"Не хочу решту життя спати на чужих подушках". Чому цивільні не виїжджають із зони бойових дій

Понад 6 мільйонів громадян продовжують жити в прифронтових регіонах України – поблизу лінії бойового зіткнення, попри щоденні ракетні та дронові атаки, а подекуди й загрозу окупації.

Чому деякі українці не переїжджають подалі від зони бойових дій? Журналістка УП поставила це запитання цивільним, які мешкають у населених пунктах біля лінії фронту.

Більшість відповідей були на кшталт "боюся починати життя з початку". Але не бракувало й оригінальних: "Не уявляю, як вивозити своїх павичів. Варіант залишити птахів у Запорізькій області навіть не розглядаю".

Ми виділили найпоширеніші причини, з яких українці відмовляються виїжджати з "гарячих" точок. І розібрали кожну тезу із соціально-політичними психологами Валентином Кімом та Іриною Губеладзе.

Чому цивільні нормалізують небезпеку, як ефемерний контроль над загрозами змушує залишатися в прифронтових регіонах, чи існує межа між здоровим пристосуванням до війни та неадекватною оцінкою загрози, чому заяви політиків про швидке закінчення війни одночасно підтримують і заганяють людей у пастку – читайте в матеріалі УП.

"Все під контролем: виїду, якщо стане ще гірше"

Якщо людина хоча б кілька разів пережила небезпечні та стресові події, як-от обстріли, вона поступово до них адаптується. Небезпека починає здаватися новою нормальністю.

– Згадаймо 2022-ий. Для громадян, які виїхали за кордон, вся Україна стала зоною небезпеки. Люди, які залишилися в країні, почали сприймати загрозу локалізовано : вона в моєму регіоні, але не в моєму місті, або в моєму місті, але не на моїй вулиці, або на моїй вулиці, але не біля мого будинку, або біля мого будинку, але не з мого боку, – наводить приклад адаптації до умов воєнного часу психолог Валентин Кім.

– Коли фронт наближається, а рівень небезпеки зростає, посилюється і здатність виживати в нових умовах, – додає він.

Один зі співрозмовників УП уже четвертий рік планує виїхати з села неподалік ЛБЗ у Запорізькій області. Раз у раз він ставить і переносить дедлайни переїзду: від "коли прилетить перша ракета по населеному пункту" до "коли впаде перша керована авіабомба", а згодом до "коли долітатимуть FPV-дрони". Актуальний дедлайн – "коли стане ще гірше".

– Це психологічний механізм захисту. Людина сама для себе визначає певні ознаки, після яких теоретично може виїхати. Таким способом ніби повертає собі відчуття контролю: "Я точно поїду, все організую, але тоді, коли станеться подія Х чи Y", – пояснює директорка Інституту соціальної та політичної психології Ірина Губеладзе.

– Люди викуповують собі певний час та підкріплюють ілюзії, що в них усе під контролем . Зрештою, це може призвести до того, що раціональне з погляду безпеки рішення так і не буде ухвалено, – каже психологиня.

Валентин Кім пригадує, як керівниця банківського відділення в Херсоні поділилася з ним: "Якби ми раніше знали, що доведеться жити в таких умовах, усі би повтікали".

Зараз херсонці настільки звикли до загрози, що навіть із відділення банку не виходять, коли над районом "зависає" дрон. Якщо починається обстріл, вони ховаються в підвал, де є запас води і зарядна станція. Працівники повідомляють керівництву, скільки людей в укритті, щоб усім допомогли в разі обвалу приміщення через обстріл.

– У відповідь на новий виток небезпеки ми формуємо новий виток безпеки – створюємо умови власного виживання, які відповідають конкретній загрозі. Разом із цим з'являються додаткові причини для того, щоб відкласти рішення про переїзд, – каже Кім.

– Знаєте, є така метафора: ви боїтеся вовків, тому сприймаєте ліс як зону небезпеки, бо вовк може ховатися за будь-яким кущем. От ви виходите на галявинку і бачите вовка. Тепер будь-який кущ, якого ви раніше боялися, стає для вас прихистком.

Відбувається процес локалізації небезпеки – ви її чітко бачите. Інший фон, який раніше був тривожним, відтепер сприймається як умова власної безпеки. А переїзд сприйматиметься як новий ліс із невідомими вовками, які в будь-який момент можуть напасти. Відчуття суб'єктивного контролю в умовах небезпеки, до якої ви адаптувалися, примушує вас сидіти на місці і не рухатися , – пояснює психолог.

