Ужоси українізації

286 переглядів
Середа, 24 лютого 2010, 13:17
Остап Кривдик
політолог, активіст

Як тебе звати, дівчинко? Оленка? Яка краса! Ніколи не будь Альоною, бо якщо ти станеш Альоною, дитиночко, то треба пакувати валізи і виїжджати до Московії.
Ірина Фаріон, дитсадок №67, Львів, 19 лютого 2010 року

З часів погрому кав'ярні-"генделика" львівськими маргіналами після загибелі Ігоря Білозора Україна не мала сильніших антиросійських "меседжів" зі Львова. Коли проллється кров "русскоязичних младєнцев" у нацистсько-націоналістично-ксенофобсько-антиросійському Львові? - спитають нас кремлівські медіа.

Дискредитація українського відбувається саме так: "нацистський" Львів з його шизанутістю на національному питанні протиставляється "нормальній", "толерантній", тобто, в кращому випадку - ніякій, в гіршому - інерційно російськомовній решті України.

От вам і всі карти в руки для згортання "насильницької українізації" на основі цієї карикатурної ситуації. І дуже знаково, що ця ситуація відбулася саме напередодні приходу Януковича до влади.

Звідкіля ж взявся саме такий підхід Ірини Фаріон?

Російська мова в Галичині відігравала особливу роль - це була мова чужої влади, котра протиставлялася всьому українському. Це справді була ворожа мова - мова тих, хто розстрілював, засилав, відбирав майно, забороняв церкву і власну історію.

Знайома німкеня розказала про свій досвід зустрічі в Ізраїлі з старенькими жертвами Голокосту, котрі досі здригаються від одних тільки звуків німецької мови. Реакція галичан на російську мову має таку саму природу - врахуйте ще 40-річну присутність СРСР, і ви зрозумієте, що на цьому виросло декілька поколінь.

Це СРСР винен в тому, що російську мову в Галичині зненавиділи - і це було дуже сильне відторгнення: не слухати російську музику, не дивитися московське телебачення, не брати добровільної участі в жодних заходах злочинного режиму.

І не вина в цьому тих російськомовних, котрих радянська імперія присилала в бунтівну провінцію вчителями чи інженерами - їх підставили спочатку під бандерівські кулі, а потім - під ненависть приниженого і пограбованого місцевого населення.

Тиск радянського був настільки сильним, що батьки навіть спеціально шукали імена для дітей так, "щоб москалі не перекрутили". Так було і в моїй сім'ї. Я сам пройшов через це, і треба було дуже багато часу і зусиль, багато спілкування з адекватними росіянами, щоб подолати в собі бар'єр несприйняття російського.

Галичанам дуже чітко було видно, що зробила русифікація з українцями на Сході і частково в Центрі України. Саме тому опір їй був таким сильним. Втім, побутова русифікація досягла свого: галичанин називає гвинт "болтом", а лічильник "счьотчіком", чи навіть ще простіше - "щочиком".

І - так, діти в львівському дитсадку цілком нормально сприймають коротке русифіковане "Міша".

Русифікація імені в антирадянському дискурсі вважалася саме елементом колоніального приниження - і першим кроком до асиміляції.

При полонізації в 30-х, наприклад, можна було переназивати Михайла Міхалом, а метрику перенести з церкви в костел - і все, кар'єра вдалася, а українську відкидалося як зайву. Українська ж громада відмовлялася від такої людини - оскільки не було своєї держави, то ре-інтеграцію провести було неможливо: можна було лише будувати своє гетто.

"Українізація" по-"свободівськи" робиться у вульгарний спосіб. Націонал-люмпенство (термін Андрія Левуса) є прямим продуктом радянізації. Агресія ж є нічим іншим, як протилежною стороною страху - а на ньому ніколи нічого позитивного збудувати не вдалося.

Тема дерусифікації побутової української мови (знищення суржику) - правильна. Проте базувати її на протиставленні "ворожій" російській мові - хибний шлях, котрий тільки провокує зворотню агресію.

Парадигма "чемодан-вокзал-Росія" голосно звучить у майже мононаціональному Львові - та що робити з близько 40% тих, хто назвали себе росіянами на Донеччині, Луганщині та 60% в Криму? Теж відправити в Московію?

