася маса свідчень про жахіття божевільної операції в Кринках – хоча незадовго до цього вона вважалася цілком успішною.

Приблизно так само відбувалося і з вітчизняною "бусифікацією", і з проблемою СЗЧ, і армійською корупцією, і з іншими неприємними темами.

Щоразу, коли назовні випливає резонансний компромат, з'ясовується, що багато людей були в курсі того, що відбувається, і самі страждали від насильства, свавілля чи злочинної некомпетентності – але мовчали.

А потім стіна мовчання раптово руйнується, і потік публічних зізнань, викриттів та звинувачень стрімко наростає.

У нашого сучасника мимоволі виникає відчуття дежавю. Приблизно так само виглядала знаменита кампанія MeToo, яка стартувала в Сполучених Штатах у 2017 році.

У розпал скандальної "справи Вайнштейна" актриса Алісса Мілано закликала жінок використовувати цей хештег, щоб поділитися власним сумним досвідом сексуальних домагань і сексуального насильства.

В результаті жертви, які мовчали роками й навіть десятиліттями, взяли участь у викритті недавніх улюбленців публіки. Чимало блискучих кар'єр і репутацій виявилися зруйнованими.

А журнал "Time" присудив активісткам та активістам MeToo звання "людини року". На обкладинці журналу їх було позначено як "the silence breakers": "руйнівники мовчання".

Звичайно, український варіант MeToo, породжений суворим воєнним часом, дещо відрізняється від американського.

У ролі "фабрики мрій" – Голлівуду – виступає "фабрика перемоги": наші збройні сили та військово-політичне керівництво країни.

Замість кінопродюсера Гарві Вайнштейна антигероєм стає генерал Юрій Содоль.

Замість актора Кевіна Спейсі – командир "Скелі", підполковник Юрій Гаркавий.

Серед потерпілих переважають не жінки, а чоловіки призовного віку – найбезправніша група населення в Україні 2020-х.

І найчастіше із запізнілими публічними викриттями виступають не жертви, яких вже немає серед живих; а їхні родичі та близькі друзі.

Однак сам механізм гучних викривальних кампаній працює схожим чином.

Ключову роль завжди грають запеклі silence breakers.

Варто комусь одному винести неприємні речі в публічне поле, і він спонукає говорити тих, хто протягом багатьох місяців або навіть років волів мовчати.

Хоча без цього тригера масове мовчання могло спокійно зберігатись і надалі.

Вітчизняне прагнення не піднімати незручні теми в розпал війни обумовлено двома основними чинниками: патріотизмом і страхом. І часом нелегко розібратися, яка з цих двох причин змушує нас замовчувати ексцеси та зловживання воєнного часу.

Патріотизм – красивіше й благородніше пояснення. Дуже часто він буває щирим і непідробним.

Людина, керована патріотичними почуттями, піклується про позитивний імідж своєї Батьківщини і не хоче її дискредитувати.

Не хоче мимоволі підігравати ворожій пропаганді та давати їй зайві козирі. Не хоче кидати тінь тих, кого країна вважає героями.

Страх – ганебний фактор, і його визнають не так охоче. Проте багатьох українців стримує саме він.

Під час війни люди бояться зажити слави "носіїв російських наративів".

Бояться звинувачень у "роботі на ворога".

Бояться публічного хейту.

Бояться кар'єрних ускладнень.

Бояться помсти з боку певних силових структур.

А потім у гру вступають вітчизняні silence breakers. Когось вони позбавляють патріотичних сумнівів.

Якщо незручна тема піднята не Шарієм, Арестовичем чи Олешком, а українським виданням з пристойною репутацією, значить, Батьківщині це не зашкодить. Отже, можна вільно поділитися особистими спостереженнями, і це не стане мимовільною роботою на російську пропаганду.

У будь-якому разі проблема вже винесена в публічний простір, і подальше мовчання стає безглуздим.

Інших silence breakers позбавляють страху. Якщо незручну тему починають публічно обговорювати, то до цього обговорення можна долучитися, не побоюючись серйозних ускладнень і неприємностей.

Коли викривачів системи стає надто багато, їх уже важко записати в "зрадники", "пособники ворога" і "носії російських наративів". У крайньому разі завжди можна послатися на широкий суспільний резонанс і успішно прикритися ним…

З погляду ліволіберальної західної громадськості, кампанія MeToo відіграла однозначно позитивну роль.

Вона дозволила із запізненням відновити справедливість та виробити нові, цивілізованіші правила гри.

Проте існує й альтернативна думка, популярна у правих колах. Недоброзичливці сприйняли MeToo як вакханалію донесення, зведення особистих рахунків і тиражування бездоказових звинувачень у корисливих цілях.

Подібну подвійність ми побачили і в Україні.

Для одних журналісти видання "Бабель" стали справжніми героями, котрі не побоялися озвучити табуйовану правду. Але для інших – безвідповідальними хайповиками, які відкрили скриньку Пандори під час екзистенційної війни.

Наприклад, військовий блогер і боєць "Скелі" Микола Хархан назвав українських розслідувачів "проплаченими журношлюхами", які "наригали говновкиди" та "розганяють дезу" за "російський кеш".

Заразом він пригрозив норовливим журналістам: "Якщо держава самоусунулась від виконання своїх обов'язків, то підрозділи Збройних сил в стані самі захистити себе. Якщо хтось думає, що можна безнаказано робить такі речі… Нє, котікі, доповідаю – грошики вони сьогодні хорошо, але їх виригувать прийдеться всім причетним".

А за два тижні після виходу резонансного розслідування ДБР за дивним збігом обставин провело обшуки у співвласника "Бабеля". І повірити у простий збіг було важко.

Так, наш аналог MeToo не сприяє підтримці внутрішньої стабільності у воєнний час.

Так, подібні скандальні історії провокують розкол в українському суспільстві. І хтось із нас резонно вважає, що таких ситуацій вдасться уникнути, якщо держава вчасно кластиме край вітчизняним зловживанням та ексцесам.

Але комусь може здатися перспективнішим інший шлях. Щоб у розпал війни в Україні не було чогось схожого на MeToo, потрібно вчасно нейтралізувати вітчизняні silence breakers. І тоді все буде тихо, спокійно та пристойно – принаймні зовні.

Михайло Дубинянський