Зомбіленд у Рубіжному, дружній вогонь і деградація у штабі. Історія снайпера Морпіха, який став ветераном у 29
– Sting – малючок, але збиває "Шахеди" 2,5 на 3 метри, – захоплюється дроном-перехоплювачем 29-річний лейтенант Денис із позивним "Морпіх". Як відомо, у кожного малюка має бути свій Карлсон, а в кожного дрона – навчений пілот.
Ми зустрілися з Денисом у навчальному центрі фонду Сергія Притули, де він третій місяць навчає військових керувати безпілотниками Sting. Українські підрозділи використовують ці дрони для перехоплення нереактивних "Шахедів" і "Гераней".
Денис – ветеран російсько-української війни з десятирічним досвідом служби в Силах оборони. Він був кулеметником, снайпером, командиром екіпажу розвідувального безпілотного комплексу Shark, штабістом. Звільнився зі служби, бо за станом здоров'я після поранення не міг виконувати бойові завдання, а продовжувати працювати в штабі не захотів.
– Це ніби провалитися в яму і почати деградувати. Сидіти в Києві, зростати у званні, не виконуючи ніякої корисної роботи – я так не можу, мене починає бомбити. Не люблю програвати. У мене починає дупа палати, – пояснює Денис.
Він має два татуювання, пов'язані зі службою. Перше на руці – зображення шеврона його підрозділу в бригаді "Рубіж". Друге на нозі – скелет із косою і снайперською гвинтівкою в руках, а знизу напис "група передового спостереження".
Морпіх розповідає "Українській правді" про "прекрасні часи" в АТО, "контрстрайк" у снайпінгу, friendly fire, зомбіленд у Рубіжному, удачу на фронті, звільнення зі служби та роботу в навчальному центрі фонду Сергія Притули.
Вибір
Ким мріяли стати українські діти до повномасштабної війни? Вчителями, лікарями, бізнесменами, кінозірками. Принаймні такі результати показало опитування 2020-го року. Ні в топ-5, ні в топ-10 не потрапила професія, якою марив Денис.
Він із дитинства хотів служити в армії. Воно й не дивно. Майже всі чоловіки в родині Дениса – військові: прадід, батько, старший брат.
– Ніхто в моїй сім'ї не намагався ухилитися від служби. Але ні батько, ні брат не нав'язували мені військову службу. Я сам захотів розвиватися в армії, – розповідає Денис.
В 19 років хлопець підписав контракт на службу в морській піхоті.
– В 2017-му до добровольців ставилися дуже цікаво. Тоді майже ніхто в армію не йшов. Багато людей вважали, що до війська долучаються або від безвиході, або сильно тупі. Коли я прийшов у військкомат, на мене дивилися зі здивуванням: "Сам хоче підписати контракт? Та ладно! Ну, пішли".
На тримісячному курсі молодого бійця (КМБ) у Миколаєві військовий навчався на кулеметника. А в останній момент захопився снайпінгом, бо снайпери воювали на фронті, а не на полігонах. Він навіть пройшов надскладний відбір у снайперський підрозділ 36-ої бригади морської піхоти: "Блювали, страждали, але дійшли до кінця". Однак розпочати снайперську кар'єру Денису не вдалося. Не дозволило командування батальйону, куди він був розподілений як кулеметник.
Після КМБ контрактник оселився у військовій частині.
– В нас було одне злагодження, потім друге, а виїздів на бойові не було. Розвиток зупинився. Це заводило мене в дезморал, – каже Денис.
На Київщині тоді формувався "підрозділ майбутнього" – 4-та бригада оперативного призначення НГУ (нині – "Рубіж"). Хлопець вирішив перевестися з Військово-морських сил у Національну гвардію. Це зайняло пів року. На згадку про службу в морській піхоті у Дениса залишився позивний – "Морпіх".
– В юності в мене було поганяло "Єнот". Я постійно перебирав речі, ніби єнот, от і прижилося. Думав, що залишу цей псевдонім у армії, але мій взводний був строгим мужиком. Він сказав: "Хто? Єнот? Не треба нам тут котів, собак. Із морської піхоти? Буде Морпіхом"", – усміхається військовий.
Перший бойовий досвід Денис отримав у 2019 році, коли бригаду перекинули обороняти Світлодарську дугу.
– Мій підрозділ тримав оборону на восьми позиціях – більшість розташовувалися за 1 кілометр, 750 метрів від росіян, але одна була всього-на-всього за 75 метрів. Коли ми вночі чергували на цій позиції, ніколи не спали, бо мали стежити, щоб ніхто не заповз.
Нашими "сусідами" був підрозділ "Сомалі". У них був фетиш на заповзання вночі. Але ми завжди присікали такі вилазки, – пригадує офіцер, – Командування дозволяло нам відкривати вогонь у відповідь на російські провокації. За весь рік, що ми стояли на дузі, противник не просунувся ні на сантиметр.
Під час першого бою з росіянами нацгвардієць відчував не страх, а ейфорію.
– Росіяни нас обстрілювали й намагалися штурмувати. А ми були щасливі, бо нарешті не по картону на полігоні стріляли, а брали участь у реальному бою. Сум наставав тоді, коли ми втрачали своїх бійців. В такі моменти підрозділ був деморалізований, – ділиться військовий. – Але ми старалися бути на позитиві й постійно тримати росіян у напрузі. І хіхікали, і огризалися. Коли вони починали нас обстрілювати, кричали: "Промазали – давайте ще" (сміється).
Період оборони Світлодарської дуги офіцер згадує зі щирою усмішкою:
– Це були прекрасні часи, – запевняє він. – Бригаду забезпечували нормально. Іноді казали: "Адекватний контроль БК. Не розходьтеся". Але не було потреби розходитися. Це період позиційної війни. Ми спокійно служили, майже завжди висипалися, нічого не падало на голову, окрім мін.
На думку Дениса, найактивніше і найефективніше під час позиційної війни працювали снайпери, тому він вирішив розвиватися в цьому напрямі.
Апокаліпсис
Після року оборони Світлодарської дуги підрозділ, де служив Денис, не відправляли в гарячі точки. Військовий так знудився, що хотів звільнитися з Нацгвардії – планував перейти в СБУ чи поліцейський Корпус оперативно-раптової дії (КОРД).
Але незадовго до повномасштабки ротний пообіцяв Денису: незабаром виїдемо на бойову роботу. Не збрехав. За два тижні до 24 лютого 2022-го підрозділ відправили на Луганщину.
Далі – пряма мова Морпіха про хаос у перші дні великої війни, оборону Рубіжного і friendly fire:
– Вночі 24 лютого нас вигнали з розпологи через ракетну загрозу. Ми по ямах розляглися, валяємося, не розуміємо, що відбувається. Якийсь чувак біжить і кричить: "Війна!". Ми тоді подумали: чувака попаяло. Один із побратимів каже: "Аеропорт у Гостомелі розвалили". А хто каже? "Повар". Понятно. Поржали.
А тоді почалися прильоти по складах із паливно-мастильними матеріалами. Усім дзвонили рідні. Мене батько набрав. Він завіз сім'ю в укриття і поїхав на збори свого підрозділу.
Наприкінці лютого нас перекинули на Рубіжне. Росіяни заходили в приватний сектор міста. Ми евакуювали цивільних і тримали оборону в будинках поблизу. Перший снайперський досвід я отримав у Рубіжному. Відпрацьовував цілі прямо з квартир дев'ятиповерхівок.
Коли поклав першого росіянина, лише сказав: "Мінус враг". Наче в контрстрайк грав. Потім було мінус два, мінус три. Далі вже не рахував.
У нас із напарником була ситуація, коли ледь не відпрацювали по своїх. Ми мали прикривати наших хлопців під час штурму. Побратим тримав під прицілом вуличку, а я – ворота. Штурм закінчився. І тут із воріт на спокійних щах виходять два чувачка, бачать мертвих росіян, яких ми відпрацювали, і починають їх лутати – забирати зброю, радейки, щоб командуванню передати.
Я питаю по рації у побратимів: "А там є наші?". Мені відповідають: "Ні, наших немає". Уже хотів по них відпрацювати. Але напарник вчасно зупинив: "Стій! Це наші". Після цього я до гвинтівки не підходив хвилин 40, з'їв усю згущенку, яка була в рюкзаку, скурив пачку сигарет. Мене трусило, як ненормального, бо ледь не завалив свого. Це було дуже страшно.
