Усьо як у Хранції! Гламурні свині, і що з ними робити

30 переглядів
П'ятниця, 26 березня 2010, 16:24
Юрій Радченко
член Спілки журналістів України

Дві події захопили мою увагу між вранішньою кавою та виходом на подвір'я, яке за зиму стараннями ЖКГ-служб боголюбного київського мера перетворено на помийку з чудернацьким рельєфом із бездонних льодових ям та брудних снігових скель.

Коштів-бо на прибирання, як мер рапортував, в казні столичній немає...

Ні, отут ви прокололися, читачу! Ці події – зовсім не перемога Януковича над Тимошенко. І не спринтерський перебіг зачумлених наших олігархів з однієї високої приймальні до іншої. І навіть не призначення Ющенком самого себе "Гетьманом України" за два дні перед звільненням з посади президента.

Ні, ні: до цього борделю (в "бардаку", кажуть, був порядок!) я вже цілковито і остаточно звик...

Зовсім інше! Я узрів поряд дві значно дрібніші, та ще й абсолютного різні інформації, кожна з яких окремо вам вже абсолютно відома. Але поряд. ПОРЯД! І що характерно – про Францію.

І от саме це випадкове розміщення їх поряд так на мене вплинуло, що я навіть не звернув увагу на нового гетьмана ряджених козаків. І через що я спочатку акуратно намазав шматок маргарину (15 відсотків соняшникової олії, все інше – емульгатор Е250 та барвники, "аналогічні натуральним") на кришку своєї "мобілки". А потім акуратно вилив філіжанку кави прямо собі на краватку, повз рота.

Тому що ПОРЯД ці дві інформації справляли абсолютно чудове, абсолютно естетичне, і неймовірно вбивче враження. Зараз зрозумієте.

Перша замітка стосувалася того, що у дочки нашого центрального градоначальника (того самого, якого Ющенко після призначення себе Гетьманом влаштував членом Вищої Ради юстиції) потягнули в Парижі (по дорозі до Нью-Йорку!) сумочку.

Воно б і не дивно, бо ж відомо, які оті французи революційні розбишаки: то королю голову зітнуть, то заходяться автівки перевертати... Дивно було тільки, що в сумочці, згідно заяви до поліції самої "постраждалої", виявилось коштовностей та готівки на 4,5 мільйони євро (близько 6 мільйонів доларів, або ж 48 мільйонів гривень – для тих наших читачів, які ще не звикли до реалій української політики).

Тобто суми, за яку можна було з початку осені до кінця весни не лише прибирати в усіх київських подвір'ях від Хрещатика до Козиного Болота – а й щоденно вимивати геть усі столичні й обласні дороги теплою мінеральною водою з шампунем "Avon".

Або, як підрахували журналісти іншого видання, – якої б вистачило на 83 найсучасніші снігозбірні машини...

Вкрали цю сумочку по дорозі до паризького готелю "Георг V", де невибаглива діваха зупинялася в "кімнаті у стилі Людовіка XVI, з двоспальним ліжком та мармуровою ванною,.. зі СПА, басейнами, і срібним посудом в шикарному ресторані під кришталевими люстрами".

Причому сумку було напхано дорогоцінними брязкальцями та банкнотами настільки, що у крадія вона по ходу справи розкрилася, і частина грошей вивалилася просто на дорогу...

Тут залишилось додати, що "в цивільному житті" сором'язливе дитиня займається при не менш стриманому батькові комунальним підприємством, на меті якого є ощасливити немічних київських "старушенцій" – тих самих, що у безкорисливій любові до них неодноразово признавався столичний мер...

Друга замітка стосувалася зовсім іншого, хоча теж нагадувала про так улюблену нашою елітою Францію.

А саме: 18 лютого у колишній французькій колонії, у далекому африканському Нігері, до палацу законно обраного (зверніть на це особливу увагу!) президента Танджа Мамаду ввічливо (хоча і після двогодинної перестрілки!) увійшли військові під керівництвом командира артилерійської роти Салу Джибо та полковника Абдалаї Адаму Харуна – і вивезли гаранта місцевої конституції у невідомому напрямку.

Після чого оголосили комендантську годину, жорсткий контроль уряду, і початок "перехідного періоду", по закінченні якого будуть призначені демократичні вибори...

Причини цієї "ескапади" військових преса пояснює історично, бо Танджа Мамаду майже з точністю повторив шлях свого попередника.

Події-ж бо в Африці, як кажуть, розвиваються приблизно так: військова хунта скидає диктатора і призначає вибори. На визнаних "міжнародним співтовариством" легітимними виборах обирається президент, що має програму побудови в країні сучасної демократії.

І спочатку все йде немов би то і справді за книжковим сценарієм про права людини та Статую Свободи. Президента обирають вдруге, він звикає... А далі розганяє чи то парламент, чи то Конституційний суд – і призначає себе правити вічно. Тут терпець військових уривається, і військова хунта... Далі починайте знову читати з початку цього абзацу.

До речі, у конкретній ситуації цікава схожість виявляється не лише із Францією: недарма ж колишній наш президент Кравчук вважав, що Київ із Парижем розрізнити практично неможливо.

Єдине, що методи трохи відрізняються. Ось лише невеличкий фрагмент, послухайте: "Багатопартійна політика повинна була почати діяти в 1990. У 1991 був створений перехідний уряд, що розпався в 1992. Багатопартійна політика була схвалена на референдумі.

Новий президент обраний 27 березня 1993, ним став Махаман Усман. Військовий переворот 27 січня 1996 привів до влади Ібрагіма Баре Маїнассару. Він спробував легітимізувати своє правління виборами на початку липня 1996 і отримав більшість у першому турі.

Проте спостерігачі виявили маніпулювання. Черговий військовий переворот стався 9 квітня 1999. Маїнассара був вбитий, а керівник перевороту – Дауда Малам Ванаке – став керівником перехідного уряду. Він забезпечив обіцяне ним проведення вільних демократичних виборів, які відбулися у грудні 1999 року, за результатами яких переміг Мамаду Таджа.

Таджа, переобраний на чергових виборах у листопаді 2004 року...".

Нічого не нагадує?

Цікаво: я більш ніж упевнений, що президент Мамаду, який і сам колись був членом військової хунти та бравим заколотником, – вів себе набагато пристойніше, аніж мерське дитя.

Голову дам на відсіч, що він ніколи не бігав по "бутіках" із 6 мільйонами "баксів" у кишенях, і не сидів у мармуровій ванні, пожираючи трюфелі зі срібного посуду...

Більше того: я навіть впевнений, що він не попер 82 відсотки державної власності як це водиться у нас, і не підставив країну під мільярдні борги, рятуючи кілька зажерливих приватних банків...

Він просто хотів й надалі нести високе, світле й гетьманське – своїй далекій спекотній країні... Але ж нарвався таки на справжніх демократів!

Звичайно ж, "міжнародна громадськість" висловила невдоволення і занепокоєння... Особливо США... Але мали нігерці їх усіх на увазі, великим коштом – зі своїм арахісом, гуммірабіком, і лише трошечки – ураном...

Прочитавши ці дві замітки, я мимоволі згадав ще одну сцену, яку бачу постійно, по два-три рази на день, як людина, що історично живе у старовинному будинку в центрі міста, на Великій Васильківській.

Прямо навпроти мого під'їзду знаходиться вхід до одного з барів, куди з'їжджається на звичайні сніданки та обіди наша новітня "еліта" з міськради. Відбувається це так.

Спочатку до вузької брами, розрахованої лише на пішоходів, впирається з вулиці білий "Бентлі" або аналогічний за масштабами "членовоз" - якщо охоронець зазівається підняти шлагбаум, з вітрового віконця можна інколи почути щось на кшталт "ти чьо в натуре, заказлю!", або якийсь з нечисленних лексичних аналогів.

Статечні кияни або вминаються у цегляні стіни шлюзи, або пирскають, ковзаючись по льоду, назад, бо з такою махіною їм не розминутися. Щойно вони, обкурені вихлопом, подаються вперед – на них наїжджає п'ятисотий "Мерс-катафалк", із охороною "тіла".

Потім все це розвертається до стоянки, обдаючи перехожих у популярному прохідному дворі багнюкою - почищено ж тільки біля входу до "обжирайлівки".

Потім охорона з "катафалку" бере у коло "тіло" з "Лінкольну", і транспортує його до входу, прикрашеного портретом Арма́на Жана дю Плессі, герцога де Рішел'є, що кокетливо визирає з-під бальної машкари: і тут же ж, розумієте, без Франції не обходиться...

Та не це мене (не дю Плессі) завше хвилює у тих епізодах. А те хвилює, з якою запопадливістю охоронці – так чи сяк, а все ж люди у військовому! – кидаються відчиняти всій отій гламурній свиноті двері.

...Так от, як казав класик сучасної літератури, "сидю я" (зі своєю облитою кавою краваткою), та й думаю. Несправедливість якась, їй-бо: чому се ми, дозвольте запитати, завше так зверхньо ставимось до африканських урядів та до їхньої демократії?

Особливо, якщо ми так схожі на Францію? І при тому, що навряд чи в Нігері взагалі є (на відміну від нас!) у широкому вжитку такий тип громадянина, як "гламурна свиня"?

В чому це ми нігерців аж настільки вище? У безграничній, безпідставній, ідіотичній нашій терплячці? У тому, що можемо лише скиглити та ходити з плакатами, коли нас буквально вивертають з останніх штанів?

Чи в тому, що замість честі у нас – запопадливість, а замість самоповаги – мрія отримати кістку з барського столу? Хто, запитую я вас, справжній демократ: ротмістр з Нігеру Салу Джібо, чи колишній український полковник, що радо згоджується отримувати "штуку в місяць" за запопадливе відкривання дверцят "членовозу"?

Не знаю, як ви – а я б поставив у Києві тому африканському капітанові пам'ятник. Замість нинішнього пам'ятника Паніковському на Прорізній, або Голохвастову та Проні Прокопівні на Андріївському Узвозі. Принаймні, нація мала б трохи іншого кшталту героїв для наслідування.

Що ж: як "Україна – не Росія", так і українець – не житель Нігеру, ніде правди діти. І обличчя у нас із вами, нажаль, не чорне. І в наші з вами голови роками вбито, що нехай, мовляв, "буде що завгодно, аби тіко не було війни"...

Тож чи є взагалі сьогодні вихід інший, ніж запропонований військовими в Нігері?

В принципі – є. Наприклад, повернення до мажоритарної виборчої системи.

Якщо буде зроблено цей перший крок, то можна, в принципі, говорити про націоналізацію – страшне слово для тих захланників, яким захланники інші за 18 років продали геть усе, що хоч якось могло тримати державний бюджет.

І почнеться, як в Африці, у нас новий цикл: виникне така-сяка зацікавленість у громадянина. А зацікавленість, як кажуть, породжує ініціативу. Дивись – та й підніме свою п'яту точку двірник з нашого дому, вийде хоч раз за зиму на подвір'я з кайлом, та й, широко розмахнувшись, вдарить по кризі, щоб бодай про людські очі відробити зарплату...

І з цього удару поодинокого – чи не почнеться Відродження Нації? Як у Франції...

А так – доводиться лише згадувати, що я колись був теж капітан, хоч і не артилерійський... І що зайди до мене із вже готовою кампанією якийсь Салу Джібо...

Ні, ні, знову краватка у небезпеці, бо вже аж руки трусяться... Або зудять?.. Піду, заварю собі ще кави, позлизую маргарин з "мобільника", допоки не розтікся, та подумаю...

Юрій Радченко, для УП

powered by lun.ua
powered by lun.ua
Як відкрити дівчатам доступ до системи держуправління
В органах влади просто нікому лобіювати інтереси жінок з соціально вразливих груп.
Дві рецензії на фільм "Таємний щоденник Симона Петлюри"
"Таємний щоденник Симона Петлюри" — це пропаганда. Не "м’яка сила", а саме пропаганда, тому що зроблена недостатньо витончено, місцями — корстубато.
Бренд в оренду: плюс чи мінус для бізнесу
Використання ліцензійних брендів підвищує привабливість товарів для українських покупців і вони готові доплачувати за додаткову цінність - емоції.
Великий китайський блеф Трампа: навіщо МВФ лякає новою кризою
І США, і Китай вже готові до примирення у торговельній війні, але будуть торгуватися за його умови. Якщо ці перемовини затягнуться, то ймовірність виходу на "поганий" сценарій для світової економіки є більшою, ніж прогнозує МВФ.
Прокурорські декларації: мільйонери "в законі"
Як бачимо, "відповідальність" є словом, яке прокурори застосовують лише до інших громадян. Продовжуємо аналізувати порушення в е-деклараціях "офіцерів правосуддя".
Операція "Апеляція": як сформували нові апеляційні суди?
Зміни в апеляційних судах відбулися непомітно для суспільства. А даремно, бо ці суди – остання інстанція для більшості справ.
Володимир В'ятрович: Польські політики ще не зрозуміли, що Україна змінилася
Про складнощі та перспективи двосторонньої співпраці, а також про виклики, що стоять перед Інститутом національної пам'яті щодо роботи всередині України.