За час фронтової розлуки бабуся і дідусь написали один одному 250 листів

2276 переглядів
Субота, 08 травня 2010, 14:23
Павло Солодько
журналіст, для УП

Моя бабуся по батьковій лінії, Надія Олексіївна Неїзжала, познайомилася з моїм дідусем - Павлом Андрієвичем Солодьком  - в окупації. Я попросив її детальніше розповісти про цю романтичну історію на тлі кривавої світової війни. Від покійного дідуся залишилися його фронтові спогади - я підверстав їх до бабусиної розповіді.

Бабуся Надя закінчила школу в Бахмачі (Чернігівщина) у червні 1941 року. Дідусь Павло закінчив школу в Курені (село під Бахмачем) тоді ж, і 22 червня у нього був випускний. Вони ще не встигли познайомитися, бо дідуся в серпні призвали в армію. Йому було 19 років.

Спогади діда: "Вартовий зробив вигляд, що не помітив, як я тікаю з табору"

У листопаді 1941 року ми стали відступати з Луганщини до Сталінградської області.

Йшли переважно вночі, пішки. Інколи долали до 60 км за ніч, сплючи на ходу. На собі несли речові мішки. Дощ періщить, плащ-намет мало допомагає. Коли на світанку мороз, плащ перетворюється в панцир.

Гармати в нас були на кінній тязі. Ледь-ледь переступаєш ногами, а тут, як на зло, гармата застряла. Облипаємо її - хто за колеса, хто за посторонки тягне.

Дійдемо до села, а старшини немає з возами й продуктами. Не всюди в колгоспах була зібрана картопля - це нас рятувало.

Так пройшли близько 750 км. Зате назад їхали поїздом. 12 травня 1942 року перейшли в наступ - це була Харківська наступальна операція. Як на мій солдатський розум, наше командування організувало її не найкращим чином.

Що нам загрожує оточення, ніхто не говорив. Коли 22 травня видали сухий пайок на 4 дні одразу і попередили, щоб ми розтягли його на 8 днів, почали здогадуватись, що ми в "котлі".

В останніх числах травня, опівдні, бачу: на наші позиції заходить ланка "Юнкерсів". Я впав у рівчак. Німці ще й сирени включили, щоб діяти на психіку. Раптом страшний вибух, з легень витисло повітря. Подумав: мабуть, вбило. І все.

В 1941 і 1943 роках із Курені на фронт пішло понад півтори тисячі чоловік. Не повернулось 867

Що було далі і як довго, не пам'ятаю. Свідомість поверталась на короткий час - лежу на машині, ніч, пожежі, стрілянина. Пострілів не чути - втратив слух і мову.

То, певне, була санітарна машина. Скільки ночей їхав на ній - не знаю й сьогодні. Нарешті почав приходити до свідомості. Розкриваю очі - ясний, сонячний день. В голові й у вухах - страшенний біль, шум. Повертаю голову, поряд на якомусь лахмітті лежать поранені, стогнуть. Кругом підводи, машини, багато поранених, бинти в крові. Ходять німці з автоматами.

Знімаю речовий мішок, який був на спині. Осколками посічений. Згодом і в шинелі виявив дірки від осколків бомби. А тіла жоден осколок не зачепив.

На початку червня я опинився в таборі для військовополонених в Умані, у відомій "Уманській ямі". Потім нас перекинули у табір до села Івангород, біля Христинівки. Там я зустрів Івана Цибулька, з яким разом воював.

Ми з Іваном познайомилися з двома ровесниками - сибіряками, які втрапили в полон під Керчю. Почали вчотирьох готуватися до втечі.

Навколо - два ряди колючого дроту, над землею теж натягнутий навхрест такий дріт. По кутках вежі. Дехто намагався тікати з роботи. Залишався слід у хлібах, охоронник сідав на коня і наздоганяв. Ввечері цього нещасного розстрілювали коло табору. Ховали за дротом і обов'язково ставили березовий хрест (цього вимагали німці). Таких хрестів навколо табору вже стояло чимало.

Наша землянка розташувалася в крайньому ряді. Прорили вночі отвір до дроту. Роззулися, лишили шинелі. Я пролазив через огорожу останнім.

Коли проліз перший ряд огорожі, почув кроки. Між рядами дроту - три метри. Вартовий уздовж - топ-топ, а в мене серце калатає, готове вискочити з грудей. Волосся - сторчаком, думаю: прощайся, Павле, у 19 років із життям. Притискуюсь до землі, а кроки вартового все ближче й ближче. Зараз зрівняється, дасть чергу з автомата... Ця хвилина здавалася вічністю.

І ось вартовий зрівнявся ...і пішов далі. Можливо, не помітив, а може, йшов добрий чоловік (нас охороняли латиші), пожалів.

Розповідь бабусі: "Від відправки в Німеччину нас порятували наші поліцаї"

Війна почалася зі страшного бомбардування. На станції Бахмач-Київський скупчилося безліч військових ешелонів (потім казали, що то була диверсія), і 14 липня їх так бомбили, що шматки металу, обгорілого дерева і шинелей долітали аж на наш куток, а це кілька кілометрів.

Горіло страшно - на вулиці, яка веде до станції Бахмач-Гомельський, одразу десять хат були у вогні.

Німці кидали якісь такі бомби: два корита, стулені докупи, а в них - купа запалювальних бомбочок. То ці корита люди потім як поїлки для худоби використовували. А ще була мода після війни собак із німецьких касок годувати.

В 1941-ому замість колгоспу німці створили общину. Нічого за роботу не платили, забирали зерно, худобу. Школи не було.

Моя бабуся Надя у 10 класі. 1941 рік. Оцю фотку дідусь відмовився їй повернути, коли вдруге пішов на фронт

А в 1942-ому почали будувати новий круг для розвороту паротягів, і туди відправляли молодь. Керували там старі німці, які вже не годилися до фронту. І от одного дня ці німці зігнали всіх дівчат і хлопців, які прийшли на роботу, в магазин - для відправки в Німеччину.

Але наші хлопці, які служили в залізничній охороні - в чорній такій формі - взяли й одкрили той магазин. І кажуть: "Тікайте, дівчата!". Німці за нами не шукали - вони не знали, хто випустив, та й самі боялися, щоб наші хлопці їх не покарали.

Спогади діда: "Розстрілювали за що завгодно - без суду"

Куди йти? Географію я знав. Рушили на північний схід, орієнтуючись на Полярну зірку. Вирішили розділитися - я з Васьковим побіг прямо, а Цибулько з Василем звернули наліво.

Повсюди були накази німецьких властей, які забороняли давати їжу і притулок військовополоненим, партизанам, "більшовицьким агентам". За порушення - розстріл, за видачу - наділ земельною ділянкою. Підлих людей було мало, ніхто нас не видав за довгу дорогу.

Кілька разів потрапляли в руки поліцаїв. Я звелів Васькову з його російською вимовою мовчати, говорив сам. Показував фотографію родини, казав, як є. Відпускали, іноді й підказували, як краще пройти далі.

В кінці серпня 1942 року добрались з Васьковим у Курінь. Староста села відмовився його прописати, послав до коменданта за дозволом. Він був хлопець одчайдушний: якщо зачинять, каже, я втечу знов. Війну Васьков пережив - у 1946-ому надіслав мені листа з Донбасу.

Під час окупації вели в основному натуральне господарство. Магазини, пошта не працювали. Розповідали мені, що на нашій території були спочатку угорські війська. Вони були жорстокішими за німців. Часом людину, яка йшла з села до райцентру на базар, затримували й розстрілювали, нічого не виясняючи.

В кінці лютого 1943 року в районі проводилась каральна експедиція. Було розстріляно і спалено тисячі людей. В Курені - 34, серед них завуч нашої школи Іван Жигилій, вчителі Анатолій Іваненко і Лукія Суходольська, мої друзі Павло Макаренко і Андрій Нечипоренко.

Поліцай Василь Цибань говорив, що мав завдання й мене забрати, але сказав, що не знайшов.

Розповідь бабусі: "Перед тим, як Павло пішов на війну, ми розсварилися"

Німці поводилися жорстоко. Навіть не німці, а мадяри і азіати, які служили у німців - саме вони палили хати з людьми і вбивали. Убивали всюди - і в Бахмачі, і в Курені.

В Німеччину дітей усе ж таки відправляли - але по списках. Їх складав староста. Я не втрапила туди, мій батько якось вирішив це питання. Він не пішов на фронт, бо мав бронь як залізничник. Як і більшість бахмаччан, він усе життя пропрацював на залізниці - і за радянської влади, і за німців, і за денікінців, і за петлюрівців.

У жовтні 1942-го оголосили, що відкривається сільськогосподарський технікум, і звідти нібито не будуть брати до Німеччини. Вся молодь з середньою освітою з довколишніх сіл пішла в той технікум. Пішов туди й Павло.

Мій дідусь Павло із погонами сержанта-артилериста. 1945 рік. Серед нагород - орден Слави і медаль "За відвагу"

Він мене запримітив, і послав для знайомства свого товариша - той підсів і каже: "Надю, з тобою хоче дружити один хлопець". Я кажу: "Як прізвище?" - "Солодько". А твій дідусь сидів за кілька рядів і стежив за виразом мого обличчя.

І стали ми зустрічатися вечорами, під гуртожитком. Мені він сподобався, бо з ним цікаво було говорити. Цілуватися, звичайно, стали не одразу (бабуся сміється). По-шкільному так дружили. Говорили про знайомих, про літературу... Всі, хто закінчив середню школу, багато читали, бо інших розваг не було.

Німці розбомбили районну бібліотеку, і ми з подружкою набрали по пів-мішка, і то вже не найкращих книжок.

Тоді "найкращою" літературою серед шкільної молоді вважалася російська класика і сучасна українська література. Іван Ле, Олекса Десняк, Копиленко, пригодницькі романи Яновського і Смолича, "Людолови" Зінаїди Тулуб. "Війну і мир" я знайшла, "Мертві душі" Гоголя, ще й ілюстровану.

Павло як дізнався, що я відвідала розбомблену бібіліотеку, то аж зрадів - давай мінятися! І я йому носила з Бахмача, а він мені - з Курені. 

Технікум проіснував десь до грудня місяця, а потім там зробили госпіталь.

А в травні 1943 року викликали всіх студентів ніби на практику, але насправді на якісь сільгоспроботи. Ми там теж зустрічалися, і гарно так зустрічалися. А в червні взяли - і посварилися.

Павло з товаришем прийшли до нас у гуртожиток, і треба було принести відро води. А він не допоміг. Я те відро принесла і на побачення більше не ходила. Він не те, що не помітив, а не здогадався, що треба допомогти. Звик, що у них в Курені дівчата самі воду носять.

Курінь - це ж тому, що туди висилали на гауптвахту козаків Бахмацького полку, і ті хулігани там жили в куренях. Курінських у нас досі називають "палії", бо там помста була прийнята така жорстока за побутові образи - хату підпалити. Хоча, звісно, там люди як скрізь - і гарні є, й інші.

А в нас у Бахмачі так було не прийнято, бо гОрод же ж (бабуся сміється).

Отже, ми з ним більше не зустрічалися. Павло пробував, але я показала свій дівочий гонор, ну а він уже вирішив свій показати. Я йому повернула його фотокартку, і просила, щоб він мені мою оддав. Але він не повернув.

На звороті мого фото я написала: "Пусть тебе помогает, от пуль сберегает моя молодая любовь". Потім пізніше дідусь твій писав мені: "Слова, які ти написала на фото, ніби справді бережуть мене".

Бабуся написала дідусеві в армію 130 листів...

Ну, тоді всі таке писали. Ще й російською, бо українською здавалося не таким високим штилем, хоча говорили ж усі всюди - од родини до школи - по-нашому. До речі, в дідуся у дивізії виходила газета українською - "За батьківщину!" називалася, і його командир Колосов, росіянин, постійно просив перекласти: "Што там пишут за батькОвщину?"

Фото я подарувала ще в травні, а в липні вже пішли чутки, що фронт наближається. І німці вже не такі бідові стали, принишкли.

А чому я таке написала - бо Павло мені не раз казав: "Фронт ще повернеться, я ще піду на війну..." Хоча я про це особливо не думала - мені було 18, а Павлові - 20, і він уже був солдатом.

Ми розійшлися, і так і не бачилися до 1946-го. "Пиши мені як товаришу, а справи Амура тут ні до чого" - дослівно пам'ятаю його перший лист з фронту. І так мені його стало шкода - він стільки пережив...

...а дідусь написав 120. Бабуся досі всі зберігає

Ми багато писали один одному, але офіційним таким тоном - ми ж посварилися, тож у коханні не зізнавалися, все було дуже строго.

Я чогось була впевнена, що Павло повернеться. Я йому так і написала, а він хвацько так відповів: "Коли б твої слова здійснилися, то поцілувать тебе треба за це, і навіть більше".

Спогади діда: "Вирили новий окоп - і тут у старий падає міна"

Я в долю не вірю - але інколи хотілося.

Коли після окупації нас вишикували на призовному пункті, офіцер сказав: "Хто служив в артилерії, два кроки вперед". Я вийшов. А з тих, хто лишився, багато хто загинув через два місяці – при форсуванні Дніпра. Ходили чутки, що їм навіть форми не видали.

У листопаді 1943-го комбат послав мене з командиром відділку розвідки на передову для спостережень за ворогом. Лютізький плацдарм, під Ясногородкою. Вскочили в окоп, віддихались. Мені окоп не сподобався. Запропонував сержанту викопати новий.

Ґрунт піщаний, вмить викопали - і в цей час міна падає в старий окоп. Маленький осколок вп'явся в голову, але черепа не пошкодив.

Або випадок 7 грудня 1943 біля хутора Рози Люксембург під Коростенем. Наша батарея підтримувала батальйон, а німецьку піхоту підтримувало 12 танків. Гармати на прямій наводці. Комбат старлей Розумовський віддає накази, я передаю на батарею.

Помітили танк, біжу до першої гармати, показую навіднику, звідки він рухається. Біжу назад - в цей час на будинку, де був комбат, розірвався снаряд. Комбат і зв'язківець Шевченко загинули.

Уривок із бабусиного листа: "Про те, що ти залишишся живий, я чомусь дуже впевнена... Час, коли я була з тобою разом, був найкращий у моєму житті"

28 грудня 1943 комбат послав на передову за трофейною німецькою гарматою й снарядами. Нас п'ятеро сіло на передку (візок у кінській упряжі, до якого чіпляються при транспортуванні гармати). Уже під'їжджали до цілі, коли з'явились підводи з мінометної батареї. Дмитро Ткаченко, що керував, попросив, щоб частина з нас пересіла на підводу, бо дишло підіймається. Всі вгрілися, ніхто не хоче злазити.

Я чомусь вирішив зіскочити і побіг до підводи, за мною Олексій Жила. І тут вибух - передок наскочив на протитанкову міну, троє солдат на ньому загинуло, інших тяжко поранило...

Розповідь бабусі: "Він прийшов з війни, і я попросила пробачення"

Я думаю, що твій дідусь залишився живий ще й тому, що любив освіту. Коли після окупації їх знову призвали, то вишикували, і командир каже: "Хто служив в артилерії, крок уперед". Павло вийшов, і це його врятувало. Бо артилерія - це ж усе таки не піхота.

Він мені в листі писав: "Пригадувать стану інколи, що ж ми проходили в Х класі на алгебрі. Нічого не пригадується: мерещаться якісь прогресії, нерівності, корені у від'ємних степенях та ін. Але мені здається, що рази два проглянув би і пригадав". Таке писав - а сам на війні користувався таблицею логарифмів і якимось приладами.

Дідусь описує військові подвиги в Польщі і натякає на красу місцевих дівчат: "Тоді ми громили цих німих собак у Галичині, а зараз громимо їх у Польщі за Віслою... Багато чого є цікавого, але ніколи знайомитися із цим. І дівчата-польки в більшості своїй красиві..."

Після війни Павло ще дослужував, а потім написав, що вже в Курені. А я тоді в Києві в сільгоспакадемії вчилася - і відписала йому: "Павлушо, я тебе дуже-дуже прошу - я приїду на канікули, а ти прийди до мене в Бахмач".

І він прийшов. І я попросила в нього пробачення. Ми обнялися, поплакали, і так почали серйозно зустрічатися.

На стаціонарі Павло не міг учитися, бо батько його помер в 1944-ому, і він займався родиною (з чотирьох братів з фронту прийшло тільки двоє). Ми одружилися аж у лютому 1949-го.

