Хто за що відповідає у війні?

Глен Грант написав статтю-рефлексію на Принципи Головнокомандувача, головною тезою якої є: перш ніж будувати нову армію, треба домовитися, хто в цій системі має владу, хто має ресурси, хто ухвалює рішення і хто відповідає за результат.

Професійна біографія Глена Гранта дозволяє йому фахово говорити про архітектуру оборонного управління України. Він має рідкісне поєднання досвіду всередині західної військової системи та багаторічного досвіду її адаптації до пострадянських армій.

У своїй статті Грант дивиться на українську систему одночасно з двох позицій: він розуміє логіку західної моделі цивільно-військового розподілу ролей, але достатньо довго працював з українськими інституціями, щоб не переносити цю модель на Україну механічно.

Тому його текст є зовнішньою діагностикою української проблеми: де саме мають проходити межі між політичним керівництвом обороною, стратегічним військовим керівництвом, підготовкою та розвитком сил і безпосереднім командуванням операціями — і чому розмитість цих меж під час війни впливає на результат на полі бою.

Його ключова теза статті: відповідальність повинна йти за повноваженнями. Не можна відповідати за результат, не маючи права ухвалювати необхідні для нього рішення; і не можна мати владу, не відповідаючи за її наслідки.

Після того як Драпатий формулює, якою має стати армія, Грант ставить наступне питання — якою має бути система влади навколо цієї армії, щоб вона взагалі могла такою стати.

Нижче "Українська правда" публікує переклад статті Глена Гранта.

Хто має керувати війною?

Ролі, відповідальність і підзвітність в управлінні обороною під час війни — демократична модель командування та управління обороною для України, що воює у 2026 році.

Ця стаття спирається на мій досвід роботи в Міністерстві оборони Великої Британії, британській армії та об'єднаних штабах під час першої війни в Перській затоці, війни в Боснії та операції НАТО в Косові.

Під час роботи над нею я також звернувся до двох колег: американського дослідника у сфері оборони й автора, доктора Томаса Дурелла Янга, який свого часу працював у Воєнному коледжі США, та колишнього директора з питань оборонної політики Міністерства оборони Болгарії, полковника у відставці Владіміра Міленскі.

Усі ми в різний час працювали з Міністерством оборони України у 2014–2015 роках, а загалом брали участь у реформуванні оборонних систем більш ніж 15 країн світу.

Наперед перепрошую у моїх подруг і колег-військовослужбовиць за те, що в англійському оригіналі статті я переважно використовую займенник "він". Це зроблено виключно для спрощення тексту перед перекладом і жодним чином не применшує вашого надзвичайного внеску у війну, яку веде країна.

Війна не скасовує демократичного управління обороною. Вона випробовує його на міцність

У демократичній державі, яка веде війну, оборонна система має одночасно ефективно воювати, залишатися під політичним контролем, бути юридично підзвітною, стратегічно цілісною та оперативно гнучкою.

Війна посилює тиск на інституції, але оборонна система не повинна через це замикатися в собі або перетворюватися на окремий центр влади. Війна не скасовує потреби у чітких повноваженнях, законній відповідальності та суспільній підзвітності.

Навпаки: що вища ціна рішень, то важливіше розуміти, хто керує обороною, хто надає військові рекомендації уряду, хто готує війська, хто планує стратегію і кампанії, хто командує операціями і хто відповідає за результат.

Сьогодні в Україні це не до кінця зрозуміло.

Тому головне інституційне питання — не в термінології. У різних демократичних державах органи та посади називаються по-різному. Значення має інше: чи утворюють вони цілісну систему, в якій повноваження, відповідальність, військові рекомендації, оперативне командування, підготовка сил, політичний контроль і підзвітність чітко розмежовані там, де це необхідно, та інтегровані там, де це дає результат.

І найважливіше — суспільство має бачити, хто за що відповідає.

Для створення добре налагодженої та ефективно керованої системи критично важлива якісна командна робота. Найшвидше й найкраще працюють двоє людей, які довіряють одне одному і мають спільну мету. Недовіра, інституційна зарозумілість, нездатність працювати разом, бюрократія або нечітко визначені завдання породжують затримки. А на війні затримки вбивають.

Саме тому міністр оборони, вище військове керівництво, Міністерство оборони, Генеральний штаб і Об'єднаний штаб мають працювати як єдиний організм, а не протистояти одне одному.

Мені пощастило працювати у британській системі, де Міністерство оборони та Генеральний штаб фактично інтегровані, а військові та цивільні фахівці працюють у спільних командах. На нарадах були присутні представники всіх необхідних рівнів — від міністерства до військових частин. Завдяки цьому багато ключових рішень можна було ухвалювати і реалізовувати одразу, без зайвої бюрократії.

Цивільні фахівці привносили інший, менш вузький погляд та інші компетенції — і це суттєво покращувало результат. Відкрита спільна робота набагато ефективніша за жорстке відстоювання "власної території".

В Україні двома головними штабними центрами сьогодні є Міністерство оборони та Генеральний штаб. У більшості країн останній називали б Штабом оборони, адже йдеться не лише про сухопутні війська.

На нашу думку, потрібен і третій елемент — Об'єднаний штаб, відповідальний за ведення бойових дій. У Великій Британії та багатьох країнах НАТО існують оперативні об'єднані штаби. У США цю функцію виконують регіональні об'єднані бойові командування — Combatant Commands, що відповідає глобальному масштабу американських інтересів.

Разом ці три штаби мають утворювати своєрідний трикутник керівництва з чітко розмежованими завданнями.

Я працював на кожному з цих рівнів. Залежно від проблеми один штаб бере на себе провідну роль, а інші його підтримують. Наступного дня ситуація може змінитися — і лідерство перейде до іншого штабу.

Держави, які успадкували систему командування радянського типу, а потім почали впроваджувати сучасні демократичні та натовські моделі оборонного управління, постійно стикаються з питанням: хто, що, як і коли має робити.

Проблема не в тому, що одна концепція чи термінологія є "східною", а інша — "західною". Проблема виникає тоді, коли змішана система породжує паралельні вертикалі управління, дублювання штабів, розмиту відповідальність і ситуації, коли командир відповідає за результат, але не має достатніх повноважень або ресурсів, щоб його досягти.

Нинішній український Об'єднаний штаб — показовий приклад. Йому дали роль на полі бою, для якої він не створювався. Та й по-справжньому об'єднаним він, правду кажучи, ніколи не був.

Для демократичної держави, яка воює у 2026 році, центральний принцип має бути простим: відповідальність повинна відповідати повноваженням.

Жодна інституція або її частина не повинна мати владу без підзвітності. І жоден командир не повинен нести відповідальність, не маючи достатніх повноважень і ресурсів для виконання поставленого завдання.

Міністерство оборони: цивільна влада, політика, ресурси та підзвітність

Міністерство оборони — це цивільний політико-адміністративний орган, відповідальний за управління обороною та створення умов для її функціонування.

У демократичній державі Міноборони є частиною уряду, а не оперативним штабом. Воно не повинно діяти як паралельне військове командування. Його легітимність походить із конституційних повноважень, відповідальності міністра, парламентського контролю та верховенства права.

Під час війни відповідальність міністра принципово не змінюється. Але діяти він має швидше й цілеспрямованіше.

Міністр повинен не лише очолювати всю систему оборони, а й бути активним керівником самого міністерства, спонукаючи його працівників діяти проактивно, підтримувати військо, шукати нові рішення і працювати швидко. Міністерство також має функціонувати в режимі 24/7 і бути готовим негайно реагувати на надзвичайні ситуації.

Саме сильна політична складова цієї посади є причиною, чому її має обіймати цивільна особа — бажано досвідчений політик.

Військові на посаді міністра можуть добре розуміти логіку бойових дій, однак зазвичай мають менше досвіду роботи з політичними й суспільними процесами. Їм часто бракує розуміння того, як працюють політичні брифінги, неформальні зв'язки та формування консенсусу, без яких неможливо досягти найкращого результату для оборони в цілому.

Завдання міністерства складне. Воно має перетворювати національні політичні цілі на оборонну політику та стратегічні директиви; управляти ресурсами, бюджетом, закупівлями, мобілізаційною та кадровою політикою, міжнародною допомогою, оборонною промисловістю і забезпеченням.

Міністерство має координувати роботу з урядом, парламентом, іншими міністерствами, союзниками та структурами цивільного захисту. Водночас воно повинно забезпечувати законність, прозорість, демократичний контроль та антикорупційні механізми.

Міністр також має особисто й регулярно інформувати парламентський комітет з питань оборони про проблеми в усіх цих сферах — особливо коли виникає потреба в нових законах або змінах до чинного законодавства.

