Закриті списки – вбивство демократії

П'ятниця, 26 січня 2007, 13:55

В світовій політичній науці існує єдиний показник ефективності виборчої системи, це кількісна та якісна відповідність новосформованих органів влади реальному волевиявленню виборців.

Якщо депутат проходить у законодавчий орган за списком певної партії, то він повинен послідовно відстоювати її ідеали та інтереси.

Партія, у свою чергу, після виборів змушена втілити в життя всі свої обіцянки та вести спільну політичну діяльність з тими політичними силами, співпраця з якими була задекларована у передвиборчий період.

Не потрібно бути політичним експертом, щоб помітити, що цей принцип в Україні не діє.

Не діє він із декількох причин. І в першу чергу, напевно, через відсутність відповідальності перед виборцями у тих людей, які проходять у ради від однієї політичної сили, а згодом ведуть боротьбу в інтересах іншої.

Слід також згадати і керівників партійних організацій, які своїм вольовим рішенням іноді йдуть на політичні союзи з іншими партіями всупереч несумісності ідеологій та здоровому глузду.

Маємо парадокс: громадянин голосує за партію, як за політичного суб'єкта, який пропонує йому свою ідеологію, кадри, програму дій.

В обмін на голос виборця партія найчастіше забуває про свої обіцянки, відходить від ідеології та втрачає значну частину кадрів, зокрема, у фракціях.

Це схоже на договір купівлі-продажу, коли покупець чесно віддає певну суму за прорекламований продавцем товар, а отримує далеко не те, на що сподівався.

Отже, першою причиною невідповідності волевиявлення виборців та перебігу політичних процесів є безвідповідальність керівництва та членів партій.

Проте, є й інша причина, яка значною мірою провокує попередню. Йдеться про виборчу систему.

В ідеалі вона повинна бути бар'єром для тих кандидатів у народні обранці, які йдуть до різного рівня рад вирішувати власні інтереси, а не працювати для народу.

Натомість, маємо систему, яка для таких людей не бар'єр, а навпаки щит, що дозволяє їм вільно купувати місця в партійних списках і через певний період часу гордо носити на грудях значок депутата.

Україна – одна з двох держав світу поряд із Молдовою, у якій діє пропорційна виборча система із жорсткими списками.

Основними рисами цієї системи є те, що партії отримують кількість мандатів відповідно до відсоткового результату за підсумками виборів та формують виборчий список без втручання виборців.

Саме неможливість виборців впливати на список партії і є однією з причин неприйняття цієї системи жодною демократичною державою. Єдина її перевага – відносно чітка структура парламенту, але це характерна особливість усіх типів пропорційних виборчих систем.

Аргументи "ПРОТИ" значно серйозніші, ніж аргументи "ЗА".

Власне, це нагадує процедуру формування КПРС, коли партія сама висувала список кандидатів, а роль виборця зводилася лише до проставляння ритуальної "галочки".

Даний тип виборчої системи вважається лише перехідним. Держава, яка почала змінювати свою виборчу систему на пропорційну, повинна після її найпримітивнішого зразка закритого типу зробити наступний крок і перейти до відкритих списків.

Саме така система існує у консолідованих демократіях Швеції, Фінляндії, Швейцарії, Бельгії та державах, які ще відносно нещодавно були комуністичними – Латвії, Польщі, Чехії, Естонії.

Те, що низка східноєвропейських держав змогла відносно безболісно перейти до відкритої пропорційної виборчої системи, найкраща відповідь тим експертам, які стверджують, що для України відкриті списки надто складні та неприйнятні.

Відкриті списки якнайкраще забезпечують народовладдя і не призводять до штучного звуження виборчих прав громадян. Окрім того, відкриті списки – прямий ворог корупції.

Існуюча в Україні практика включення бізнесменів до прохідної частини списку була б неможливою за пропорційної відкритої системи, оскільки список формується виборцями.

В такій ситуації за "грошовий мішок", що ховається одразу поза спинами відомих політиків, ніхто голосувати не буде. А якщо так, то і корупційний ризик зникає сам собою.

Проте, українські мега-партії не дуже поспішають зробити крок назустріч політичному прогресу та перейти до системи з відкритими списками.

Сучасні українські "народні" партійні організації стали залежними від спонсорських грошей, які віддаються за прохідні місця. Якщо така ситуація залишатиметься і надалі, то зрощення влади і капіталу продовжуватиметься.

Ще депутати дуже бояться відкритих списків через партійну конкуренцію, яка обов'язково виникне. Але цього бояться лише ті, хто заходить до законодавчого органу зрідка і не бере жодної участі у його роботі.

Окрім корупції, пропорційна виборча система із жорсткими списками у тому вигляді, в якому вона існує в Україні, несе ще й іншу загрозу.

Для побудови громадянської держави необхідно мати сильні та активні місцеві громади. Місцеві громади не можуть повною мірою забезпечувати інтереси своїх членів без представництва в місцевих органах влади та парламенті.

За теперішньої виборчої системи це також неможливо, оскільки за законом про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів та закону про вибори народних депутатів, вибори усіх рівнів (окрім сільських та селищних рад) відбуваються на пропорційній основі за закритими списками.

За таких умов громада вимушена голосувати за список, у якому може бути мінімальна кількість людей, що працювали в регіоні і знають його проблеми.