На лінії оборони не завжди стоять кваліфіковані бійці. Десь є ненавчені хлопці, які бачать, що хтось виходить зі сторони ворога, лякаються і відкривають вогонь. Іноді страшніше було виходити до своїх, ніж до ворога, бо знаєш, що росіяни 100% будуть атакувати, а своїх доводиться благати не стріляти.
Із часом наша снайперська група почала займатися розвідкою. Після одного з розвідувальних виходів я повірив в удачу. До того завжди казав, що удача для невдах (усміхається).
Нас перекинули в частину Рубіжного, де зосередилися активні ворожі угруповання. Дорогою ми нарвалися на чотирьох наших піхотинців. Вони сказали, що по них хтось працює з двоповерхового будинку. Вирішили допомогти хлопцям його зачистити. Ми все перевірили – росіян уже не було.
Вирішили, що час вирушати на свою задачу, обговорювали план дій. В цей момент один із наших снайперів-розвідників почав доповідати по рації: "Бачу техніку – близько шести БМП. Бачу піхоту – приблизно рота". Коли він сказав "рота", ми подумали, що чувака попаяло. Визираємо з вікна, а там реально – їде колона техніки, а навколо багато піхоти. А нас було 12 чи 13.
Варіанту відступати не було. Ми зайняли оборону. Снайпери почали працювати по піхоті. Росіяни у відповідь обстрілювали будинок з БМП. Я намагався зупинити техніку "одноразками" – гранатометами АТ4 і "Мухами". Вони дуже швидко закінчилися. Взяв АКМ, щоб відпрацювати по росіянах, які виходили з лісу. Знищив один БМП і піхотну групу.
Було дуже стрьомно, бо росіяни поводили себе, ніби зомбі. Ти по них валиш, а вони далі йдуть, знову валиш – вони продовжують іти. В якийсь момент думав: може, я – рагуль, неправильно стріляю? А потім побачив, що росіяни таки падають, але не одразу, а через якийсь час. Вони приймали на себе кулі і йшли далі, як зомбі.
Скоріше за все, вони були обколоті. Наша піхота розповідала, що знаходила на їхніх позиціях у Рубіжному незрозумілі препарати. Полонені росіяни теж казали, що під час підготовки до штурмів їх заправляють "коктейлями".
В якийсь момент ми зрозуміли, що вже не маємо протитанкових засобів, а по нас активно працюють із техніки. Росіяни поступово оточували будинок. Ми усвідомлювали: треба відступати, бо скоро не зможемо вийти.
Якраз у цей момент підтягнулися наші підрозділи з технікою. Ми вийшли через вікна першого поверху. Із боєм проривалися до своїх. Дивом врятувалися. Зрештою наші танки і міномети подавили цей наступ, змусили росіян відступити.
Пауза
Наприкінці березня 2022 року росіяни майже оточили Рубіжне. Але українські бійці продовжували тримати оборону. Снайпери-розвідники бригади "Рубіж" отримали задачу зачистити двоповерховий будинок від ворога.
Щойно група бійців висунулася на зачистку, росіяни почали мінометний обстріл. Дениса відкинуло вибуховою хвилею до машини. Він встав, намагався дійти до напарників, але одразу впав.
– Побратими затягнули мене в будинок. Один із них розірвав мої єдині штани. Каже: "Тут подряпина. Що ти косиш?". В госпіталі сказали, що осколок мене не порізав, але перебив сідничний нерв, – згадує Морпіх.
Він лікувався півтора місяця, потім повернувся до свого підрозділу на Бахмутський напрямок. Але в бойових умовах швидко проявилися наслідки поранення. Денис кульгав і мучився від болю в нозі, коли надягав повне екіпірування. Командир запропонував бійцю продовжити відновлення на снайперських курсах. Морпіх нарешті став сертифікованим снайпером.
Денис настільки ефективно проявив себе в навчанні, що отримав пропозицію залишитися в центрі інструктором. А в 2024-му повернувся до свого підрозділу на фронт – в ролі командира екіпажу розвідки на безпілотному комплексі Shark. Війна кардинально змінилася:
– Снайпінг відійшов на задній план. Активно розвивалися дрони. Деякі снайпери працювали на дистанції 2–3 кілометри. Це інші калібри, інші навички. Через перерву в бойовій роботі я заіржавів. І в моєму підрозділі снайпери працювали на позиціях як піхотинці, тому вирішив перекваліфікуватися на роботу з дронами.
