Не дати себе розчахнути

34 перегляди
Вівторок, 29 червня 2010, 15:34
Олександр Палій
політолог, кандидат політичних наук, для УП
Нинішня де-факто влада України з 2004 і досьогодні стимулює розкол в країні за регіональною, мовною, етнічною і релігійною ознаками.

Роблять це абсолютно не криючись, Табачник не дасть збрехати.  Україну колять на галичан, східняків і т. д. Колять не з любові до східняків, а від ненависті до українців як таких. Просто, розколовшиі розваривши, народ легше здолати.

До останнього часу влада відкрито підтримувала ідею федералізму і ПІСУАР. Навіть після останніх заяв президента Януковича, спрямованих проти федералізму інфіормаційні ресурси "регіоналів", пістрявіють тезами на кшталт "Дві ідеології, дві країни, два способи життя".  Найгірше, що ці тези активно підхоплюються і за межами інформпростору, контрольованого "Регіоналами". Бо ж для декого розмови про смерть своєї країни піднімають уявлення про свій масштаб і самооцінку.

Ключовою підставою розколу України представляють електоральну географія. Електоральна карта України справді проходить по колишніх кордонах Київської Русі зі Степом.

Але при цьому нехтується той факт, що якби електоральна географія була підставою розколу, то в світі навряд чи існувала б хоча б одна демокоратична країна з тих, які існують сьогодні.

Південь і Північ США голосують зовсім по-різному, як і Схід і Захід Німеччини, Південь і Північ Італії, Південь і Північ Британії. І що? 

Між тим, для розколу України менше об'єктивних підстав, ніж для більшості названих держав.

З  1240 року, часу оборони Києва від монголо-татар Дмитром, воєводою Данила Галицького, українці Західної і Східної України лише епізодично входили до єдиної своєї держави.   

Проте ідея єдності пережила століття. Богдан Хмельницький під час визвольних змагань 1648-57 років сказав, що його мета - звільнення всіх українських земель „доки мова руського люду сягає", тоді це було майже по Люблін. Між тим, висадившись в Америці, англійці, валлійці і шотландці вже через пару поколінь перестали вважати себе британцями.

Проживши всього лише 45 років в різних німецьких державах, східні й західні німці досі не можуть звикнути один до одного. Натомість українці, які з глибокого Середньовіччя не жили в своїй державі, століттями не мали скільки-небудь цілісного економічного, політичного, інформаційного простору, через сім віків оголосили про возз‘єднання, і в часи миру і процвітання, а в роки хаосу і війни.

Попри сім століть іноземних впливів, штучного витравлювання національного духу загарбниками, українці Заходу і Сходу України не переставали вважати себе одним народом.

Історики знають, що Україна має унікальну для Європи тяглість історико-державної єдності території. Як кажуть, держава „добре скроєна".

Щонайменше дві з половиною тисячі років, як Україна становить собою цілісний територіальний організм. Тобто ранні державні утворення на території України практично вкладалися в межі сучасних кордонів України. У цьому питанні із сучасних європейських народів з Україною може змагатися хіба що Греція.

Існує елементарний факт: Русь очима наших предків - це нинішня Центральна, а з кінця ХІІ ст. - і Західна Україна.

Київ за часів Русі контролював і Слобожанщину, і частину українського Півдня (з Кримською Тмутароканню і Олешками).

До Київського князівства в 1362 -1470-х рр. входило Причорномор‘я, включно з територією Хаджибея (нині - Одеса).

Запорізька Січ першою контролювала більшість нинішніх областей Півдня і Сходу України (починаючи з Миколаївської й закінчуючи частиною Луганської).

Перша зафіксована в історичних джерелах українська колонізація на Донеччині мала місце вже в кінці XV століття, у той час як перші російська колонізація Донбасу з'являється лише в XVIII столітті.

Тим часом ще й у XVII столітті Засічна лінія (мережа оборонних споруд проти кримських татар на шляху до Москви) проходила біля Тули (менше ніж за 200 кілометрів від Москви).

