"Йти прямо і не петляти". Історія братів-росіян Романа й Леоніда Бутусіних, які віддали життя за Україну
Влітку 2014 року, коли був окупований Крим і розгоралась війна на Донбасі, на узбережжі Азовського моря в станиці Довжанська Краснодарського краю РФ двоє чоловіків сіли у вітрильник, зроблений з каяку. На цій саморобній посудині 43-річний росіянин Олег Бутусін зі старшим 17-річним сином Романом відчалили в бік українського берега.
"Зшили парус, поставили щоглу, шверти, руль, все як треба, – розповідає Олег. – Хотіли дістатися Бердянської коси. Цікаво було перевірити, чи можна взагалі в такий спосіб потрапити в Україну. За кілька годин вітер почав відносити нас на Новоазовськ, де вже були "мавпи" (бойовики "ДНР" – УП), і ми змушені були повернутися на Кубань".
На момент тієї спроби здійснити морську розвідку Олег із жінкою Тетяною ухвалили рішення перебратися з дітьми в Україну. В путінській Росії для них не було спокійного закутка. Олег народився в Бурятії, жив на Далекому Сході. У 2004–2005 роках очолював козацьку громаду Владивостока і вже тоді агітував за активний опір кремлівському режиму.
"Я розумів, що треба готувати народ до майбутньої партизанської боротьби у Примор'ї, – каже він. – Їздили на стрільбища, вчилися орієнтуватися на місцевості. Створювали свої осередки".
У 2008 році на Бутусіна завели справу через "розпалювання міжнаціональної ворожнечі". Перебуваючи у федеральному розшуку, 2013-го року він став героєм російських ЗМІ як фермер-партизан, який поранив у перестрілці працівників ГІБДД і потім ховався від переслідування в лісах.
2014 року Олег перейшов кордон з території Курщини, родина вже чекала на нього в Україні. Згодом сімейство переконаних російських націоналістів поселилося на Галичині, на батьківщині бандерівського руху.
2015 року Олег Бутусін приєднався до "Правого сектора". 9 березня 2022 року його два сини – 20-річний Леонід і 24-річний Роман, з яким батько намагався доплисти морем до Бердянська – загинули в бою в селі Лукашівка на Чернігівщині.
УП розповідає історію братів Бутусіних, Романа і Леоніда. Етнічних росіян, громадян України, бійців 58-ої бригади ЗСУ, які народились у Владивостоці, за десять тисяч кілометрів від Києва. І отримали звання "Героїв України" посмертно за один із ключових боїв березня 2022 року на Чернігівщині.
Сміття на голову Леніна
"Ви вірите в Бога? – питає Олег Бутусін, як тільки репортер УП переступає поріг його оселі. – Господь все владнає".
Схоже, Бог для родини Бутусіних завжди був єдиним. Щонайменше одну з ключових проблем сучасності – телевізор як божество – Олег вирішив під час розпаду СРСР власноруч. Коли Бутусіну було вісімнадцять, він позбувся телеприймача. Тож згодом і у його дітей не було шансів поклонятися кремлівській пропаганді.
"Роман і Льоня зростали з розумінням, що ми живемо в окупованій більшовиками Росії, що державою правлять безбожники. І коли все почалось (у 2014 році – УП), ми всі визначилися, що маємо бути на цьому боці (в Україні – УП)", – згадує батько.
На момент переїзду в Україну Ромі Бутусіну було 17, Льоні – 13 років. Перебравшись у сусідню країну, юні відчайдухи знайшли те, чого прагнули – свободу. Хоча і там, у себе на батьківщині, в умовах путінізму хлопці відрізнялись від більшості ровесників волелюбством і нонконформізмом.
"Вони зростали в берцях", – каже їхній тато.
Однієї ночі потайки від батьків брати взяли драбину і пішли одягати на голову Леніну пакет зі сміттям. Це сталося в містечку Кольчугіно Володимирської області РФ. Постамент стояв на невеликій площі, оточеній житловими будинками.
Роману тоді було 13 років, Леоніду – 9. Їхня політична акція закінчилась успішно.
"Мої предки мають козацьке коріння, – пояснює Олег нелюбов синів до "червоних". – Мій батько був антісовєтчіком. Бабуся співала кубанські пісні. Рідних репресували як контрреволюціонерів. Тому в нашому роду ніколи не було спільної мови з комуністами".