Не сказав би, що сумую за снайпінгом. В 2019-му не було ні ракетних обстрілів, ні скидів на голову. Можна було спокійно займатися снайпінгом. Зараз це надзвичайно небезпечно. Після того, як почав працювати на Shark, одразу зрозумів, що за дронами майбутнє. Ці технології треба розвивати.
Спілкуючись далі на тему технологічного розвитку, запитуємо в Дениса, чи вірить він у створення "армії роботів".
– Ні. Це смішно. Підсилення армії роботизованою технікою і штучним інтелектом – так. Повна заміна бійців на фронті роботами – ні, бо електронікою керують люди, – відповідає він.
Бійці екіпажу Shark моталися між Харківською і Донецькою областями – допомагали побратимам із розвідкою. Базувалися в Ізюмі. Оренда житла в місті виявилася справжньою пригодою.
– Ми знайшли місцевого мужичка, який постійно квасив. Він здавав нам маленьку глиняну хатинку з жахливими умовами за 8 тисяч. Виявилося, що це будиночок його матері, яка лежала в лікарні. Вона повернулася, підняла кіпіш: "Я цю хату менше, ніж за 30 тисяч у місяць не здам", – розповідає Морпіх. – Ми сказали, що будемо з'їжджати. А вона почала вимагати 60 тисяч за два місяці, які ми прожили, поки її не було.
Читайте також: Ми платимо 2 тисячі не за житло, а за позицію, з якої працюємо. Щоб місцевий не здав – снайперка Тетяна Хіміон
Нове життя
На початку 2025 року Морпіх перевівся в один зі спецпідрозділів, назву якого ми не розкриваємо на прохання офіцера. Він працював на Покровському напрямку.
– Ми з побратимами помітили тенденцію: чим жорсткіша назва позиції і позивний військового, який виходить в ефір, тим більше туди буде прилітати. Хто буде з ранку до вечора обстрілювати позиції, де стоять бійці з позивними "Сонечко" і "Ромашка"? А якщо заступають якісь "Рагнароки" чи "Вальгалли", то 100% – по них буде летіти цілий день, бо заїхали серйозні дяді, – ділиться спостереженнями зі служби у спецпідрозділі Денис.
Під час зачистки поблизу Удачного по українському снайперу відпрацював російський снайпер. Денис отримав осколкове поранення ока, травмував хребет.
– Так і закінчилася моя військова кар'єра – у березні 2025-го, – сумує Морпіх.
Насправді, Денис списався зі служби лише через рік після поранення, коли ВЛК і МСЕК визнали його непридатним.
До оголошення рішення комісій він служив у штабі в Києві. Повернувся до роботи, щойно відновився після операцій на очах і спині. Офтальмологи і нейрохірурги сильно постаралися, щоб Морпіх мав можливість бачити і ходити. За час служби в штабі він переконався, що не хоче працювати з документами.
Восьмий місяць 29-річний Морпіх має статус ветерана. Він не мав проблем із пошуком роботи.
– Колектив навчального центру фонду Сергія Притули на 95% складається з ветеранів, – пишається Морпіх.
На курсі навчаються військові, які мають досвід пілотування дронів. Інструктори допомагають таким бійцям перекваліфікуватися на управління перехоплювачами. Навчання триває один тиждень. Спочатку студенти опановують керування Sting на симуляторах, потім відпрацьовують навички на полігоні.
Морпіх із родини військових. Наприкінці розмови ми вирішили запитати, чи хотів би він, щоб його майбутні діти служили в українській армії.
– Якщо в мене буде син, не підбиватиму його типу "я був військовим, зараз все тобі підкажу, будеш у шоколаді". Хочу навчити майбутню дитину всьому, що вмію – захищати сім'ю, володіти зброєю, а далі нехай самостійно обирає свій шлях.
Плани на майбутнє в Дениса амбітні: "Коли мені набридне військова тема, поїду за кордон – буду контролювати, щоб черепахи правильно плавали і не порушували океанських правил", – сміється він.
А найбільша мрія, певно, відгукнеться кожному українцю: "Спокійне життя в Україні".
Ангеліна Страшкулич, УП