На весілля в мене навіть плаття не було, то Павло мені дав трофейного креп-сатену. У приватника пошила в Голосієві, на вулиці Добрий Шлях, як зараз пам'ятаю. Бо тоді нічого не купить було - батько мій хіба що тканину привозив із Мінську, коли поїзним майстром на лінії "Кременчук-Мінськ" працював.

Дідусь і бабуся після весілля. 1949 рік

А креп-сатен той Павло з фронту вислав у посилці. Він кілька таких посилок додому відправив. Як тоді бувало: після бою десь у Німеччині, горить магазин, хтось із солдатів зайде, візьме сувій, ще й своїм роздасть...

Я колись сказала "Ти б мені хоч би був колечко привіз золоте". А Павло: "Ти б знала, як ті колечка діставалися. Солдат у мертвого німця палець відрубає, і зніме колечко". То я більше про те не згадувала.

А років через 10 якось поїхали в Київ, то Павло каже: "Давай зайдемо в цей магазин". А це виявився ювелірний. Мені обручку вибрали, а Павло так без неї і ходив.

Перші п'ять років кричав уві сні. В атаку йшов, і стріляв, і кликав когось, "Кидай гранату!", "Ура!", що там солдати кричать - поки не штурхону його в бік. А так про війну не любив казати, хіба що десь між мужчинами. Більшість солдат, які живі лишились, не любили то згадувати.

Родина Солодьків у 1966 році. Внизу: Павло (дідусь), Надія (бабуся) і Володя (майбутній автоінженер, мій батько). Вгорі: Віра (майбутній професор Могилянки) і Юра (майбутній лікар)

Розказував, як поранило в коліно. Ще в потилиці в нього був осколочок. Обріс, не турбував дідуся, він так із ним і помер. Розказував, як відмовився двох полонених розстріляти. Каже командиру: "В бою - будь-ласка, а так не можу".

Потім казав про випадок, подібний до того, що трапився із ним, коли з табору втікав - як він ішов після бою і зробив вигляд, що не помітив пораненого німця. А той вирішив стрельнути в спину - однак Павло почув клацання затвору і встиг розвернутися і вистрелити першим.

Про 9 травня 1945 року написав мені у листі: "Всі були п'яні, крім мене". Він не пив і не курив навіть на війні - оце ще мене у твоєму дідові приваблювало.

P.S.: З 1953 по 1984 рік дідусь працював директором школи у селі Бахмач-1. Бабуся працювала там же учителькою. Дідусь помер у 2008 році. Бабуся хотіла покласти їхню фронтову переписку йому в труну, але діти не дозволили.

Павло Солодько, журналіст (Київ)

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.



powered by lun.ua
Психологічний аналіз публічних заяв Зеленського про США: страх або стратегія?
Зеленський намагається догодити всім – і США, і ЄС, тому використовує низку маніпулятивних прийомів і добре продуману стратегію. (рос.)
Що спільного у Тома Круза та Валерія Хорошковського?
Якщо Хорошковський співпрацює з Банковою і Зеленським як розробник чи консультант – це тривожний сигнал.
5 книг, які допоможуть вам налаштувати свої інформаційні фільтри
З переходом до цифрової епохи потік інформації, який ми щодня переварюємо, зріс у рази.
Марафон Зеленського як Зе!технологія
14-годинним марафоном 10-го жовтня Зеленський і Ко досягнули основної мети – рейтинг не просяде до весни. А там – місцеві вибори, і заберуть всю владу.
Формула Артаферна. Дипломатична помилка, що змінила хід грецької історії
У Давньої Греції теж був східний сусід. Великий і озброєний до зубів. З яким легко було домовитися про підтримку. Але якою ціною?
Прес-марафон від Зе: показуха чи необхідність?
Зе!команда встигла сформувати певне ставлення до незручних запитань. І це зовсім не ефективна тенденція, яка, зрозуміло, не додає плюсів до образу президента Зеленського як впевненої та відкритої персони. 
Російська мертва петля с крутим піке в енергетиці України
Верховна Рада відкрила імпорт електроенергії з Росії. Це руйнівне рішення для енергетичної безпеки України.