Хоч адаптація – чи не єдиний спосіб зберегти "менталочку" й продовжувати жити це життя, важливо не втрачати відчуття реальності. Адже межі між здоровим пристосуванням до війни та неадекватною оцінкою небезпеки дуже розмиті.

– Ми схильні думати, що найгірше може статися з ким завгодно, але не з нами. Таке викривлення приглушує пильність, робить людину нечутливою до реальних загроз. Це може призвести до негативних наслідків, у тому числі до загибелі, – каже директорка Інституту соціальної та політичної психології.

Інша крайність: виснажені війною люди часом починають жити за фаталістичним принципом "будь що буде" або радше "якщо прилетить, то прилетить".

Читайте також: Ціна війни, проблеми з мобілізацією, приниження в армії. Про що мовчать українці та чому так відбувається

"Страшно будувати життя з нуля"

"Де взяти гроші на переїзд?", "чим займатися в новому місті або в новій країні?", "де жити?", "як знайти роботу?" – перші питання, які постають перед українцями, що збираються виїжджати з небезпечних територій.

На етапі ухвалення рішення "їхати чи залишатися" проявляється психологічна прив'язаність до звичного та знайомого, до всіх "своїх". У кризових ситуаціях люди зазвичай орієнтуються на дії родичів, друзів, сусідів.

"Моя сестра нещодавно народила дитину, але нікуди не виїжджає. Чого я буду рипатися?", "Ми з сусідкою домовилися, що евакуюємося одночасно", "Якщо хтось із моїх друзів переїде, можливо, я теж задумаюся", – так мешканці Харківщини, Сумщини, Херсонщини пояснювали УП, чому продовжують жити біля зони бойових дій.

– Коли на терезах з одного боку – безпека-небезпека, а з іншого – комфорт-дискомфорт через переїзд і перебудову життя, переважує якраз страх дискомфорту, тому люди частіше залишаються в небезпеці, – підкреслює психологиня Губеладзе.

Якщо додати на шальки терезів ще й емоційні переживання "кому я буду потрібен(-на) на чужині?", які УП неодноразово чула від співрозмовників, небажання їхати з дому лише посилюється.

– Люди, які вагаються щодо переїзду, переконані, що ніхто не буде про них турбуватися в іншому місті. Незважаючи на те, що існують і державні програми, і місцеві ініціативи, переїзд – це випробування, яке не всі готові пройти. Тому ідея залишатися вдома і сподіватися, що нічого поганого не станеться, стає більш привабливою, ніж виїжджати і стикатися з гарантованим стресом, – каже Валентин Кім.

До того ж перспективи змінити власне житло на орендоване або тимчасовий шелтер для внутрішньо-переміщених осіб (ВПО) стримує від переїзду багатьох українців, особливо тих, які опікуються літніми або маломобільними рідними.

– Як мені казала одна з переселенок: "Залишок життя спати на чужих подушках я собі не можу дозволити". Коли є свій дім, відчувається і контроль над власним життям. Плюс – із переїздом, найімовірніше, доведеться позбутися звичного соціального статусу. Хтось міг бути інженером, фахівцем, підприємцем. Невідомо, чи на новому місці вдасться обійняти аналогічну посаду чи досягти успіху в бізнесі, – каже Кім.

На думку психолога, багато українців залишаються на території суцільної небезпеки, бо тримаються за часточки звичного життя: "Ніхто не гарантує, що вдасться зберегти їх надалі, але тут і зараз вони під умовним контролем".

"Скоро війна закінчиться. Навіщо виїжджати?"

Якщо ваші родичі або друзі живуть поблизу фронту, ви точно не раз чули тезу: "Навіщо виїжджати? Скоро війна закінчиться". Вона посідає перше місце в умовному рейтингу найпопулярніших відповідей на запитання УП: "Чому не переїжджаєте подалі від лінії бойового зіткнення?".

Ніхто, звичайно, не може конкретно відповісти, як уявляє закінчення бойових дій. Дехто сподівається на успіх переговорів, а хтось – на диво. Сценарію, за якого війна може тривати ще не один рік, ніби й не існує в уявленні наших співрозмовників.

Адепти теорії "скоро все закінчиться" зазвичай шукають підтвердження своїх думок у заявах політиків і лідерів суспільної думки.

