Зовнішня політика України: перспективи створення нових моделей відносин з партнерами

П'ятниця, 2 лютого 2007, 18:58

Як на мене, історія з відставкою міністра закордонних справ України є не лише питанням нездатності (або якщо хочете – небажання) глави зовнішньополітичного відомства рахуватися з існуючими внутрішньополітичними реаліями.

Конфлікт Тарасюка з урядом правлячої коаліції був зумовлений, значною мірою, невідповідністю між політикою очолюваного ним відомства та реальним місцем України в існуючій системі міжнародних координат.

Ця політика призвела до того, до чого і мала призвести: до різкого погіршення відносин України з Російською Федерацією і послаблення енергетичної безпеки Заходу при відсутності прогресу у реалізації наших євроінтеграційних прагнень.

Не будемо применшувати роль президента у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів України.

Але не будемо й перебільшувати її, беручи до уваги риси характеру Тарасюка як людини і політика, а також його вплив на рішення, які до останнього часу приймалися на Банковій.

З відходом Тарасюка закінчилася епоха агресивних євроромантиків та войовничих євроатлантиків, які визначали роль та місце України на "великій шахівниці" зразка ХХІ сторіччя у відповідності з політичними інтересами окремих політичних груп.

Його відставка – це, в першу чергу, пролог до переходу на нову схему формування зовнішньої політики України в системі державного управління держави, в якій пріоритети визначаються не кількома політиками, а колегіально – парламентом та президентом.

У цьому зв'язку хотілося б висловити кілька міркувань стосовно того, що варто було б брати до уваги при визначенні цих пріоритетів у згаданих центрах ухвалення важливих політичних рішень.

Погодьмося, що головні напрямки зовнішньої політики України визначаються відповіддю на питання: яка роль відводиться нашій державі у світовій політиці?

1. Самостійного гравця разом з такими країнами як США, Франція, Німеччина, Велика Британія, Росія, Китай, Японія;

2. Учасника одного з існуючих політичних блоків поряд із такими країнами як Португалія, Греція, Румунія, Болгарія, Монголія, Мексика та іншими.

Чи існують передумови та можливості реалізації ролі України як самостійного гравця на світовій арені?

Теоретично так, якщо брати до уваги загострення у всьому світі, особливо у країнах Європейського Союзу, проблеми забезпечення енергоносіями та геополітичне становище України, на території якої пересікаються інтереси трьох ключових учасників сучасної глобальної політики – США, Європейського Союзу та Росії.

Насправді це вельми проблематично. Виходячи з елементарної логіки, основні актори на світовій політичній сцені об'єктивно не зацікавлені у збільшенні кількості дійових осіб, оскільки це не стільки зробить фабулу досконалішою, скільки ускладнить її розвиток.

Тому слід думати про те, яким чином, використовуючи геополітичний фактор, забезпечити нашій державі гідне місце десь на лінії перетину варіантів 1 та 2.

За прогнозами Міжнародного енергетичного агентства до 2030 р. світовий попит на первинні енергоресурси зросте більш ніж наполовину, з середніми річними темпами зростання в 1,6%.

Зростання попиту на нафту і газ збільшує уразливість країн-споживачів на ймовірність перебоїв з їх постачанням та цінового шоку, який при цьому виникає.

Таким чином, забезпечення гарантованих поставок енергоресурсів розглядається сьогодні як пріоритетний напрям міжнародної політики.

Основний потенціал постачання вуглеводнів до Європи зосереджений в Росії, Норвегії, державах Близького Сходу і Каспійського регіону.

Істотне зростання поставок з Норвегії й Алжиру вельми проблематичне: запаси в Північному морі обмежені, а їх видобуток досить дорогий.

У Алжирі є значні поклади газу, але збільшення його експорту стримується необхідністю будівництва підводних газопроводів, вартість яких набагато вища, ніж на суходолі.

Росія має в своєму розпорядженні певні можливості для нарощування поставок в ЄС і стає найперспективнішим партнером.

Україна щорічно транспортує по своїй території близько 120-130 млрд. кубометрів російського газу – це найбільший потік "Газпрому".

Поставки енергоносіїв через транспортні комунікації України дають Росії більше 80% валютної виручки від експорту енергоносіїв.

На сьогодні саме цей аспект лишається єдиним справді вагомим чинником при визначенні сучасної зовнішньої політики України.