Приміром, до кримського парламенту обрано велику кількість політиків, котрі в Криму бували лише під час літнього відпочинку.

Відомі партії під своїм брендом розпихають по обласних, міських, районних радах людей, які з тих чи інших причин не увійшли до рад вищого рівня та мають мінімальне відношення до органів влади в регіонах, де були обрані. Те ж саме стосується й Верховної Ради.

Логічно, що в списках має фігурувати певна кількість депутатів від області, які зацікавлені у лобіюванні рішень потрібних громад.

А зараз одна область делегувала до парламенту декілька депутатів, а інша – десятки. В результаті деякі регіони отримують різноманітні фінансово-матеріальні преференції від центру, а інші – взагалі нічого.

Прикладом того, як втілюються в життя найгірші риси пропорційної системи із закритими виборчими списками є Київрада. Новообраний мер та його фракція не дотримали жодної взятої на себе обіцянки і продовжували дарувати "пакетами" київську землю, закривати очі на незаконні забудови, займатися соціальним вбивством киян. В результаті таких дій більшість мешканців столиці перестали підтримувати політику мера.

Після всіх пертурбацій кардинально змінилася розстановка сил у Київраді. Якщо більшості спочатку не мав ніхто, то тепер більшість сформована на базі Блоку Черновецького.

Проте, головним чином, за рахунок депутатів, які фактично приєднались до нього, покинувши свої фракції. На теперішній момент у фактичній більшості під патронатом Леоніда Михайловича перебуває близько 15 екс-БЮТівців, 7 представників блоку Пора-ПРП.

Завдяки цим голосам столична рада має змогу приймати рішення, вигідні більшості та персонально її депутатам.

Постає запитання: чи іншою була б ситуація, якщо б список формували кияни, або якби вибори відбувалися за мажоритарною системою?

Швидше за все, що так. Принаймні, до Київради потрапило б більше людей, яким довіряють мешканці міста, а не ті, хто знайшов підходи до керівництва партії, яку потім і зрадив.

Таким чином, виборці голосували за одну модель влади в конкретно взятому органі, а отримали іншу, яку надзвичайно тяжко зруйнувати.

За такої ситуації не доводиться говорити про реальне відображення результатів голосування у формуванні й функціонуванні органів влади. А якщо так, то потрібно шукати вихід із ситуації, що склалася.

Деякі експерти називають панацеєю від усіх бід, що несуть закриті списки в регіонах, імперативний мандат.

Інститут імперативного мандату є досить цікавим і неоднозначним. Насамперед, слід сказати, що зараз він використовується у таких державах, як: Куба, Китай, КНДР, Індія, ПАР, В'єтнам, Вануату, Нігерія, а з наступного року він буде і в Росії.

Тож жодної розвинутої (в політичній сфері) держави у цьому списку немає. Більше того, в конституціях Фінляндії, Італії, Бельгії, Франції, Німеччини міститься пряма заборона використання імперативного мандату.

Причиною такої нелюбові європейців до цього політичного інституту є його несумісність із принципами свободи обирати й бути обраними.

Саме таким був основний зміст повідомлення Венеціанської комісії українським парламентарям, коли ті голосували за закон про імперативний мандат на місцевому рівні. Які ж наслідки матиме цей закон для депутатів місцевих рад і їх конфігурації?

Вже лунають перші заяви про те, що, наприклад, до БЮТ у Київраді повертається велика кількість перебіжчиків.

Але що це за крок? Розкаяння чи лише формальний перехід у фракцію, аби ухилитися від дії закону? Ніхто не заборонить депутатові формально бути членом однієї фракції, а голосувати в інтересах іншої.

Як розв'язувати таку колізію? За логікою, депутата повинні виключити з фракції та позбавити мандата, але це вже буде прецедент.

Якщо імперативний мандат дасть право виключати депутатів із фракцій і взагалі достроково припиняти їхні повноваження, то він стане небезпечним маніпулятивним інструментом, насамперед для внутрішньопартійних міжусобиць.

Якщо ж депутату буде дозволено формально перебувати у фракції, а голосувати проти її інтересів, то кому тоді взагалі потрібен цей імперативний мандат?

Все повернеться на круги своя. В даному випадку, запровадження імперативного мандату виглядає, ніби засіб, яким лікують хворобу меркантильної зміни політичних орієнтацій.

Але раціональніше б хворобу не лікувати, а попереджати. І зробити це можна саме за допомогою нової виборчої системи

Найперше – логічно було б відмовитися від закритих списків у органах місцевої влади. Альтернативою є або мажоритарна система, або відкриті списки.

Світовий досвід показує, що на виборах в парламент найбільш прийнятною є система відкритих списків. А на місцевому рівні або відкриті списки, або мажоритарка – в залежності від специфіки політичної системи.

Утім, абсолютно поганих виборчих систем, як таких, не існує. Бувають системи, які підходять або не підходять тій чи іншій країні в певний період часу.

Те, що Україна змінила три типи виборчих систем – нормальне явище, оскільки поряд із розвитком держави, її політичної системи повинна змінюватись і виборча.

Цей шлях проходили і проходять всі молоді демократії. Проблема в іншому: пропорційна система за закритими списками вже вичерпала себе як перехідна ланка і повинна бути змінена.

Ці зміни потрібні державі для того, аби забезпечити формування справді народної та ефективної влади.

Андрій Коломієць, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді