Новорічний мєдвєд від Путіна

Чотири російські партії нарешті сказали вголос те, про що так довго намагався натякнути сам президент Путін. Правляча "Единая Россия", квазі-опозиційна "Справедливая Россия", провладна Аграрна партія та партія-клон "Гражданская сила" прийшли 10 грудня до Кремля з пропозицією бачити наступним президентом Росії першого віце-прем'єра Дмитра Мєдвєдєва.

Через тиждень після очікуваної, але все одно шокуючо-впевненої перемоги "единороссов" на думських виборах, влада зробила ще один крок в напрямку остаточного затвердження авторитаризму.

Хоча елегантний крок кремлівських політтехнологів не може не викликати легку повагу. Принаймні, формально вони зберегли видимість демократичного висування президентської кандидатури.

Страх спадкоємців

А наступного дня Мєдвєдєв здивував усіх, запропонувавши Володимиру Путіну після березня 2008 року очолити уряд Російської Федерації. Тож, хто справді керуватиме ядерною Росією, досі невідомо.

Як іронізує російський публіцист Георгій Бовт: "Никто ничего не знает, все маются подозрениями, ожиданиями, никогда не сбывающимися прогнозами. И страхами. Главное – все мучаются смутными страхами и опасениями".

Можливо, хтось знає більше, ніж повідомляють офіційні ЗМІ. Однак, передбачити, що станеться з Росією після березня 2008 року, все одно складно. Призначення Мєдвєдєва спадкоємцем не вирішило "проблему-2008", оскільки незрозуміла роль Путіна у подальших конфігураціях російської влади.

Якщо прем'єр, то з якими повноваженнями? І нащо тоді президент? Лише для того, щоб заспокоїти громадську думку у країні, якою керує друг Джордж? Утім, самих росіян це не дуже хвилює.

Авторитарна влада зуміла залякати потенційну опозицію та заспокоїти населення "анестезією" нафтових коштів. Життя в Росії, особливо у великих містах, не таке вже й погане, тому можна не звертати увагу на таких маргіналів як Каспаров чи Касьянов, які чомусь вимагають абстрактних "демократических ценностей".

Але хто ж такий Дмитро Мєдвєдєв? Незадовго до його "призначення", лідер СПС Борис Нємцов демонструючи непогані пророцькі здібності, казав, що "Путин в качестве преемника предложит человека по фамилии Слабый, Лояльный и Питерский. Имени мы его настоящего не знаем, но три потенциальные фамилии нам известны".

Юрист Путіна

Мєдвєдєв – достатньо молода для потенційного лідера країни людина, йому всього 42 роки. Корінний мешканець Санкт-Петербурга.

Як свідчать його біографи, народився у родині вузівських викладачів, однак сім'я жила у робітничому районі. Закінчив Ленінградський університет, викладав у ньому римське право.

Колаж Lenta.ru

Після розпаду СРСР Мєдвєдєв працював у команді пітерського мера Собчака, займався бізнесом, зовнішньоекономічними зв’язками (типова біографія представника оточення Путіна). Мєдвєдєв є співавтором підручників з громадянського права. Зокрема, він писав для них розділи, присвячені аліментам.

Його суто російське прізвище викликає повагу у патріотів, що налякані значною кількістю "инородцев" у сучасній російській еліті. Однак, діда Мєдвєдєва за материнською лінією звали Веніамін, і навіть якщо це нічого не означає, можна не сумніватися, що активісти "Русского марша" це запам’ятають і нагадають коли треба.

Оглядачі вважають, що вибір Путіна впав на Мєдвєдєва, тому що ця людина не відрізняється помітною харизмою і не буде здатна стати "царем". Дійсно, Мєдвєдєв навряд чи зможе суперечити живому Путіну чи одноосібно керувати потужними міністрами-силовиками.

Така людина непогано вписується в портрет слабкого президента, за спиною якого стоїть справжній "національний лідер". Однак, законодавчий механізм облаштування такої ситуації наразі невідомий широкому загалу.

Ліберальний союзник Януковича

Мєдвєдєва постійно відносять до лібералів, у той час як його супротивник у гонці спадкоємців Сергій Іванов вважається "яструбом". Навряд чи ідейний спонсор виборчої кампанії Януковича у 2004 році, яким був Мєдвєдєв, заслуговує на звання ліберала. До того ж до сфери впливу Мєдвєдєва відноситься "Газпром", чия політика щодо України не потребує коментарів.

На загал, поділ на лібералів та консерваторів у сучасній російській еліті досить умовний. Фактично, мова йде про оточення Путіна, де переважають вихідці із Санкт-Петербурга, яких Путін практично особисто привів до великої політики.

Мєдвєдєва зручно вважати лібералом, тому що він керує соціальними проектами, спілкується із західними дипломатами та єврейськими рабинами, полюбляє дискутувати про Мережеву субкультуру та необхідність реформ.

Сергій Іванов, навпаки, курує силовиків, сам працював у ленінградському КГБ та колись погрожував американцям наявністю у Росії ядерної зброї. Його значно легше назвати "яструбом", ніж розібратися у складних стосунках на політичному Олімпі Росії.

Але, усі суттєві поступки НАТО та США були зроблені з російського боку якраз під час перебування Іванова на посаді міністра оборони, секретаря Ради безпеки, першого віце-прем'єра. Зокрема, Росія практично нічого не змогла запропонувати у відповідь на американську систему ПРО у Чехії та Польщі.

Іванов виступає в якості непоганого пропагандиста, що цілком відповідає загальній лінії російського керівництва на посилення великодержавної риторики.

Однак, справжні великодержавники, такі як, наприклад, колишній керівник Управління міжнародного співробітництва Міноборони генерал Леонід Івашов стримані у позитивних оцінках діяльності Іванова. Івашов, взагалі, одного разу назвав його "верным натовцем".

Мєдвєдєву, якщо він стане президентом, доведеться виробити свою політичну лінію у відносинах із силовиками. Тоді в очах усього прогресивного світу він буде грати роль "доброго слідчого", а Сергій Іванов стане "злим слідчим". Така от вертикаль влади на російський кшталт. Якби ще знати, де в цій вертикалі буде Путін?

У будь-якому разі курс Мєдвєдєва (якщо він стане президентом) щодо України буде відзначатися жорсткістю. На відміну від генералів, він не буде шантажувати Київ бойовою авіацією Чорноморського флоту, однак в його руках завжди буде потужна зброя "Газпрому" та орієнтація на світові ціни на енергоносії.

І ще невідомо, яка з цих двох речей страшніша у нашому світі політичного постмодерну?

Юрій Корогодський, 4post, для УП