Однак якщо швидко не опрацювати нові підходи, які забезпечать збереження ключової ролі нашої держави у транспортуванні енергоносіїв до ЄС, трапиться те, що трапилося після відмови офіційного Києва від ядерної зброї: з нами просто перестали рахуватися.

США, Європейський Союз та Росія є геополітичними конкурентами, кожний з яких має свої, в різній мірі суперечливі інтереси стосовно України.

Будь-які спроби одного з конкурентів посилити свій вплив на Україну викликає спротив та відповідні дії з боку інших.

Однак нас повинно турбувати не стільки це, скільки пошук шляхів забезпечення своїх національних інтересів в контексті зазначеного суперництва.

При цьому слід уникати:

- помилкового розгляду можливостей побудови відносини з Росією у вигляді жорсткої альтернативи: або співдружність, політична й економічна кооперація, або конфронтація і конкуренція;

- помилкового уявлення щодо доцільності та перспективності створення та входження України до економічних та політичних угрупувань за участю країн Середньої Азії та Закавказзя, метою яких є конкуренція Росії;

- хибного уявлення щодо реальних результатів для економіки та народу України існуючого курсу на інтеграцію до світових ринків.

Кожен з цих постулатів вимагає окремих коментарів, їх я готова дати у наступних публікаціях на цю тему. Наразі зосередимося на питанні політики стосовно РФ та ЄС.

Відносини з Росією – це комплексна система, в якій присутні кооперація та співробітництво, як рівно ж і сфера конкуренції.

Завдання української дипломатії могло б полягати в тому, щоб переконати свого стратегічного партнера у доцільності побудови таких відносин між двома рівноправними суверенними державами, які на основі норм міжнародного права сприяють розширенню сфери кооперації і співробітництва і водночас –звуженню сфери конкуренції та конфронтації.

В основу нашої політики стосовно Росії було б доцільно закласти прийняття того факту, що РФ прагне забезпечити собі світове лідерство в енергетичній галузі.

При цьому Росія повинна бути свідома того, що самостійно їй буде складно, якщо це можливо взагалі, досягти поставленої мети.

Уже сьогодні вона зіштовхнулася на цьому шляху з досить суттєвими перешкодами як політичного, так і економічного характеру.

Самотужки їй з ними не впоратися. Якщо до процесу долучається Україна – шанси значно зростають.

Саме у цьому, на мою думку, перспективи створення нової моделі відносин між Росією і Україною.

Якщо у зв'язку з цим мене запитають, а як же з нашою євроінтеграцією, я відповім: безперебійне забезпечення енергоносіями є і залишатиметься ключовим інтересом ЄС, і саме Україна може гарантувати європейським партнерам транзит необхідної кількості вуглеводнів.

Ми повинні пам'ятати, що першим кроком на шляху до заснування майбутнього Європейського Союзу було укладання угоди про вугілля та сталь – саме тих товарів, які на той час визначали економічний та політичний розвиток континенту.

На сьогодні таким товаром є енергоресурси, чи навіть у більшій мірі – можливості їх транзиту.

З метою реалізації цих зовнішньополітичних завдань, Україні необхідно забезпечити залучення капіталу усіх зацікавлених сторін до реалізації енергетичних проектів України.

Йдеться, передовсім, про розширення транзитних можливостей нашої транспортної системи, її модернізацію, розробку нових газових та нафтових родовищ.

В такому випадку, чи не віддаємо ми контроль над своїм стратегічним ресурсом у чужі руки? Звичайно ж, ні.

Сьогодні у світі нагромаджено значний обсяг інструментів і важелів економічного впливу, які регулюють діяльність іноземного капіталу – законодавство щодо іноземних капіталовкладень, заходи митного й податкового регулювання, антитрестівська політика, механізми держконтролю над цінами та захист споживачів, законодавство про передачу технологій, захист інтелектуальної власності, торгівлю патентами й товарними знаками тощо.

По суті, необхідно сформувати національну модель інвестиційного законодавства, наприклад Кодексу іноземних інвестицій, який існує в багатьох країнах.

Необхідно навчитися перетворювати на користь України баланс вигод і втрат, пов'язаних з діяльністю іноземних та транснаціональних компаній.

Це набагато вигідніше, ніж продовжувати вести безплідні дискусії про переваги того чи іншого вектора нашої зовнішньої політики.

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді