Не люблю українських інтелєхтуалів

51 перегляд
П'ятниця, 26 лютого 2010, 18:38
Валерій Семиволос
вільний журналіст, село Губарівка, Харківська область, Товариство "Малого Кола"

Це вже планида. Останнім часом якесь провидіння з регулярністю раз на півроку відлучає мене, як мінімум тижня на два, від мережі. От і цього разу, як тільки-но останні залпи виборчих боїв почали затухати, мій ПК остаточно заглючило і я відправив його для відповідного і абсолютно мені незрозумілого шаманодійства до знайомого харківського чаклуна-системника.

Але, наостанку я встиг ознайомитись із деякими першими відгуками на результати виборів, особливо звернувши увагу на реакцію так званої інтелігенції, або, як багато-хто з її представників одне одного полюбляють величати, свідомої культурно-інтелектуальної української еліти.

Тоді ж на одному із відомих сайтів мені в очі потрапила цитата від Івана Франка, яка в першу чергу отій самій "свідомій інтелігенції" і була адресована.

Традиційно, ця відома серед франкознавців ескапада Каменяра, наводилась сенсово скороченою рівно на третину, від чого набувала якогось непатріотичного, а то й навіть антиукраїнського змісту. До того ж ніде навіть згадки не було про першоджерело, з якого приводу все те мовилось, а замість етноніму "русини" – однієї із найдревніших самоназв українців – котру в своїй, за його ж словами, сповіді використав Франко, чомусь вигулькнуло сучасне "українці".

Та до самого цитування Каменяра я повернусь наприкінці матеріалу. Зауваживши поки, що із цим висловом Франка мене познайомив Сашко Кривенко. Десь на початку 90-тих редактор славного Пост-Поступу відфаксував мені текст авторської передмови Івана Франка "Nieco o sobie samym" (1895) до перекладу польською мовою збірки його ж новел під назвою "Obrazki galicyjskie" (1897), як зразок неперевершеної франківської публіцистики.

Звідки власне і взята сама цитата. А трапилось це незадовго до оприлюднення самим Кривенком в 1993 році вже власної надзвичайно потужної і як ніколи сьогодні актуальної України маргінальної.

Втім, повернемось до реакції торохнутої по голові лантухом виборчого маразму свідомої інтелігенції. Відразу ж опісля завершення виборчих забавок я нарахував три основних різновиди отих самих рефлексій золотої роти інтелєхтуалів нації: тиха радість, ступор та істерика.

Минули два тижні моєї інетівсько-інформаційної ізоляції і я знову, занурившись в мережу, з’ясував – в сенсі реакцій на виборчі підсумки в так званому інтелектуально-культурницькому середовищі майже нічого не змінилось.

Правда, тиха радість одних стала більш відвертою, ступор інших почав змінюватись на імітацію змушеного задоволення – мовляв, шкода, що бандюка в президенти отримали, але ж норм демократії, дідько би її так, дотримались.

Ну, а істерика третіх почала набувати, з одного боку, вигляду якогось систематичного камлання – мова, НАТО, євроінтеграція, демократія – усьому гаплик. З іншого, характеру відверто провокаційно-маразматичного дійства а-ля Фаріон.

Або заяв дурнувато-сепаратистського толку на кшталт: віддамо під домбасову Україну бандюковичів Крим та ще пару-трійку східних областей – най вони там одне одного зросійщують та маргіналізують, а самі горді і невпокорені будемо на інших теренах "червону калину підіймати" і на них промосковських демократичною слиною плювати.

До речі, до останніх мудрагелів в мене корінного східняка-сіверця мається питаннячко: а хто вам власне дав право навіть гіпотетично ділити таким робом Україну? Ви в нас східняків дозволу на це запиталися?

Ми тут на кордоні не задля того віками мільйонами в землю лягали, стримуючи азіатчину в найгірших її проявах, аби якісь там сучасні розумники хрінові через бамбаського прища почали Україну краяти.

Але це так емоція. А от більш виважена оцінка результатів виборів мого друга Тараса Плахтія: "Є таке поняття як шоковий вплив, що чиниться на систему з метою блокування повернення її у початковий стан. Майдан 2004 року і був саме такою "шоковою" подією, яка змінила внутрішній інформаційний стан системи "Україна", що й забезпечить неможливість такого "повернення".

На сьогоднішній день я не знаю нікого, хто б наважився спрогнозувати значення того чи іншого результату виборів  у контексті позитивного впливу на віддалене майбутнє України.

Однозначно наступне – поки ми, українці, не отримали копняка – доти не порухаємося. Копняк у вигляді Януковича отримали. І на скільки я орієнтуюся, більш менш усвідомлений народ, почав якісь, нехай вайлуваті, рухи.