Наприкінці XV-на початку XVI століття на Донбасі виникли численні поселення українських козаків.

Біля самого гирла Кальміусу над Азовським морем близько 1500 року виник запорозький зимівник Домаха, який пізніше став зватися Кальміусом - центром Кальміуської паланки Війська Запорізького.Зараз це місто Маріуполь. Землі Запорозької Січі у ХVI-XVII століттях сягали на сході до річки Дон. У грамоті польського короля Стефана Баторія від 9 квітня 1582 року східні межі запорозьких земель визнаються "з верхів'їв річки Орелі на верхів'я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону".

Це підтвердив і гетьман України Богдан Хмельницький універсалом від 15 січня 1656, де ці межі окреслено "від самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали".

В Універсалі зазначалося: "...те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося". Північ сучасної Донецької області належала до іншої запорізької паланки - Барвінківської (центр на сучасній Харківщині).  

У XVII столітті із зимовників та хуторів у Олександрівському урочищі на місці сучасного Донецька виросла слобода запорожців.  

Водночас, було б безглуздо заперечувати електоральний поділ країни. Але не на "Схід" і "Захід", а на "Північ", як Правобережну, так і Лівобережну, заселену слов'янами з давніх давен, і територіями "Півдня" з відносно нещодавньою колонізацією.

Сьогодні на межі "електорального поділу" стоять селища Нехвороща й Зачепилівка між

Полтавщиною і Харківщиною. Невже вони - різні цивіллізації, що не мають права по-різному голосувати, бо це розкол? А як же демократія?

Відмінність, яка розділяє Центрально-Західну і Південно-Східну частину України має виключно ментальний характер, а не глибший етнічний чи історичний. Ця різниця - в товщині радянських нашарувань, які в різній мірі присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі країни. Ці нашарування природно товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція.

В Україін є близько 17% російського населення. Водночас, росіяни становлять більшість лише в Криму. Крім того, росіяни, які приїхали з Росії, і які народилися в Україні - це дві чималі різниці. Ця різниця проявляється у найголовнішому питанні для існування держави - в політичній культурі.

Соціологія підтверджує, що молоде покоління в регіонах з численним російським населенням переважною мірою  вважає Україну своєю Батьківщиною. Опитування громадської думки, проведене Інститутом Горшеніна, показує, що 87,5 відсотків населення вважають Україну своєю Батьківщиною, тоді як лише 7,5 відсотків вважають своєю Батьківщиною Росію (і більшість цих людей - пенсіонери, що живуть у Криму).

В питанні двомовності України часто свідомо чи несвідомо нехтують фактом, що її наявність не заважає порозумінню, оскільки населення кількістю, близькою до 100%, розуміє і українську, і російську. При цьому ідентичність може цілком не залежати від мови. Тому виділення всіх російськомовних громадян України в окрему спільність - цілком штучне. Приклад тому - значне число російськомовних українських патріотів.

Ще більше штучно називати всіх російськомовних росіянами, або "людьми російської культури". Це такий же перегин, як називати всіх індусів англійцями.

Це вже не кажучи про те, що дві третини населення України вважають рідною українську. 

Найголовніше: в  Україні спостерігається консенсус по ключових питаннях національної єдності. Пропорцією в приблизно 4 проти 1 громадяни підтримують незалежність і 3 проти 1 -  унітарність країни.

Тому політика розколу, яку сьогодні протегує влада України, не має перспективи.  Кожен рік життя в українській державі, кожне нове покоління сприятиме, щоб держава ставала ціліснішою. 

Саме тому в гуманітарній сфері влада проявляє найбільший поспіх. Почато фактичну "війну" проти молоді - її незалежних організацій, студентів тощо. Саме звідси оригінальні ідеї Дмитра Табачника про "чіпи" для шпигування за поїздками студентів (!), про спільний контроль Міністерства освіти з МВС (!) за інтернетом.

Вочевидь, влада розуміє, що нинішня політика президента й уряду, підтриманих на виборах меншістю населення, дуже вразлива. Ймовірно, саме в такому розумінні причина демонстрованої владою параної щодо безпеки президента, та мимовільного зізнання керівника охорони в тому, що кожен мешканець України "може становити загрозу" президентові.

В України більше внутрішніх підстав  зберегтися як цілісна держава, ніж в більшості сусідніх держав. Приміром, у Росії тисячі людей готові підривати себе й інших, щоб тієї держави не існувало. Мешканці Нечернозем‘я ледь не щодня бїють вікна свом співвітчизникам в поїздах, що курсують між двома російськими столицями. "Партизани" з‘явилися вже на Далекому Сході.

З іншого боку, не так давно в історичному сенсі в Англії Йорк різав Ланкастер, а бургундці надсилали на вогнище французьку героїню Жанну Д‘арк. Усього цього нас Бог милував. Основний історичний пафос української культури, який звучить у всіх її творах, починаючи із „Слова о полку Ігоревім" - це заклик до єдності.

Спільна політична культура, тобто спільне розуміння того, що є добрим і яким має бути порядок речей - найголовніша підстава існування держави.  В Україні політична культура різко, навіть діаметрально контрастує з політичною культурою Росії. Нещодавно це визнав навіть Віктор Черномирдін. При цьому політична культура України не є тотожною культурі інших сусідніх країн.

Сьогодні, в умовах деструктивної ролі державних інституцій, дуже важливо для всіх мешканців Заходу й Сходу, Півдня й Центру, тих, хто вважає Україну своєю Батьківщиною - не розсваритися. І не підігрувати тим, хто хоче нас розсварити.

Перед смертю Ярослав Мудрий сказав синам: „І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим".

Інший український персонаж, скіфський цар Скілур дав синам урок: запропонував кожному із  80 зламати пучок дротиків, пояснюючи, що ворогуючи між собою вони загинуть.

Слід чітко розуміти, що всі президенти й уряди - тимчасові. Вони минуть, а Україна і український Донбас, за який проливали кров запорожці та князь Ігор, залишаться.

Тому не варто втягуватися у формуванню катастрофічних візій. У шведів є приказка: "північний вітер створив вікінгів". Нам треба просто витримати цей вітер.

Олександр Палій - політолог, історик, кандидат політичних наук, для УП



powered by lun.ua
Реклама:
Remote control: як бути ефективним керівником на дистанційній роботі
Як досягти максимально ефективної роботи команди в режимі дистанційної роботи. (рос.)
"100% Життя" vs Андрій Деркач: активісти оскаржують в суді звинувачення нардепа
5 жовтня 2020 року Посольство США в Україні оголосило про санкції проти народного депутата Андрія Деркача. Але мало хто знає, що ми, благодійна організація "100% Життя", вже ведемо свою боротьбу проти Деркача А. на території України. (рос.)
Чому Україна має боротись із змінами клімату?
Україна є однією з багатьох країн, яким доводиться міркувати, як адаптуватись і захистити себе від кліматичних катастроф.
Одне слово, що змінює все, або Як повернути топчиновників в антикорупційні рамки
Місцями неточно виписаний закон "Про запобігання корупції" дозволяє високопосадовцям уникати відповідальності при зловживанні своїми службовими поноваженнями.
Маніпуляції на ринку електроенергії
Як "Центренерго" продає повітря і цілеспрямовано доводить до банкрутства "Гарантованого покупця" та "Енергоатом". (рос.)
Місто збудовано, а води немає, або Чому ірпінська вода потребує системних рішень
Вже зараз Ірпеню потрібне комплексне бачення розвитку системи водопостачання і водовідведення, це запорука перспективи міста.
Банкрутство не для всіх: перші підсумки нової процедури
За рік було завершено лише 29 справ про банкрутство фізосіб. П'ять причин сумної статистики.