Тут стає чітко видно: "Свобода" вустами своєї очільниці працює проти громадянського миру і відверто розколює країну. І ми, українські патріоти, повинні сказати: такої "українізації" Україні не потрібно, і вона вартує адекватної оцінки згідно з українським законодавством.

Винятково небезпечним є ототожнення російської МОВИ і НАЦІОНАЛЬНОСТІ "росіянин". Долю української мови в найближчі 10 років вирішать жителі міст Центральної і частково Східної України, котрі родом здебільшого з україномовних малих містечок і сіл, проте за звичкою уже розмовляють "міською" мовою.

Саме від них залежить те, чи виникне модерне україномовне місто, а чи українська залишиться регіональною західноукраїнською говіркою і сільським соціалектом Центру.

Вмотивувати їх повернутися до батьківської мови, навчати нею своїх дітей, говорити з ними цією мовою вдома - це надзавдання. Примітивні відсилання "в московію" - найкращий спосіб віднадити їх від цього.

Ще одне надзавдання - дійти згоди з росіянами, котрі проживають в Україні, щодо того, що вони стають тільки однією з національних меншин в державі, де цілком справедливо і логічно домінує саме українська мова як рідна мова 77,8% населення; що вони позбудуться зручностей домінуючої спільноти на користь українців, котрих століттями культурно утоптували і розмивали імперії.

Правда ж, "ніколи не будь Альоною" саме до такого і веде?

Ірина Фаріон - це симетричний типаж до секретаря Донецької міськради Ніколая Шевченка, борця за єдину державну російську мову в Україні.

Так і хочеться влаштувати їм невеличкий ринг, щоб вони витрачали "мовний" негатив один на одного, взаємно нейтралізуючи одне одного, а не поширювали його на всю Україну. І поменше глядачів - і так нічого нового сказано не буде...

Пані Фаріон відверто дискредитує справжню болючу проблему русифікації, лікуючи кровотечу з носа джгутом на горло. Вона і далі живе в посттравматичному антисовєтському гетто зразка часів пізнього Брежнєва.

Але Велика Україна - інакша, аніж Галичина, і антирадянсько-антиросійські стереотипи пізніх 70-х тут спричиняють протилежний до бажаного ефект.

А поки що складається враження, що за пані Фаріон стаціонарно закріплять камеру якого-небудь "геббельсівського" ОРТ: її месиджі блискуче вписуються в кремлівські медіапрактики.

А "Альону", того гляди, і сам Путін прокоментує...

Остап Кривдик, політолог, активіст



powered by lun.ua
Наш щоденний вибір
Філософія прийняття рішень допускає право робити як виважені, так і ірраціональні вчинки, але активна та відповідальна життєва позиція вимагає робити їх щодня, без зволікань і права на слабкість. Робити власний щоденний вибір – вибір, за який нас не будуть масово агітувати, переконувати чи закликати.
Як почуватися в безпеці у своєму дворі та під’їзді: поради, які не вимагають великих коштів
Часто людина, яка не зможе чинити гідного опору зловмисникові, опиняється у ситуації безвиході зовсім поряд зі своїм багатоквартирним будинком.
Як бути жінкою на барикадах?
Дівчатка завжди народжуються уже "чиїмись", вони уже належать конкретній традиції ще до свого народження, значно більшою мірою, ніж хлопчики.
Зеленський і Порошенко – соціально-психологічні портрети кандидатів
Для кращого розуміння потенціалу особистостей кандидатів можна використати типологічний підхід. Він дозволяє ознайомитися з основними рисами характеру, мотивами поведінки та вчинків, зрозуміти можливості та здібності, симпатії та антипатії, життєві цілі кандидатів.
Лідери і реформи: чи вистачить в українців ентузіазму
Для проведення успішних перетворень потрібно чимало якостей, проте головна з них — ентузіазм. Чи вистачить його в українських лідерів та українського народу?
Збережіть курс на Європу та не розвертайте реформи: відкрите звернення до кандидатів у президенти
Як дві найчисельніші проєвропейські мережі громадських організацій, які загалом налічують понад 300 організацій-учасниць, ми маємо вимоги до наступного президента...
ЄС посилить контроль в інтернеті: як це відіб'ється на українцях
Європейський парламент таки схвалив більш ніж суперечливу Директиву про авторське право на Єдиному цифровому ринку ЄС. Скандальна директива спростить механізм блокування контенту і в Україні.