Деякі українські міністри сприймали роботу з парламентом мало не як боротьбу з противником, хоча парламент є фундаментальною частиною оборонної системи демократичної держави. Те, що за 12 років війни Україна так і не ухвалила низку критично необхідних законів, дуже добре демонструє наслідки такого підходу.

Міністерство також має вимагати від військового керівництва відповідальності за готовність, плани, результати та використання ресурсів.

Це не означає політичного мікроменеджменту військових операцій. Це означає, що цивільна влада як частина уряду визначає цілі, надає засоби, встановлює обмеження, вимагає професійних військових рекомендацій, оцінює результати та звітує перед демократичною державою.

Завдання міністерства — не воювати. Воно має інформувати уряд і парламент, задавати стратегічний напрям, забезпечувати максимально доступні ресурси, контролювати результати та нести політико-адміністративну відповідальність.

І знову ключовою умовою є командна робота всієї системи.

У Міністерстві оборони я засвоїв ще один урок: ми, військові, часто погано вміємо аргументувати свою позицію. Надто часто ми намагаємося переконувати емоціями або військовою самовпевненістю, тоді як наші цивільні колеги очікують чіткої логіки, аргументів і фактів.

Я навчився цього нелегко: отримував назад документи та брифінги, вкриті червоними правками і запитаннями: "Чому?" та "Де докази?".

Саме тому міністр, вище військове керівництво, Міноборони, Генеральний та Об'єднаний штаби повинні працювати як одна система. Але для цього всі вони мають отримувати від штабів однаково якісну інформацію.

Керівники знають переважно те, що їм доповідають. Вони не боги. Тому чесність — критично важлива.

Там, де Міноборони та Генеральний штаб інтегровані, а військові та цивільні фахівці працюють пліч-о-пліч — як у Великій Британії чи Пентагоні, — більшість рішень можна ухвалювати й реалізовувати швидко.

В Україні, де Міноборони та Генеральний штаб розділені, керівництву необхідно постійно шукати нові процеси та механізми спільної роботи, які забезпечуватимуть максимально швидкий і скоординований результат.

Штабна система НАТО або континентальна штабна система, ймовірно, є найкращим інструментом для цього. Але її потрібно впроваджувати як цілісну систему принципів і методів, а не просто перейменовувати старі структури.

Українські штаби досі не до кінця зрозуміли сутність цього інструменту. Але це тема для окремої статті.

Головнокомандувач: стратегічне військове лідерство та професійна військова порада

Начальник оборони — або, як в Україні, Головнокомандувач Збройних сил — є найвищою професійною військовою посадовою особою держави.

Назва посади може відрізнятися. Її функція — ні.

Цей офіцер є головним військовим радником президента, уряду, міністра оборони та органів національної безпеки і відповідає за стратегічне військове керівництво Збройними силами як інституцією.

Усі троє авторів цієї статті сходяться в одному: за свою кар'єру ми бачили більше Головнокомандувачів, які зазнали невдачі, ніж тих, хто досяг успіху.

Головна причина — нерозуміння власної ролі.

Головнокомандувач — не генеральний директор оборонної корпорації. І він не "господар замку", як дехто хотів би себе бачити.

Він має бути професійною ланкою між суспільством та урядом, з одного боку, і військовою системою — з іншого, забезпечуючи безперервний і правильний рух інформації та рішень в обох напрямках.

Його роль полягає в тому, щоб перетворювати політичні цілі на військово-стратегічні варіанти дій; чесно консультувати щодо ризиків, реалістичності, ціни та наслідків; через штабну систему спрямовувати розробку планів кампаній; забезпечувати об'єднаність та рівноправність складових сил оборони; підтримувати моральний стан, готовність, дисципліну, професійні стандарти та стратегічну цілісність.

Масштаб цього переліку величезний.

Саме тому Головнокомандувач не повинен одночасно бути командувачем, який безпосередньо веде бойові дії.

Коли він перебирає цю роль на себе, інші критично важливі завдання оборони залишаються без належної командної уваги. І тоді цілі системи — як це сталося, наприклад, із ТЦК та мобілізацією, — починають деградувати.

Ще одне ключове завдання Головнокомандувача — відбирати офіцерів усіх видів Збройних сил, а не лише Сухопутних військ, і рекомендувати президентові тих, хто готовий до вищих військових звань та, особливо, оперативного командування.

Так само він має рекомендувати президентові заміну старших офіцерів, які не досягають результату через недостатню компетентність, професійне виснаження або фізичну втому.

Головнокомандувач підзвітний цивільному керівництву через законні механізми контролю — зокрема регулярні доповіді президентові, міністру та парламенту.

Він відповідає за професійну якість власних військових рекомендацій. А це означає, що його підлеглі також повинні мати можливість доповідати йому чесно — з упевненістю, що за погані новини їх не засудять і не покарають, як це надто часто траплялося в минулому.

Головнокомандувач також відповідає за стратегічне застосування Збройних сил, цілісність системи командування, готовність і моральний стан війська.

Він має бути достатньо сильним, щоб вести військову інституцію і в добрі, і в найважчі часи. Але завжди залишатися підпорядкованим демократичній цивільній владі.

Начальник Генерального штабу: влада штабу, а не окреме командування

Роль начальника Генерального штабу часто є однією з найчутливіших у змішаних системах.

Начальник Генштабу підпорядковується Головнокомандувачу і в українській системі має від його імені здійснювати щоденне управління військовою системою через Генеральний штаб.

Він відповідає за штабні процеси та їхню якість на всіх рівнях, якість планування, координацію, штабну дисципліну та за те, щоб військові варіанти, розроблені Об'єднаним штабом, отримували повну підтримку всієї системи.

На практиці ця посадова особа може мати значний вплив, адже якісна штабна робота формує стратегічні рішення. Але ці повноваження мають реалізовуватися під керівництвом Головнокомандувача, а не як незалежна командна функція.

Якщо начальник Генерального штабу видає накази, це мають бути штабні накази, видані на підставі повноважень Головнокомандувача, а не особисті командні директиви.

Формула проста: начальник Генерального штабу має бути сильним штабним координатором і головним менеджером Збройних сил, але не незалежним командувачем.

Генеральний штаб: стратегічний штаб, двигун змін і сильнішого майбутнього

Генеральний штаб — або Штаб оборони, як його називають у багатьох сучасних системах, — слід розуміти як стратегічний штаб, що працює на Головнокомандувача.

Його завдання — перетворювати політичні рішення та військово-стратегічні вказівки на плани діяльності, розвиток сил, мобілізаційні механізми, системи готовності, доктрину, політику підготовки, логістичні пріоритети та стратегічні оцінки.

У цьому сенсі Генеральний штаб має три основні функції.

Перша — забезпечувати командувача Об'єднаних сил ресурсами, необхідними для ведення війни.

Друга — створювати нові та інноваційні військові спроможності для майбутнього.

Третя — забезпечувати, щоб уся оборонна система в тилу максимально ефективно працювала на війну. Це означає вибудовувати чіткі процеси та ефективні організації без марнотратства і затримок.

Генеральний штаб — це військовий мозок інституції, і він має бути зосереджений передусім на майбутньому.

Він не повинен перетворюватися на паралельну вертикаль командування, втручатися у щоденне ведення війни або перебирати завдання, які мають виконувати підпорядковані види військ та органи — наприклад, Сухопутні чи Повітряні сили.

Це розмежування особливо важливе для країн із радянською військовою спадщиною.

У системах радянського походження Генеральний штаб часто концентрував у собі планування, управління силами, мобілізацію, оперативне керівництво, розвідку та безпосереднє командування.

Така модель відповідала іншій військово-політичній логіці: централізованому контролю, жорсткій вертикалі влади, слабкій цивільній складовій оборонної політики, штабному управлінню та пріоритету секретності над підзвітністю.

У сучасній демократичній системі така концентрація функцій створює серйозні ризики: дублювання повноважень, розмиття відповідальності, втручання штабів у командування, надмірну централізацію, вкрай повільні цикли ухвалення рішень, послаблення об'єднаного командування та відсутність чіткої відповідальності за результати операцій.

Що інтенсивнішою стає війна, то дорожче обходяться військам ці суперечності та дисфункції.

Тому Генеральний штаб не повинен безпосередньо командувати оперативними угрупованнями та займатися щоденним веденням бойових дій.

Інакше штаб витрачає час на чужі завдання, сповільнює ухвалення рішень, послаблює оперативних командувачів і руйнує прямий зв'язок між повноваженнями та відповідальністю.

