Бурхливе літо 2026 року ознаменувалося черговим витком військової ескалації.
Готовність до підвищення ставок продемонстрував наш ворог і ми самі.
Але в нескінченних ескалаційних перегонах кремлівський агресор має потенційний козир, якого не мають українці: ядерний арсенал.
Не дивно, що останнім часом про можливе застосування "ядерки" почали згадувати частіше – майже як восени 2022-го, коли росіянам теж було непереливки.
Ядерних ударів по Україні вимагають істеричні Z-патріоти.
Ядерними ударами країн НАТО погрожує ворожий дипломат Лавров.
Про ядерні ризики висловлюються і вітчизняні експерти. Наприклад, нещодавно цієї теми торкався колишній міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.
Словом, ядерна зброя та її гіпотетичне застосування Кремлем заслуговують на серйозну і ґрунтовну розмову.
Почнемо з того, що Росія активно використовувала власний ядерний арсенал із перших місяців повномасштабної війни. І, на жаль, нерідко досягала успіху. Просто ворожі атомні озброєння використовувалися не як бойові одиниці – а як ефективний інструмент шантажу.
Щоразу, коли агресор опинявся в скрутному становищі, у Кремлі нагадували про ядерний статус РФ і лякали Захід катастрофічними наслідками.
Зокрема, є версія, що саме так вдалося запобігти розгрому 30-тисячного російського угруповання в Херсоні та домогтися безперешкодного виходу росіян з окупованого міста.
Подібну функцію ядерні боєголовки виконують із часів Холодної війни. Їх не застосовують у бою – їх лише погрожують застосувати, якщо супротивник перетне певні червоні лінії.
Вважається, що допустити такий сценарій у жодному разі не можна. Щонайменше з початку 1960-х він асоціюється із загибеллю людства. І цей погляд ще більше зміцнився в 1980-х, коли вчені заговорили про апокаліптичну "ядерну зиму". При цьому мається на увазі, що застосування навіть одного тактичного ядерного заряду спричинить некеровану ескалацію та планетарну катастрофу.
Кремлівський ядерний шантаж останніх років не виходить за межі цієї парадигми. Але реальний удар по Україні цю парадигму зламає – і означатиме повернення до іншого, більш архаїчного погляду на ядерну зброю.
Ми звикли ототожнювати атомну війну з кінцем людської цивілізації. Але так не завжди.
У другій половині 1940-х – на початку 1950-х бойове застосування "ядерки" не прирівнювалося до загибелі планети.
Тодішні атомні бомби – ще звичайні, а не водневі – вважалися страшною та руйнівною зброєю, але все ж таки не зброєю Армагеддону.
Наприклад, можливість тактичних ядерних ударів всерйоз розглядали під час Корейської війни: після того, як на допомогу КНДР прийшла численна китайська армія.
Передбачалося, що застосування ядерної зброї дозволить вирішити цю проблему та повністю відрізати Північну Корею від Китаю.
Відомо, що прихильником такого підходу був головнокомандувач Дуглас Макартур, відправлений у відставку обережнішим президентом Труменом.
В інтерв'ю 1954 року, опублікованому вже після смерті Макартура, відставний генерал стверджував, що міг би виграти війну в Кореї максимум за 10 днів. І ділився власним рецептом перемоги: "Я скинув би від 30 до 50 атомних бомб на бази противника в Маньчжурії".
Ба більше, в ті часи навіть глобальний ядерний конфлікт виглядав хоч і таким, що лякає, проте не обов'язково апокаліптичним сценарієм.
Так, у жовтні 1951-го вийшов спеціальний номер популярного журналу "Collier's", цілком присвячений гіпотетичній Третій світовій війні: Preview of the War We Do Not Want. Відомі журналісти, письменники та інші солідні автори представили оригінальний псевдодокументальний репортаж із майбутнього – з 1960 року.
На сторінках журналу моделювався можливий початок світової війни (тригером ставало радянське вторгнення до Югославії) та подальші бойові дії у 1952–1955 роках.
Описувалися атомні бомбардування Нью-Йорка, Вашингтона, Чикаго, Детройта, Філадельфії та ще численніші ядерні удари по радянській території. Але, крім того, там йшлося про крах сталінського режиму, про перемогу демократичного світу та про успішне повоєнне відновлення: зокрема й у колишній радянській Україні.
Економіст Cтюарт Чейз написав нарис про Полтаву, відроджену з руїн за кілька років.
Історик Аллан Невінс ділився враженнями з Києва.
Письменник Артур Кестлер розповідав про перші вільні вибори у післявоєнному Харкові. Він описував "нові міста", побудовані ООН поза старими міськими центрами, які знищили атомні бомби.
У той період подібні настрої були рідкістю – і лише пізніше сама думка про припустимість ядерного конфлікту стала табуйованою.
Тож чи можна увійти в одну й ту саму річку двічі? Чи є ймовірність, що в 2020-х ядерна зброя – принаймні тактична – буде частково реабілітована? Що до неї почнуть ставитись приблизно так само, як на перетині 1940-х – 1950-х?
На жаль, повністю виключити такий поворот подій не можна.
Сьогоднішня Україна може здатися агресору відповідним полігоном для божевільних військових експериментів. Місцем, де вдасться обмежено застосувати "ядерку" без фатальних наслідків для Росії та іншого світу.
За останні 4 роки та 5 місяців російсько-українське протистояння стало масштабним вікном Овертона, в якому нормалізується те, що ще нещодавно здавалося немислимим.
Наш ворог має в своєму розпорядженні великий ядерний арсенал і не скутий жодними моральними обмеженнями. Волночас наші західні партнери, що входять до ядерного клубу, не є повноцінними союзниками Києва і навряд чи підуть заради нас ва-банк.
Таким чином, за застосуванням тактичної ядерної зброї проти України з високою ймовірністю не почнеться тотальна ядерна війна. І теоретично це може розв'язати Кремлю руки.
Безумовно, для Москви ризики такого рішення однаково залишаються непомірно високими.
Якщо російський режим і піде на подібну авантюру, то лише в крайньому разі. Але що саме в Кремлі можуть вважати тим самим "крайнім випадком" – питання відкрите. Як і можлива тактика ворога.
Ймовірно, навіть вдавшись до ядерної зброї, РФ намагатиметься наголосити на "обмеженості" і "чисто військовому характері" цієї акції.
Найімовірніше, агресор не стане відразу бити по українських мегаполісах і стирати їх з землі.
Під удар потраплять скромніші цілі – а будуть задіяні відносно малопотужні атомні заряди. Але для нашої країни це все одно стане безпрецедентним випробуванням, і ставитися до такого сценарію легковажно точно не варто.
На початку 2022 року переважна більшість українців не боялася повномасштабної війни з Росією. Але не тому, що були справді готові до вторгнення: бо не вірили, що кремлівське керівництво на це наважиться.
Країна схилялася до думки, що Путін блефує; звинувачувала західні медіа в нагнітанні паніки та готувалася до травневих шашликів. Так було зручніше.
А зараз зручно не сприймати всерйоз ворожі ядерні загрози.
Зручно вважати, що Кремль за жодних обставин не наважиться перейти заборонену межу.
Зручно вірити, що російський ядерний арсенал взагалі перебуває в неробочому стані і не становить реальної небезпеки.
2022-го за вітчизняну безтурботність і wishful thinking довелося заплатити надто високу ціну.
Тож на п'ятому році великої війни краще не нехтувати песимістичними прогнозами – і мати у запасі відповідний план дій.
Навіть якщо він з 90-відсотковою ймовірністю нам не стане в пригоді.
Михайло Дубинянський