Прихід ЮВ, зрозуміло, не привів би до активного пошуку способів структурування патріотичних сил через гіпнотично-заспокійливу риторику, коли говориться одне, думається друге, а робиться третє".

Маються і інші поодинокі тверезі голоси "білої галичі" інтелектуалів, котрі попри соплі, слину, сльози, стенання та іншу умовну інтелігентську рефлексію колег намагаються донести до загалу думку: а що, власне, трапилось? Бо в країні кардинально нічого не змінилося. А сам факт того, що деякі олігархічні клани трохи посунули від владного корита інші, аж ніяк не свідчить про будь-які радикальні зміни в будь-якому напрямку руху країни в найближчій перспективі.

Головний вектор цього руху – шлях до суспільно-політичної та економічної дупи – збережеться апріорі. У зв’язку із чим ці біловоронці обережно так натякають, а чи не варто бува свідомим інтелектуалам пошукати якихось інших шляхів руху, що пролягають трохи в інших системах координат владно-суспільних стосунків ніж теперішні?

Але згаданий Плахтієм "копняк у вигляді Януковича" стосується, в першу чергу, суспільства, і, схоже, аж ніяк не свідомих інтелєхтуалів. Бо головні подразники теперішніх рефлексій значної більшості так званої інтелектуальної "еліти" криються не в якихось там духовно-моральних емпіреях чи патріотично-демократичних принципах, а в абсолютно жлобсько-потреб**дській її сутності.

Бо "еліта" ця є нічим іншим, як обслугою української панівної верстви і звикла годуватися об’їдками з її столу.

А всі оті соплі, радощі, стенання, плачі тощо пов’язані, в першу чергу, із політбомондівським переформатуванням побіля владного корита. Радіють ті, господарі котрих до корита дорвалися – лакеям обломиться більше, слинки течуть у тих, чиїх панів від годівниці трохи, але не остаточно посунули – цій обслузі дістанеться менше.

А от інтелектуальним шісткам із-під тюлькиної спідниці, схоже, й взагалі доведеться паски позатягувати – звідси і істерія. І майже жодної щирої, зрозумілої, живої та конкретної думки, яка хоча би спробувала дати відповідь суспільству на запитання – а що власне далі робити?

Ну, якщо самі не можете сформулювати, патрійоти хрінові, то слухайте, курвині діти. Це до вас більше ніж через сторіччя звертається не стільки Каменяр, Мойсей чи Месія, а МИСЛИТЕЛЬ і ПРОРОК Іван Франко:

"Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до "братнього племені", яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо.

І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру.

Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.

Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі.

Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові.

Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?

Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?

Коли незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку.

Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали.

Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням.

І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне".

Отож-бо й воно!..

(Виділені жирним курсивом фрагменти цитати Франка часто-густо чомусь вилучаються, від чого її сенс паплюжиться. Ну, а в повному обсязі цю передмову до польськомовної збірки його оповідань ви можете прочитати тут).

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП



powered by lun.ua
"Неконституційна НКРЕКП": як рішення суду вплине на ринок електроенергії
До врегулювання Верховною Радою правового статусу НКРЕКП, запуск ринку електричної енергії варто відкласти мінімум до 1 січня 2020 року.
Як фінансування шкіл впливає на результати ЗНО
За останній час український уряд декілька разів підвищував заробітну платню вчителям. Та чи призводять такі дії до збільшення успішності учнів?
Підтримка бізнесу з боку держави: чи можна більше?
Україні не обов'язково знижувати порівняно невисокий рівень державної допомоги, але варто оновити її структуру.
Зелене одеське море для "зеленого" міністра екології
Причини цвітіння моря в Одесі: водорості, спека, зниження солоності води і… діяльність людей. А от поява "зеленого моря" – чудовий привід повернутися до прибуткової теми "екологічних перевірок". Тим більше, що скоро лавочка закриється і чергова прибуткова артерія не буде міністру зайвою.
Післядипломна освіта лікарів: як дотримати слова перед виборцями?
Держава фінансує програму післядипломної освіти лікарів, однак чи є вона ефективною і які є альтернативи?
Справедливість як політтехнологія
Терпінню убогості й несправедливості є межа. Світова історія знає багато прикладів, коли цьому терпінню приходив край. Тоді примусово починають питати не з тих, хто створив умови для несправедливості, а з тих, хто обіцяв, але не виправив цю несправедливість. Це має знати чи принаймні здогадуватися про це нова управлінська команда на чолі з новим президентом.
Як правильно підготуватися до здачі медичних аналізів, щоб результати були точними
Коректна діагностика надзвичайно важлива для здоров'я. Бо на результатах аналізів базуватиметься подальша стратегія лікування.