Водночас він втрачає фокус на власних ключових завданнях і створює затримки для всіх, із ким взаємодіє.

Командувач Об'єднаних сил: відповідальний за поточні бойові операції

Командувач Об'єднаних сил має бути оперативним командувачем, відповідальним за проведення визначених кампаній та операцій.

Його завдання — виграти війну.

Ця роль критично важлива, оскільки сучасна війна за своєю природою є об'єднаною. Жодна спроможність — включно з цивільно-військовим співробітництвом — не може існувати як окреме відомче зусилля.

Усі вони мають бути інтегровані під керівництвом оперативного командувача, який має реальні повноваження щодо переданих йому сил.

До обов'язків командувача Об'єднаних сил мають належати:

• командування визначеними силами в операційній зоні; планування і проведення кампаній та великих операцій;
• визначення ресурсів, необхідних для майбутніх операцій;
• інтеграція видових і функціональних компонентів; визначення оперативних пріоритетів;
• синхронізація ефектів;
• доповідь про перебіг операцій, ризики, втрати, потреби й можливості;
• адаптація дій у межах отриманих стратегічних вказівок.

Він також має прямо вказувати на оперативні прогалини та слабкі місця.

Ключове — назва посади повинна відповідати реальним повноваженням.

Якщо кожне значуще тактичне чи оперативне рішення контролює Генеральний штаб або політичний центр, посада командувача стає порожньою формальністю, а відповідальність — зникає.

Якщо командувач Об'єднаних сил відповідає за результати операцій, він повинен мати право командувати визначеними силами, встановлювати оперативні пріоритети та своєчасно ухвалювати рішення в межах стратегічних вказівок.

За результати своєї військової діяльності командувач Об'єднаних сил має відповідати перед Головнокомандувачем, а через нього — перед цивільною владою.

Ця відповідальність повинна ґрунтуватися на поставленій місії, наданих ресурсах, визначених обмеженнях і делегованих повноваженнях.

Її не можна зводити до пошуку винних після невдачі або роздачі похвал після успіху. Підзвітність — це постійна дисципліна доповіді, оцінювання, адаптації та законного командування.

Об'єднаний штаб: механізм ведення війни та об'єднаної інтеграції

Об'єднаний штаб має управляти та координувати систему ведення бойових дій.

Його фокус — ведення війни через інтеграцію операцій і розвідки на об'єднаному рівні, трансформацію стратегії у завдання для підпорядкованих формувань та подальшу підтримку їхніх операцій.

Це штабний механізм, через який Збройні сили інтегрують усі доступні спроможності в єдину скоординовану систему, підпорядковану одній стратегії ведення війни.

Якщо держава одночасно має Генеральний та Об'єднаний штаби, межа між ними повинна бути абсолютно чіткою — без дублювання і простору для різних трактувань.

Правильно побудований Об'єднаний штаб дає командувачу Об'єднаних сил можливість планувати, координувати, оцінювати та коригувати спільні операції в інтересах держави.

Його штаб забезпечує оперативне планування ближніх, середніх і глибоких операцій. Одне з головних його завдань — концентрувати ефекти на полі бою та спрямовувати ресурси туди, де цього потребують стратегічні й оперативні пріоритети.

Штаб готує накази та директиви для об'єднаних операцій, тісно взаємодіє з Міністерством оборони та Генеральним штабом щодо ресурсних потреб, підтримує актуальну оперативну картину, координує роботу із союзними штабами та поєднує національну військову стратегію з реалізацією кампаній.

Завжди існує ризик, що Об'єднаний штаб стане зайвим, якщо Генеральний штаб перебере на себе надто багато оперативних повноважень. Або, навпаки, буде надто слабким для реальної інтеграції видів військ, якщо його юридичні повноваження недостатні.

Обидва варіанти вкрай шкідливі для ведення війни.

Так само, якщо Об'єднаний штаб починає дублювати Генеральний, він лише створює додаткову бюрократію без реальних повноважень.

Коли Об'єднаний штаб не має впливу та реальної влади, операції залишаються заручниками інтересів окремих видів військ і відомств або будуються на імпровізованій координації.

Результат — втрата фокусу, цілісності та узгодженості. Операції проводяться, боєприпаси витрачаються, але окремі дії не складаються в сукупний ефект, необхідний для поразки противника.

Тому Об'єднаний штаб повинен мати чітко визначену роль і прямий доступ до Головнокомандувача.