Читайте також: В полон я ніколи не піду. Останній бій штурмовика Медяника на Курщині
По правді
Від служби не відмовляйся, але і на службу не напрошуйся – про це прислів'я Олег Бутусін нагадував синам, коли Роман, а потім і Леонід вирішили йти у військо.
Ще до повноліття старший із братів зібрав речі, щоби приєднатися до "Азову". Але батьки переконали: війна нікуди не подінеться, треба спочатку вивчитися. "Який сенс збігати на фронт у такому віці, коли немає досвіду і знань?" – запитувала мама Тетяна.
Роман швидко опанував українську мову, вступив у сухопутну академію імені Сагайдачного на розвідника-артилериста. Через виразку, що її заробив під час навчання, виш у Львові не закінчив. Але згодом став студентом Національного авіаційного університету в Києві.
Його молодший брат Леонід навчався у військово-спортивному ліцеї в Надвірній. Вступив на юрфак Одеського університету імені Мечникова.
Брати завжди були разом, у службі, у поглядах на світ і у бійках за власні переконання. Коли родина жила у Московській області, Бутусіни доводили свою гідність кулаками в осерді одвічного для їхньої сім'ї ворога.
"Це була остання з російських шкіл, в які вони ходили – у Поріччі, – ділиться Олег. – Щоб ви розуміли, у цьому селищі є військове містечко СЗР (служба зовнішньої розвідки РФ – УП). Звісно, там відповідний склад населення. І Рома зачепився з якимось хлопцем, який на два роки старший за нього. На допомогу прийшла малеча – Льоня і Люда (одна з доньок – УП)".
Відстоювати родинну честь довелось і в Україні. Якось після бійки на Прикарпатті Роман Бутусін потрапив у лікарню.
"Ми тоді з чоловіком працювали у лісі, охороняли, доглядали за територією, – згадує мати Тетяна. – Хлопці теж допомагали. І ось виник конфлікт з місцевими. Рома дізнався про це і пішов на розборки сам, не побоявся. Його били п'ятеро".
"Ромчик і Льоня були добрими, турботливими, – продовжує мама. – Якось Рома привіз кота, якого підібрав у горах. Коли побачив у Калуші ошпареного кип'ятком бездомного собаку, повіз його до Івано-Франківська рятувати. А ще примчався здавати кров, коли дізнався, що у місцевої дівчинки лейкемія".
"Льончик теж вмів відстоювати справедливість кулаками, – розповідає Тетяна Бутусіна. – Він хотів, щоб все було за правилами, по правді, через це на юрфак пішов. Він дуже ненавидів кривду. Ніколи не перед ким не прогинався".
"Льоня був душею колективу, – каже батько Олег. – Він був такий, знаєте, як кіт. Постійно посміхався. Вони з братом ніколи не плакали. Нічого не боялися. Взагалі нічого".
Читайте також: Аполлон із Жовтих Вод. Життя 19-річного Богдана Лягова із ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині
Життєва іскра
Вони познайомилися в лікарні. Роман Бутусін приходив до тями після бійки, а Олена із сестрою, які поїхали після окупації Криму з півострова на захід країни, принесли в палату їжу.
"Наші родини товаришують, – розповідає Олена. – І батьки Роми попросили нагодувати його на вихідних. Так ми почали спілкуватися. Простий, щирий, Рома був у мене авантюрист у хорошому сенсі. Не знаю, як вам це передати, але у його очах я бачила дуже потужну життєву іскру".
"Вони з братом були прошарені в армійській справі, – продовжує дівчина. – Коли почали служити в 2020-му, я, наприклад, ще нічого не знала про турнікети, аптечки і все інше, а вони мені про все це розповідали. Рома присилав фото Донецького аеропорта, які робив за допомогою тепловізора".
В одну із зим, незадовго до повномасштабного вторгнення, закохані мали шанс побути вдвох. Під час двотижневої відпустки Роман Бутусін і Олена подорожували Україною.
Вони були в Сумах, Києві, у Львові. На кілька днів усамітнилися в Карпатах, у будинку, що стоїть за 40 хвилин пішки від найближчого села.
"У тій хатинці тільки ми двоє і нікого навколо, – згадує дівчина. – Воду брали в річці, топили пічку. Було дуже, дуже кльово.
Одного разу спускались снігом у село і зустріли маленьке кошеня. Спочатку я подумала, що це якесь білченя: довгі вушка, пушистий хвіст, виразно помаранчевого кольору. Але то було кошеня.
Я кажу: "Ромка, давай заберемо його з собою". Ми поверталися автобусом кілька годин, і він спокійно спав всю дорогу у Роми на руках".
Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"
Останній бій у Лукашівці
У дива, що врятувало Україну від падіння в 2022 році, є безліч облич та імен тих, хто не злякався. Серед них росіяни Леонід і Роман Бутусіни з позивними "Лео" та "Рем".
9 березня 2022 року в маленькому селі Лукашівка під Черніговом відбувся бій, який мав велике значення для оборони обласного центра. Намагаючись замкнути кільце навколо міста, ворог сунув у напрямку Лукашівки колоною з десятків одиниць техніки: БТР, БМП, танків, вантажівок.
На допомогу місцевій теробороні 6 березня кинули 47 бійців 58-ої бригади. Два танки (один з яких не стріляв) старий ПТРК "Фагот" і РПГ – все, що було у захисників.
"Не знаю, як Ромі вдалося спіймати зв'язок, але він намагався хоча б трохи зі мною поговорити, – згадує дівчина Олена. – Як завжди, заспокоював: "Оленко, не хвилюйся. Краще набери моїх батьків, маму підтримай". Він казав, що ворог обходить їх стороною, а вони сидять у якійсь глушині".
"Це був нерівний бій 9 березня 2022 року, але Ромчик з Льонькою не дали маху. Вони билися до останнього", – каже батько.
Попри команду на відхід брати залишились. По рації допомагали коригувати вогонь української артилерії.
"У них був РПГ з трьома зарядами, – розповідає Олег Бутусін. – Кажуть, вони "зажмурили" БМП і танк. Ще встигли повідомити місцевого фермера, який допомагав ЗСУ: "Тікайте, Лукашівку ми вже не втримаємо".
На зв'язок брати більше не вийшли, довгий час вважались зниклими безвісти. Тими днями, на початку березня, їхній батько виконував завдання за кілька кілометрів від них.
Коли стало відомо, що зв'язку з синами немає, Бутусін кілька разів намагався прорватися до Лукашівки. Але зміг потрапити у село лише 1 квітня після деокупації Чернігівщини. Там він і знайшов тіла Романа й Леоніда просто неба.
"Льоня був весь прошитий кулями, – згадує Олег. – Коли я його піднімав, вони падали і дзвеніли. У Роми було поранення в живіт, вочевидь від вибуху гранати. Можливо, він і сам підірвався, щоб не здаватися в полон".
Читайте також: Соєр з Русанівки. Історія полеглого бійця "Азова", яку він забороняв розповідати іншим
Не петляти
"Лєнусько, давай усиновим когось, як буде можливість".
Ці слова Роман Бутусін сказав коханій телефоном, коли побачив новину про те, що в Маріуполі залишились двоє сиріт після загибелі місцевого подружжя.
Втілювати ідею Роми про усиновлення довелось вже його батькам як заповіт старшого сина – Олег і Тетяна взяли до себе ще двох дітей.
Тепер їх дванадцять. Живих. І ще двоє присутні у їхніх серцях – Роман і Леонід, чиї портрети висять у хаті російських націоналістів Бутусіних у прикарпатському лісі.
Кіт Сімба, якого Роман привіз з гір, теж мешкає тут і має привелейовані права. "Йому все можна, – каже батько. – Інші коти вилітають (з хати – УП), аж гай шумить".
Людською любов'ю Сімба користується сповна. Мружить очі під променями сонця, сидячи на кухонній табуретці. Муркоче. Байдикує на дитячих ліжках. Або на підвіконні – просто під світлинами полеглих Романа і Леоніда.
Мати Тетяна час від часу бере до рук фотоальбом як свідчення дорослішання синів та їхнього чину.
"Хлопці для нас тепер як дороговказ, – каже вона. – Зазвичай, діти мають брати приклад зі своїх батьків, а у нас все вийшло навпаки. Льоня і Рома показали нам, дорослим, як треба і далі жити.
Я була в Лукашівці, на місці їхньої загибелі. Там така диспозиція, що вони могли відійти, але не відступили. І тепер ми, як їхні батьки, маємо продовжувати йти прямо, не петляти.
Іноді хочеться закрити або відвести очі, щоб не бачити, що відбувається навколо. Але якщо хлопці не пошкодували свого життя заради правди, справедливості, то і ми маємо стояти на своєму, не мовчати.
Часто ми чуємо неприємні слова з приводу того, що ми росіяни, бо всі росіяни погані. Але наші сини – справжні герої, герої України".
Євген Руденко – УП