На початку повномасштабки вони орієнтувалися на "два – три тижні". Згодом на "весну – літо 2023-го". Останніми роками хапаються за заяви Дональда Трампа про закінчення російсько-української війни – то "за 24 години", то за "100 днів". А ще – за позитивні прогнози представників української переговорної делегації – про потенційні мирні домовленості до кінця 2026-го.

Так цивільні намагаються виправдати те, чому залишаються в небезпеці, вважає Ірина Губеладзе.

– Люди схильні чути в промовах рівно те, що хочуть почути. Якщо хтось шукає обнадійливі повідомлення, що війна скоро закінчиться, Україна переможе, він з усього потоку інформації почує саме те, що підтверджує його переконання. І навпаки. Це називається підтверджувальне упередження, – пояснює вона.

Розберімо це явище на прикладі ставлення українців до заяв президента США.

– Табір тих, хто вважає, що війна може закінчитися швидко, позитивно сприймає усі заяви Трампа про перемовини й мир. Якщо раптом він почне говорити, що війна "триватиме довго", у них сформується протилежна думка щодо Трампа. Вони почнуть шукати іншого лідера, заяви якого будуть підкріплювати їхню надію на швидке закінчення війни.

Водночас табір, який вважає, що війна триватиме довго, після потенційних заяв Трампа про затяжну боротьбу, скаже: "Нарешті він прийшов до тями і почав розповідати розумні речі". Але не тому, що вони полюбили президента США, а тому, що його заяви почали відповідати їхній упевненості в тому, як усе має розвиватися, – розмірковує Валентин Кім.

Чи впливають заяви політиків на рішення цивільних, виїжджати з "гарячих" точок чи ні? Безумовно, вважає психологиня Губеладзе. А в умовах кризи й небезпеки люди очікують ледь не покрокової інструкції, як краще діяти, від політиків або лідерів суспільної думки.

– Це ілюзія і пастка, бо людина перекладає відповідальність за своє життя на посадовців, які навіть не здогадуються про її існування й потреби. Зрештою, якщо, не дай Боже, станеться щось страшне, то це відповідальність лише тієї людини та її близьких, які ухвалювали рішення, залишатися чи виїжджати, – наголошує Ірина Губеладзе.

Читайте також: "Брехня нас повільно зжирає". Як правда стає жертвою війни

***

Українці не унікальні в тому, що відмовляються залишати небезпечні території. Схожу ситуацію переживали британці в 1940 році. Тоді в Лондоні проводили примусову евакуацію дітей. Але були випадки, коли люди відмовлялися виїжджати або невдовзі після виїзду поверталися додому – в райони, що найбільше потерпали від бомбардувань.

– Джентльмени, які все життя провели в Лондоні, щовечора виходили на прогулянки, попри повітряні тривоги. Британська влада це показувала як особливість національного характеру. Мовляв, британський характер сильніший за німецькі ФАУ-1 або ФАУ-2, – розповідає психолог Валентин Кім. – Але насправді це приклад ірраціональної поведінки: я хапаюся за те, що мені знайоме і підконтрольне у відповідь на те, що світ стає незнайомим, непідконтрольним, небезпечним.

Нині в Україні існує три формати евакуації: добровільна, обов'язкова, примусова. Дві останні оголошує й організовує місцева влада. Цивільні можуть відмовитися від обов'язкової евакуації, а від примусової – не вдасться.

На початку березня 2026-го президент Володимир Зеленський підписав закон, який дозволяє поліції евакуювати дітей із небезпечних територій без згоди батьків. Але жорсткі нововведення переконали виїжджати з прифронтових територій далеко не всіх українців. Наприклад, у зоні активних бойових дій на Донеччині досі мешкають 57 тисяч цивільних, серед яких понад 1,7 тисячі дітей.

Дехто вважає, що свідомо залишаються в небезпеці лише "ждуни" і колаборанти. Але це не так. Зазвичай люди або бояться переїжджати, або опікуються літніми чи хворими родичами, які можуть не пережити переїзд, або не мають грошей, щоб облаштуватися в новому місці.

Часом цивільні стають заручниками ілюзій щодо контролю над загрозами або надій на раптове закінчення війни. І будь-які доводи й аргументи безсилі щось змінити. "Вірую, бо абсурдно", – з часів відомої фрази імператора Тертуліана, здається, людина не надто змінилася.

Ангеліна Страшкулич, УП