Так само критично важливо, щоб командувач Об'єднаних сил і начальник його штабу мали спільне бачення, подібний професійний досвід і однаково розуміли мету. А ще краще — щоб між ними існувала справжня особиста довіра.

Головний демократичний принцип: відповідальність має відповідати повноваженням

Принцип відповідності відповідальності та повноважень — нормативне ядро демократичного управління обороною під час війни.

Він захищає державу від двох однаково небезпечних крайнощів: інституцій, які мають владу, але не несуть відповідальності, та командирів, яких звинувачують у результатах, на які вони не мали достатніх повноважень або ресурсів впливати.

У такій системі відповідальність має розподілятися так:

Політичне керівництво відповідає за політичні цілі, цілі війни, мобілізацію суспільства, союзи, національну стійкість і визначення прийнятного рівня ризику.

Міністерство оборони — за оборонну політику, ресурси, інституції, закупівлі, персонал, забезпечення та контроль.

Головнокомандувач — за професійні військові рекомендації, стратегічне військове керівництво, готовність і застосування Збройних сил.

Генеральний штаб — за якість планів розвитку та досліджень і розробок, стратегічних оцінок, систем готовності, мобілізації, розвитку сил та штабної роботи.

Об'єднаний штаб — за ведення війни, об'єднану інтеграцію та оперативне планування.

Командувач Об'єднаних сил — за проведення визначених операцій.

Види Збройних сил — Сухопутні війська, Військово-Морські сили та інші — за підготовку, оснащення і надання сил, готових до ведення бойових дій.

Такий розподіл не фрагментує командування — він його прояснює.

Політичні лідери відповідають за політичні цілі та національний ризик.

Цивільні органи оборони — за політику, ресурси та контроль.

Вище військове керівництво — за професійні рекомендації, готовність і стратегічну цілісність.

Оперативні командувачі — за проведення визначених операцій.

Система працює тоді, коли кожен рівень має достатньо повноважень для виконання своєї відповідальності — і достатньо контролю, щоб запобігти зловживанню цими повноваженнями.

Тому для кожної ключової посади в системі оборони законодавство має чітко відповідати на п'ять запитань:

1. Яке рішення або результат має забезпечити ця посадова особа?
2. У який строк?
3. Кому вона має його подати або про нього доповісти?
4. Які повноваження вона має для виконання цього завдання?
5. За якими доказами та критеріями оцінюватиметься виконання?

Юридична підзвітність має передбачати регулярне звітування перед міністром оборони, урядом, президентом або парламентом; письмову фіксацію військових рекомендацій і рішень; чіткі строки підготовки оперативних оцінок та звітів про готовність; можливість простежити використання ресурсів; а також конкретні наслідки за невиконання визначених законом обов'язків.

Чіткість — це стратегічна спроможність. І перевага на полі бою

Для демократичної держави, яка воює у 2026 році, головним тестом інституційної спроможності є не кількість штабів, структур чи командних посад.

Головне — наскільки чітко між ними розподілені повноваження, відповідальність і підзвітність.

Держава може мати Міністерство оборони, начальника оборони або Головнокомандувача, Генеральний штаб, Об'єднаний штаб, начальника Генерального штабу та командувача Об'єднаних сил.

Але якщо їхні ролі не розмежовані, результатом може стати не посилення системи, а дублювання функцій і загальна слабкість.

Перед Україною стоїть особливо складне завдання: вести війну високої інтенсивності й одночасно трансформувати успадковану систему командування.

Метою не повинно бути косметичне запозичення західної термінології. Так само немає сенсу відмовлятися від кожної успадкованої практики лише через її походження.

Мета — створити справді демократичну та об'єднану систему управління обороною під час війни: під цивільним керівництвом, із професійною військовою експертизою, ефективну в операціях, юридично підзвітну і настільки чітку, щоб у кожного важливого рішення та кожної дії був конкретний відповідальний.

Інституційна чіткість — не адміністративна розкіш.

Це стратегічна спроможність.

Вона скорочує цикл ухвалення рішень, зміцнює довіру між цивільними та військовими керівниками, покращує використання ресурсів, забезпечує ефективність об'єднаних операцій, зменшує політизацію та робить реальною відповідальність за результат.

На війні це не другорядні переваги.

Це ключові умови витривалості, адаптації та перемоги.

Глен Грант